У фільмах я говорю лише про те, за що готовий відповідати: інтерв'ю Антоніо Лукіча, українського кінорежисера

Дата публікації
Перегляди
612
У фільмах я говорю лише про те, за що готовий відповідати: інтерв'ю Антоніо Лукіча, українського кінорежисера

Антоніо Лукіч – молодий український режисер, що асоціюється зі світанком вітчизняного кінематографу.

В межах спецпроєкту «Про кіно без меж» Антоніо розповів про сміливість в творчості, очікування від української кіносфери та професійну мрію.

Антоніо Лукіч – молодий український кінорежисер, перший повнометражний фільм якого став справжньою подією в українському кіно. «Мої думки тихі» (2019) здобув найпрестижніші українські кінонагороди («Золота Дзиґа», «Кіноколо»), а також за кордоном − Discovery Award (найкращий режисерський дебют) Британія, Міжнародний кінофестиваль у Санта-Моніці (США), Міжнародний кінофестиваль у Карлових Варах. Фільм став однією з найуспішніших авторських комедій в історії українського кіно, який зібрав аудиторію у 120 тисяч глядачів.

2020-го Антоніо Лукіч отримав державну нагороду «Заслужений діяч мистецтв України». Наразі режисер разом з кінопродакшеном ForeFilms працює над фільмом «Люксембург, Люксембург».

Аналізуючи кінематограф незалежної України за 30 років, що можна вважати початком справді українського кіно?

Мені здається, що за точку відліку можна брати дублювання українською мовою серіалів та фільмів на 1+1, коли українська почала звучати з екранів і звучала класно − знамениті серіали «Династія», «Секс і місто», «Друзі». Якщо говорити про авторське кіно, я б виділив фільм Андрія Дончика «Кисневий голод» (1991), який став успішним фестивальним фільмом та є цікавий режисерськими знахідками. Окрім того, що фільм став одним з найперших українських кінокартин часів Незалежності, робота режисера задала високу планку, якої досі, на мій погляд, не можуть досягти в багатьох фільмах. 

За останні роки неможливо не помітити того, які стрімкі зміни почали відбуватись в українській культурній індустрії. І, зокрема, розвиток кінематографу пов’язують саме з подіями Революції Гідності і нашим ментальним відривом від Росії...

У цьому є сенс, адже зараз наше кіно намагається говорити універсальною мовою, яка зрозуміла західному глядачеві також, а не лише українському, що знає реалії та контекст. З перемінним успіхом в деяких фільмах це вдається. Але поки не можу сказати, що наше кіно особливо чекають в Європі або ж очікують від нас чогось іншого, ніж важких, драматичних тем. Україна сформувала певне очікування від своїх фільмів. Найчастіше з ними можна ознайомитися саме на фестивалях, і от тоді глядач, до прикладу, в Люксембурзі, який проживає своє благополучне та щасливе життя, приходить подивитися на абсолютно протилежні людські долі. Проте життя в Україні набагато глибше за своїм смисловим навантаженням, ніж очікує побачити європейський глядач. 

Що тоді потрібно зробити режисерам, сценаристам, індустрії загалом, аби змінити це уявлення? 

Нам потрібно бути сміливішими. Не в сенсі висвітлення соціальної тематики – для цього завжди є новини, які більш гостро і своєчасно реагують на те, що відбувається, а намагатись бути сміливішим в творчих підходах. 

Останні 2 роки на стримінгових платформах спостерігається висока зацікавленість у локальних історіях. Й інколи «вистрілює» продукт виробництва країн, які не є очевидними лідерами кіноіндустрії. Чи є в Україні подібний потенціал щодо серіалів? У вас також є досвід роботи над веб-серіалом «Секс, Інста і ЗНО», який виходив лише на платформі і покликаний руйнувати стереотипи.

Знімання серіалу для мене були цікавим і місцями захопливим досвідом, адже ти намагаєшся реалізувати творчий задум не за кошти фондів чи Держкіно, а в межах конкретного бізнес-проєкту.

Говорячи про серіали – це історія про бюджет і виховання глядача. Серіали покликані насамперед розважити, але дуже класно, коли і після таких фанових історій ти з чимось залишаєшся і є над чим замислитись. Люди готові сприймати 2 секунди відеоряду, а кіно – це елітний спорт і потрібно підсилити засоби на організацію поєдинку. Я часто порівнюю кіно з поло: все дуже дорого і складно організувати, а глядачів і фанів мало. 

Щодо потенціалу, то я вважаю, що завжди можна здивувати і локальним контентом, залишається лише питання адекватності – наскільки це вкладеться в українську реальність. Бо якщо ми намагатимемось зняти тут щось схоже на фільми «Термінатор» чи «Хрещений батько» − це буде трохи смішно, адже жодним чином не співвідноситиметься з нашою реальністю. Що таке хороший фільм – питання не з простих. Тут має статися поєднання гідного бюджету, відповідної драматургії та актуальної теми. 

Тож, чи зможемо ми побачити Антоніо Лукіча як режисера серіального жанру в майбутньому?

Нещодавно американська гімнастка Сімона Байлс – одна з найвидатніших гімнасток в історії, зняла свою кандидатуру зі змагань в Олімпійських іграх через особисті причини. Її одразу ж звинуватили в зраді збірної. І в цій історії мені дуже відгукнувся пост Джастіна Бібера, який став на захист спортсменки. В публікації він поділився подібною історією зі свого життя і написав, що часто, підкорюючи весь світ, ти втрачаєш свою душу. 

Кіно – це теж спроба підкорити світ. І головне тут не втратити себе. А серіали – це, певно, не моя форма. І в цьому випадку важливо бути чесним з собою й робити те, що надихає. 

До речі, в одному з інтерв’ю ви розповіли про професійну мрію – зняти фільм про першу українську олімпійську чемпіонку Оксану Баюл…

Так, спортивна драма – це поки нереалізована, але надзвичайно цікава і захоплива для мене тема. Як нам мене, спорт і особливо спортивні перемоги – це одне з небагатьох, що по-справжньому об’єднує наше суспільство. А інших, таких же сильних об’єднавчих ідей, на жаль, у нас небагато. Інколи здається, що кожна з частин суспільства знаходиться в своїй реальності, хоч і живемо разом вже 30 років. Дивно, що ми не об’єднуємось навколо таких базових, як на мене, ідеях виховання дітей, формуванні благоустрою міста. Ми суспільство, яке, практично не дбає про старших людей. Зараз я знімаю фільм «Люксембург, Люксембург» і частина знімань відбувалась не в Україні. Так от старість – найбільш вражаюча відмінність. Тут і там – це абсолютно різний період життя. 

Мені дуже шкода, що коли в Києві в кав’ярні бачиш літню людину, то одразу думаєш: «Що сталося? Чому він взагалі тут в кафе?», − в Європі не виникає подібних питань, там це норма. Для нас же, в більшості випадках, нормально бачити пенсіонерів лише в аптеках та супермаркетах.

Ви той режисер, у якого в роботах чітко простежується місія: про сім’ю, релігію, важливість цінностей…

Я намагаюсь говорити в фільмах про те, за що готовий відповідати, ручатися. Це допомагає розповідати історії, які будуть сприйматися належним чином.

Цікаво поговорити про акторів. Часто в середовищі кіношників можна почути тезу про те, що в українському кінематографі багато акторів, але мало типажів. Чи бачите ви таку проблему й чого не вистачає нашій акторській спільноті? 

Вважаю, що акторів у нас предостатньо. Не вистачає якраз хороших кастинг-директорів, які можуть знайти необхідний типаж відповідно драматургії. А талановитих акторів, з якими дійсно цікаво працювати, насправді дуже багато. Працюючи над своїм новим фільмом, ми шукали акторів з Полтавської області, з характерним суржиком, яким розмовляють в Лубнах. Так от відбір повністю був заповнений акторами з Полтавського театру.

А щодо акторської спільноти, то проблема, яку я помічаю, це неповне усвідомлення своєї професії. Наприклад, коли люди приходять на майданчик, не знаючи тексту. Доводиться з цим миритися. Звісно, це поодинокі та й більше персональні історії, та все ж, тенденція така є і хотілося б, щоб відчуття власної гідності було і в професії. 

Хто ваші улюблені актори – українські і закордонні, якими надихаєтесь і з якими хотілося б попрацювати?

Люблю акторів, які здатні дивувати і привносити життя в драматургію. Тільки хороший актор може навіть дуже погано прописану репліку змусити зазвучати по-новому, порожні фрази наповнити підтекстом, а паузи − глибиною. Багато акторів з серіалу «Секс, Інста і ЗНО» знімаються і в наступних моїх проєктах. У нас, до речі, рідко коли люди працюють разом з проєкту в проєкт. Буває, що опісля масштабних проєктів хочеться попрощатись назавжди (Сміється). 

І в «Моїх думках тихих» і в серіалі «Секс, Інста і ЗНО» дуже активно представлений суржик. До таких експериментів ставляться неоднозначно. Чому ви ризикнули його використовувати?

Все залежить від того, яку ціль переслідує фільм. Українська мова звучить природно, коли в ній присутні різні елементи – говірки, діалекти і навіть той ж суржик. Адже це те, як мова функціонує в реальному житті. Якщо на Закарпатті спілкуються за допомогою місцевої говірки та діалектів, то буде дивно, якщо в фільмі про ті краї звучатиме чиста літературна мова. Це різноманіття і багатство мови мене і приваблює, цікаво спостерігати, як вона трансформується. 

Говорячи про мову в кінематографі, в нас ще досі протиставляють державну з російською мовою. Мовляв, вона доволі некомфортна в роботі…

Українська мова в кіно – це питання адаптації і великої праці, аби вона звучала правдиво та природньо. І питання драматургії, якщо режисер готовий її адаптувати. Не можна знімати історію про Київ лише українською, бо є велика кількість російськомовних етнічних киян. І поки від цього нікуди не дітися – пройдіться в центрі чи на Лівому березі і ви почуєте, наскільки по-різному звучить Київ. 

Доводиться адаптувати історію, їхати на Західну Україну або в ту місцевість, де мова звучатиме природніше. Якщо змушувати героїв говорити непритаманною їм в реальному житті мовою – то це буде не мій фільм. 

В Європі та США активно працює інститут критики, який є вагомою складовою розвитку кінематографу. В Україні його, по суті, немає, але так чи інакше, наскільки б він міг бути важливим у нас? 

За нагоди нагадаю про те, що критики повинні вказувати авторам на їхні помилки, а глядачам на переваги фільму. Наші критики часто роблять навпаки − намагаються дружити з авторами, а глядачам розповідають про те, що фільми цих авторів краще не дивитися. 

Статусність критиків залежить від того, наскільки впливове кіно і загалом індустрія ентертейменту. У нас поки переважає бізнес, а творчі сфери частіше залишаються на маргінесі. 

Чи можна це якось змінити? І чи залежить це від впливу держави чи самих людей?

Думаю, що частково це можливо змінити. Наприклад, після того, як за ініціативи президента Зеленського було проведено закриту зустріч з представниками кіноіндустрії, зникли сумніви стосовно того, що кіно у нас – це несерйозно. Стало легше домовлятися про підтримку. 

Знімаючи в Лубнах, нам допомагала місцева поліція, в Києві – вся Академія МВД. І таких прикладів, на щастя, чимало. Тож зрушення в цьому напрямку очевидні. 

На одній із сесій кінофестивалю «Молодість», Кшиштоф Зануссі сказав про те, що аби Україні отримати культову міжнародну відзнаку в галузі кіно потрібна виключно соціальна драма. Що ви про це думаєте?

Хотілося б вірити, що цього можна буде уникнути. Але боюсь, що це таки правда. Складно уявити, що Україну на Оскарі може представити комедія. Скоріше за все це буде дуже важкий морально та емоційно фільм. 

Як ви вважаєте, чи є у вашій кар’єрі така можливість?

В мене немає особливих очікувань від фільмів, що вони здобудуть якісь нагороди. По життю я азартна людина, настільки, що формувати очікування – недолуго для мене. Глядач прийме весь фільм, але я формую очікування при постановці сцен. Для себе я розумію, наскільки вона буде сумна чи смішна. Фільм визначається не сприйняттям критики зали, а тими глибинами, які ти знаходиш в процесі роботи, сценарію, зйомки, монтажу. Ти починаєш помічати різні деталі, які раніше не бачив, по-іншому переосмислюєш реальність − і все це найцінніше, що може бути для автора в створенні кіно. Цим самим ти занижуєш очікування і потім дивуєшся, коли фільм гарно приймають. Я звик думати, що кіно не повинно бути нудним, аби не випробовувати зусилля глядача. Таке кіно теж можливе, але його нецікаво знімати. 

Наскільки для вас важливий зворотний зв’язок і як сприймаєте критику або й відвертий хейт? 

З facebook та Instagram я блогополучно видалив свої акаунти. Не можу сказати, що щось змінилось. Там я отримував багато відгуків, але мені цікавіша більш жива реакція. Частіше всього критикують ті, хто самі не здатні щось зробити.

З роками з’являється імунітет до хейту і всіляких таких речей. 

Антоніо, які ваші очікування від українського кінематографу на найближчі 10 років? 

Дуже хочеться, аби з’являлось більше особистостей, людей, здатних дивувати. Мені набридає, чесно зізнаюсь, кіно, яке я дивлюсь, бо розумію, що це наслідування і повторення тисячі інших фільмів. Тим паче неприємних фільмів, з спробою догодити глядачу фестивалю. Я би хотів бачити більше сміливих авторів, які можуть дивувати і заново показати давно знайоме, спровокувати на роздуми. Нехай це буде драма, комедія – будь-що, та, головне, щоб це створювала особистість, тоді це буде дійсно авторське кіно.

За підтримки Київстар ТБ

Наступна публікація