Серіал "Чорнобиль": що відбувалося насправді, а що вигадав HBO – розповіді реальних учасників подій

Днями вийшов останній епізод п'ятисерійного мінісеріалу "Чорнобиль" – спільного продукту американського каналу HBO і британської телемережі Sky. Він уже очолив рейтинг найкращих серіалів в історії IMDb – його оцінили на 9,7 бала, обійшовши "Гру престолів" та "Пуститися берега".

Більшість сцен для серіалу зняли у Литві, але частина локацій і акторів були українськими. Для знімань на самому реакторі використали Ігналінську АЕС, а для відтворення виду 4-го енергоблоку використовували 3D-модель, яку розробила київська продакшн-студія POSTMODERN.

Та чи дійсно все відбувалося саме так, як відтворено у серіалі? У вівторок, 5 червня, у Chornobyl Hub відбувся перегляд мінісеріалу HBO "Чорнобиль" спільно із безпосередніми учасниками тих подій – Олексієм Ананенком, Сергієм Парашиним та Олексієм Бреусом. Під час перегляду вони згадали, як все відбувалося насправді та розповіли, що було і чого не було під час аварії, про що не сказав HBO, а про що – сказав неправду.

___________

Олексій Ананенко – на момент аварії йому було 26, тоді він працював старшим інженером-механіком 3-го та 4 го блоків ЧАЕС. На початку травня 1986 року разом з Борисом Барановим та Валерієм Беспаловим ходив під зруйнований реактор, де вони відкривали злив води з басейна-барботера. Після цього Ананенко ще тривалий час працював у Держкоматомі України, а два роки тому його збила машина на пішохідному переході, він був у комі кілька місяців. Водолази [так їх називають, а насправді – інженери атомної станції – ред.] отримали некритичні дози опромінення. Баранов помер 2005-го року, але не від радіації, Беспалов нині живе у Києві.

Сергій Парашин – директор ЧАЕС [1994-1998], під час аварії був секретарем парткому та заступником директора Чорнобильської АЕС Віктора Брюханова. Через 40 хвилин після вибуху Парашин разом із Брюхановим вже перебував у бункері на станції і входив до складу групи, яка займалася ліквідацією. На момент вибуху Парашину було 39 років.

Олексій Бреус – старший інженер управління блоком № 4 Чорнобильської АЕС, заступив на свою зміну о 7:00 ранку 26 квітня. На момент аварії йому було 27 років. Під час ліквідації наслідків аварії отримав значне опромінення [120 бер за радянської норми 5 бер на рік – ред.], після чого лікарі заборонили йому працювати на об'єктах з радіацією. Пізніше він працював журналістом, також займається живописом – входить до групи незалежних художників "Стронцій-90". Нині живе у Києві.
___________

Сергій Парашин, заступник директора ЧАЕС

Важко оцінювати художній фільм, який зроблений як документальний. Враження – сильне, але характери особистостей не збігаються. В цьому є проблема, оскільки багато людей ще живі і, ми маємо бути точними. Наприклад, тут неправильно відтворений характер директора [Віктора Брюханова – ред.] – він більш етично витриманий і взагалі особистість, яка прийняла на себе весь удар.

Хоч причина [вибуху – ред.] і була технічна, але, звичайно, персонал несе відповідальність, і директор несе відповідальність, але у реальному житті він поводився не так, як це показано у фільмі.  Насправді, він інтелігентна, м'яка людина, яка витримала усе це, відсиділа п'ять років за ґратами. Йому було важко, але він досить гідна особистість.

Дятлов теж інший. Він жорсткий, розумний, але не боягуз. Його підвела самовпевненість. Якщо у фільмі він головний антагоніст, то насправді все було інакше – це проблема конструкції реактора. У звичайному режимі, якщо його потрібно зупинити – він зупиняється досить швидко, а тут потрібно було провести деякі випробування, тому його зупиняли повільно. І ця повільна зупинка призвела до зміни характеристик реактора, які для персоналу були несподіваними, вони не описані в документах. І натискання кнопки зупинки реактора призвело до його розгону і подальшого вибуху.

Але хочу наголосити, що керівник завжди винен. І несе відповідальність за все, що відбувається в будь-який час. Дятлов був присутній – значить він несе відповідальність. Вина є у всіх, навіть у мене. Я сім років не міг відійти від цього.

Керівництво не знало, що відбувається. Я був поруч, і я не розумів, що відбувається протягом багатьох годин. Зрозуміти, що реактор вибухнув в цей час було неможливо. Люди, які приходили звідти [партійне керівництво в цей час перебувало в бункері під першим адмінкорпусом – ред.], говорили, що вони бачать, але не розуміють. Тут [у фільмі – ред.] це відображено, але недостатньо точно.

Правда, що урядова комісія не розуміла, що потрібно робити, оскільки все відбувалося вперше. І тому кожне рішення комісії лунало приблизно так: "Зробімо ще щось, бо мало що". Оскільки в комісії не було фізиків, більшість рішень були марними. Наприклад, я вважаю абсолютно безглуздим закидати піском реактор з ґвинтокрила, також не було потреби залучати шахтарів…

Персонал. Загалом, він показаний мляво. На мій погляд, персонал ЧАЕС зустрів аварію за всіма правилами і діяв відповідно до своїх обов'язків. Тобто, він ліквідовував аварію, подавав воду. І присутні тут люди [на зустрічі в Chornobyl Hub – ред.] тому підтвердження. Важливо зазначити, що їх ніхто не просив. Була команда, і вони її виконували. Це надзвичайно важливо, оскільки ніхто не тікав і всі робили свою справу. В цьому і полягає наш простий героїзм.

Психологічний шок був настільки сильним, що кілька годин керівництво станції не могло прийти і дати відповідну команду. Те, що тут відбувається [у фільмі – ред.] – неточно. У першу годину почали з'являтися начальники цехів. За інструкцією, в разі аварійної ситуації, телефоністка обдзвонює за списком людей, присутність яких необхідна на станції.

Я теж був в цьому списку, тому дзвінок до мене надійшов за п'ять хвилин після вибуху. Начальники цехів теж були в списку, і вони почали з'являтися протягом години, практично всі сиділи за столами в цих приміщеннях. До речі, вони невірно показані – було багато маленьких столів, у кожного начальника цеху був свій телефон і свій стіл.

Фактично начальники цехів обдзвонювали свій робочий персонал і збирали інформацію, щоб зрозуміти, що сталося, і що робити далі. Тож персонал діяв за інструкцією і все, що можна було зробити в цій ситуації – вони зробили. Але також важливо зазначити, що ніхто не скидав з себе відповідальність, як це показано у фільмі.

Головні персонажі. Наприклад, збірний образ жінки показаний правильно, але тільки такої жінки [Уляни Хомюк – ред.] в принципі не було, це вигаданий персонаж. Якщо у фільмі саме вона виявила радіоактивний слід, то в дійсності – люди, які йшли на роботу на білоруські АЕС. У них запищали дозиметри, коли вони входили на робоче місце, а не виходили звідти. Це було дивно, тому всі одразу звернули увагу. Тобто, Хомюк – це збірний образ усіх вчених.

Цікаво, що [Валерій] Легасов теж не знав, що таке РБМК [за фахом він хімік-неорганик - ред], його образ теж збірний. Хоча свого часу він виступав з доповіддю в МАГАТЕ. У фільмі його роль трохи перебільшена. Насправді [Борис] Щербина був основний.

Щодо загального враження про фільм – все дуже не збігається. Є перелік подій, які були насправді, але інтерпретовані вони по-різному – десь посилено, десь послаблено, десь спотворено. Наприклад, у фільмі все зосереджено на людях, а от технічна частина не скрізь збігається.

Олексій Бреус, оператор

Щодо фільму загалом – частина матеріалу відповідає дійсності, але не все показано. Досі не зрозуміло, чим займалися працівники станції вночі, а потім зранку, а потім ще цілий день…

У фільмі показано, що вони [керівництво – ред.] намагалися врятувати постраждалих, відправити їх до лікарні, намагалися зрозуміти, що з реактором, який рівень радіації тощо. У фільмі також показано, що намагалися подавати воду до реактора, але не показано, що оператори станції самотужки гасили вогонь без пожежників.

Також не показано, що оператори ЧАЕС у перші години намагалися запобігти новим пожежам, вибухам та ураженням людей струмом. Саме ці два моменти в серіал, на жаль, не потрапили.

Що стосується характерів ключових персоналій, таких як директор [Віктор] Брюханов, головний інженер [Микола] Фомін, заступник головного інженера [Анатолій] Дятлов – то у серіалі це не художня умовність, а просто брехня. Їхні характери вийшли абсолютно перекрученими – просто якісь лиходії. Насправді вони були не такими...

Думаю, Дятлов, який керував випробуваннями тієї ночі 26 квітня на четвертому блоці, став головним антигероєм у серіалі тому, що саме так багато хто його сприймав серед працівників станції, підлеглих операторів, у перший час після аварії. Але потім думка змінилася.

Він справді був жорсткою людиною, але справедливою. Дятлов все ж був фахівцем високого рівня. І причина аварії була не в його авторитарному стилі, а в недоліках реактора.

Пожежники. Пожежа на даху – це міф. Про те, що там не було пожежі, говорять і самі пожежники, і оператори. Були локальні осередки, але їх швидко локалізували. Також до гасіння пожежі були залучені оператори.

Водолази. Описаної у фільмі зустрічі, де шукали добровольців, взагалі не було. Ця робота планувалася заздалегідь. Про те, що треба прибрати воду з-під реактора, вирішили десь згори, завдання спустили на урядову комісію, вона – на керівництво атомної станції, далі – на зміну Ананенка, Беспалова і Баранова. Вони не були добровольцями – їм сказали, що треба.

Аквалангів чи батискафів у них теж не було – тільки прозорий пластиковий гідрокостюм, голови відкриті. Вони йшли по коліна у воді, у них справді там згасло світло – підвів радянський ліхтарик. Але вони намацали потрібний вентиль, а потім ліхтарик, нібито, запрацював.

Після цього у піонертаборі "Казковий", куди вивезли персонал з Прип'яті, на стенді вивісили наказ директора про преміювання Баранова, Беспалова та Ананенка за виконання особливо важливого завдання – їм виділили 80 карбованців [у серіалі добровольцям обіцяли 400 – ред.]. Більше того, у фільмі не йдеться прямо, що дайвери загинули, але створюється відповідна атмосфера, що вони мали померти. Тобто, тут надто драматично все зобразили.

Олексій Ананенко, "дайвер"

Всі ми отримували завдання зверху, нам говорили, що конкретно потрібно робити. Зараз, якщо послухати те, що показано в фільмі – американці [HBO – ред.] зрозуміли все трохи не так. Я бачу все інакше, але не вважаю, що вони щось спотворили.

Нас не попереджали про небезпеку або загрозу вибуху…При собі було два дозиметри – один нагрудний, інший – на правій нозі. Загалом були там 2-3 години, не більше.

Води, насправді було по коліно і її потрібно було злити, щоб отримати змогу безперешкодно там ходити. Дозиметри, які нам видали, були розраховані на 500 рентген, але коли ми вийшли, у мене переляку не було, напевно доза була не такою вже й страшною.

Це була робота, я не був добровольцем, мені зателефонував старший зміни…Про винагороду тоді не думали, це просто потрібно було зробити.

Зазначимо, у серіалі епізод з дайверами відтворений дещо драматично – там керівники комісії Легасов та Щербина шукали добровольців, які б спустилися під реактор, щоб відкачати воду. Їм говорили "через тиждень ви помрете від отриманої радіації". Проте, у реальному житті Олексій Ананенко, Валерій Беспалов і Борис Баранов отримали наказ згори. Всі вони живі, окрім Баранова – він помер 2005 року, але не від радіації.