Софія Яблонська — як дочка галицького священника об’їздила пів світу і ледь не померла від укусу гадюки та малярії

Софія Яблонська — жінка з неймовірною біографією, мандрівниця, операторка, режисерка, журналістка, авторка книжок-бестселерів та фільмів про екзотичні країни. Вона об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америки, Індонезію, Нову Зеландію, Австралію. Якби вона жила сьогодні, її, певно, називали б тревел-блогеркою з мільйонною аудиторією.

ТСН.ua пише про сміливу українку, яка об’їздила пів світу у той час, коли панянки навіть свої міста не залишали.

Що відомо про Софію Яблонську

Софія Іванівна Яблонська народилася 15 травня 1907 року в селі Германів на Львівщині у родині священника. Попри суворе виховання, їй вдалось освоїти чимало прогресивних курсів: машинопису, комерційної діяльності і навіть драматургії. Кінематограф, який тільки виходив в маси, дуже захопив дівчину.

Певний час Софія керувала кінотеатром у Тернополі, що дозволило зібрати їй бюджет для поїздки за кордон.

1927 року 20-річна Софія їде до Парижу вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а потім — із знаним ловеласом Володимиром Винниченком.

У Парижі жінка не соромиться жити в цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром. Надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, вирушає до Марокко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут охопила мандрівниця за чотири місяці.

У в’єтнамських диких горах її кусає гадюка, яку тубільці називають «зрадливим листком смерті», вона полює на тигра в Лаосі, хворіє на малярію, потрапляє на імператорське весілля у Аннамі. Усі ці неймовірні пригоди для галицьких часописів вона підкріплює світлинами.

На Бора-Бора, де вона стала однією з перших європейок із камерою, Софія згадувала: «Місцеві жителі дозволили мені знімати їх і назвали мене Теурою — червоною птахою».

У мандрах Софія завжди пам’ятала про своє коріння: «Я малювала мапу України… ці пояснення я знаю краще за молитву, бо частенько трапляється мені повторювати їх чужинцям, що нічого не знають про наше існування».

Після мандрів Софія повернулася до Львова — повні зали слухачів захоплено слухали її розповіді. Для багатьох подорожі були нездійсненною мрією, тому історії Яблонської ставали вікном до незнаного раніше світу.

Однак 1939 року Софія назавжди покинула Україну.

«Я пішла в широкий світ, щоб знайти там те, чого мені бракувало вдома — волю і простір». Навіть у найтепліших краях вона берегла три реліквії: «Кобзар», ляльку-гуцулку та дерев’яну мищину.

Удари долі і останні роки

Другу світову війну жінка з сім’єю пережила в Індокитаї. На похороні батька, який помер незабаром після приходу радянських військ до Галичини, 5 жовтня 1939 року, вона не змогла побувати. За переказами, отець Іван Яблонський до смерті тримав листи від доньки за образами у себе в хаті і, молячись до Бога, водночас молився за свою Софію.

1946 року у Парижі жінка почала працювати декоратором-флористом, до чого виявила неабиякий хист. Також Софія забрала до себе матір. Смерть останньої 1948 року стала важким ударом для неї. Згодом сталися ще дві непоправні втрати: в алжирській війні загинув її старший син, а 1955 року помер чоловік.

Життя Софії трагічно обірвалося 4 лютого 1971 року внаслідок автотрощі.

«Блискуча хроніка світового круїзу стала загальнодоступним здобутком європейців, — пише історик Ярослав Поліщук, — Її відверта, смілива, розкута й щира проза справляла скандальний вплив на тогочасну інтелігенцію з її майже вікторіанською мораллю».