Останні

Більше новин

Популярні

Більше новин

Коментують

Більше новин
Серед вулиці висіли відрубані голови, а на великих телевізорах транслювали смертні кари

Журналіст ТСН.Тижня Андрій Цаплієнко поспілкувався з двома українцями, які жили у "Ісламській державі". Нині вони перебувають у в'язниці на території Сирії і мріють повернутись в Україну.

Збирались допомогти мусульманам, а опинились у в’язниці, розчаровані "Ісламською державою". Принаймні так розповідають українці, які свого часу приєднались до ІДІЛ. Журналісту ТСН.Тижня Андрію Цаплієнку вдалось поспілкуватись з громадянами нашої держави у в’язниці для бойовиків-іноземців. Обидва стверджують, що зброї до рук не брали, втім, командування "Сирійських Демократичних Сил", військового угруповання курдів, запевняє – чоловіки кажуть неправду. Чому чоловіки добровільно приєднались до терористів та що бачили на зачиненій для світу території, читайте в інтерв’ю:

Аскар Буран Барджаксін, народився у Сімферополі у 1984 році, має українське громадянство.

Велику частину життя прожив у Саудівській Аравії.

- Як ви тут опинилися?

- Коли я вчився в 6-7 класі, батьки переїхали в Саудівську Аравію. Школу закінчив там. До 2013 року там жили з батьками. Батьки там померли, я залишився один, і в 2014 році, коли почалася війна в Україні, коли Росія зайшла в Крим, були знайомі, які хотіли на стороні України воювати. У той час було багато можливостей, відкрилося дверей для захисту Батьківщини. Але підготовка була слабка, і деякі групи переселилися або переїхали сюди, в Сирію, щоб отримати вишкіл і повернутися в Україну. Мета була спочатку така, щоб підготуватися і повернутися в Україну. Так я і приїхав до Сирії, в 2013 році влітку. Початок війни (в Україні) тоді назрівав, і хотілося до початку підготуватися і повернутися. Оскільки в Саудівській Аравії мене вже нічого не тримало, не було батьків, не було нікого. Хотілося повернутися на Батьківщину. Звичайно, родичів я, можна сказати, не пам'ятаю і не знаю, як з ними зв'язатися, але таким чином хотілося повернутися і влаштувати життя якось.

- Ви кажете, приїхали до Сирії в середині 2013-го року, але в цей час у Росії були нібито дружні стосунки з Україною. І Крим ніхто ще не забрав. Ніхто не знав, що буде війна. Тож ваша версія про те, що ви поїхали до Сирії, щоб потім воювати за Україну, виглядає абсурдно і неправдиво.

- А я вже тоді передбачав, що буде російська агресія.

Аскар
Аскар Буран Барджаксін

- Ви говорите, що хотіли підготуватися, оскільки в Україні якісних військових не вистачає. Ви тут отримали якусь підготовку?

- Звичайно ж, як такої підготовки не було. Але мінімально - свист куль, бомбардування, до таких речей звикли. Думаю, це вже якась підготовка. І план був пройти курси якісь спочатку, які, можливо, затягнуться на півроку-рік, і після цього повернутися. Так склались обставини, і ці курси не вийшло взяти. Також виїхати звідси (з Сирії) вже не змогли. Скільки було спроб - двері всі були закриті.

- А чому закриті? Ви ж сюди спокійно приїхали?

- Спочатку було спокійно. Але після того, як "Ісламська держава" після війни проти повстанців, в 2013 році, коли вона зайшла на певні території, закрила всі кордони, крім як на вхід. Вихід був повністю перекритий. Той, хто намагався виїхати, або в тюрму потрапляли, або... І це було дуже дорого - вхід безкоштовний, а вихід дуже дорогий. Так я відкладав рік-два-три, поки не з'явилася можливість вийти в кінці цієї всієї історії. Коли випала нагода, я не роздумуючи вийшов.

- Ви в Багузі були?

- Так, в Багузі.

- І здалися?

- Здалися. І навіть за те, що намагався виїхати, сидів у в'язниці в "Ісламській державі". Там трохи строго було. Навіть доходило до смертної кари. Тому вихід був важкуватий. І довелося залишитися і жити тут, поки не вирішиться вся ситуація. (Ель Багуз Фавкані, або просто Багуз, місто в Сирії на річці Євфрат. Багуз був "останнім бастіоном", який контролювали бойовики "ІДІЛ". В березні 2019 року "Сирійські Демократичні Сили" взяли штурмом Багуз і заявили, що повністю контролюють місто - прим.ред.).

- Воювати вас не змушували в "Ісламській державі"?

- Коли я заїхав, шукав, де пройти ці курси, сирійський режим дуже сильно бомбив провінцію Халябі. І майже на початку цього приїзду я потрапив під бомбардування, зламав ноги. Поки видужав, з'явилася можливість зайти в групу поранених. Поранені - це не ті, хто перебуває в міністерстві оборони. Вони - окрема група, які непридатні. Вони просто живуть, може чимось допомагають. Я, наприклад, щоб вдома не сидіти, арабській мові дітей навчав, російській мові трохи, математики. Шкіл не було, діти неосвічені, тому, щоб даремно не сидіти, допомагав трохи.

- Зброю не змушували брати?

- Ні, зброю не змушували. Хисту до зброї немає ніякого... Я й дома не мав зброї, я не бачив у ній необхідності. Усередині кордонів "Ісламської держави" абсолютна безпека. Навіть крадіжки якоїсь не було.

- Тим не менше, йшла війна, чоловіків забирали воювати.

- Скільки я жив, жодного разу ніхто не змушував не те, щоб воювати, а й навіть допомагати військовим. Зброя, відповідно, це шість кілограм заліза, а у мене обидві ноги зламані, важко було тягати, тому від початку я не мав цієї зброї.

- Ви переїхали сюди, тут йшла війна. Але в Україні теж потрібна ваша допомога.

- Як спочатку говорив, мета була - це підготовка і повернення в Україну. Однак так склалося, що неможливо було повернутися.

- У вас сім'я тут з'явилася?

- Так, сім'я з'явилася. Сирійське громадянство у моєї дружини. У 2014 році, коли кордони закрилися, я вирішив завести тут сім'ю. І сьогодні у мене дружина і п'ятеро дітей.

- Де вони зараз?

- Вони в наметовому містечку. Табір біженців десь тут неподалік.

- Чи розраховуєте ви вийти звідси?

- Так, я, як тільки приїхав сюди (потрапив до в’язниці), чув, що є тут Організація з прав людини, яка допомагає в цих справах. Думав відразу через них написати в посольство. Але вони затрималися, приїхали тільки через 6 або 7 місяців. І навіть коли ми написали, до сьогодні немає жодної відповіді, тобто вже п'ять місяців минуло. У цьому листі відкрито попросив, щоб якось вирішилась ця справа якомога швидше, тому що вже скільки років тут. Також сімейне питання моє.

- Ви говорите, що вас навіть у в’язницю саджали в "Ісламській державі", а за що?

- За спробу виїзду з "Ісламської держави".

- Як ви сприймали всі агітаційні відео, які "ІД" часто показувала - відео зі стратами і так далі?

- Я був проти цього, тому що іслам - релігія миру і добра. Наш пророк Мухаммед не прийшов з цим, він не поширювався за допомогою кровопролиття, мечів. Тобто, це все - політика. Я був проти цієї політики. Бачив шкоду в цьому, особливо коли були гучні погрози в бік таких держав, як Америка.

- Америка далеко, а багато людей загинуло тут і це знімалося на відео. Мені здається, це страшні речі.

- Я такої ж думки. Я жодного стосунку до цих людей не мав, хотів триматися від цього якомога далі.

- Ви говорили комусь про це?

- Якщо говорити, то кому саме - "Ісламська держава", її керівництво, було абсолютно недоступно. Американські літаки 24 години на добу були над "ІД" і вони шукали керівників, тому доступ до них був дуже важкий. Якщо і говорити, то говорити тим, хто може вирішити цю проблему.

- А могли вас покарати, вбити, якби ви сказали - навіщо ви це відео зняли?

- Звичайно могли вбити. Тому що політика країни, це курс цієї країни, і ти в нього втручаєшся, стаєш на його шляху в той момент, коли держава, можна сказати, в дуже критичній ситуації, з усіх боків напади, військовий фронт. Тому, вони з цим не церемонилися, з тими, хто стає на їхньому шляху. Думаю, це всім відомо.

- Якщо говорити не про війну, а про саму ідею існування "Ісламської держави" - вам вона подобалася?

- Чесно сказати, ця історія, вона повторюється - історія Афганістану, Іраку, інших країн. Це коли всіх мусульман збирають в одне місце і йде, як сталося з "Ісламською державою", повне знищення - бомбардування, під які потрапляють і жінки, і діти. Немає різниці між військовими і мирними. Тому я вважаю дурним збиратися всім в одному місці, під одним прицілом.

- Якщо не про війну, а про саму ідею - створити ісламську державу, створити халіфат, який буде поступово розростатися.

- Ідея створити, вірніше, повернути цей халіфат - тут, знову ж таки, потрібні кадри. Сьогодні "Ісламська держава", може і хотіла, але у неї не вийшло саме через брак кадрів. Тому я був від початку з цим не згоден. Тому що люди, які тут, в основному такі ж, як і я - неосвічені, немає певних знань, досвіду, певного якогось навику керівництва. Держава - це не сім'я твоя маленька, це величезна територія і люди, за яких ти повинен нести відповідальність.

- Ви говорите, що не маєте освіти, але ви ж викладали.

- Освіта у мене середня. Те, що я викладав, це практично нічого - це читання, алфавіт, писемність. Це не такі знання, які потрібні для керівництва країною. Для того, щоб керівні органи очолювати, потрібна вища освіта. А в "Ісламській державі", в основному, були люди неосвічені. Або люди, в основному, які потрапили з інших країн, а у себе в країнах невідомо, чим вони займалися.

- А як ви потрапили в "Ісламську державу", яка дорога була?

- Саудівська Аравія, місто Медіна, потім Туреччина, Стамбул. І зі Стамбула було прикордонне місто з Сирією, здається Анадан називається. І потім в Сирії - місто Атма.

- Легально чи нелегально?

- Нелегально. На ті часи цей кордон був відкритий. Всім відомо, що Туреччина відкрила свої кордони, і люди без жодних труднощів виходили і заходили. Навіть сіток, дротів колючих між цими межами не було.

- Паспорт забрали у вас?

- Паспорт забрала "Ісламська держава". Припускаю, що з метою, щоб не поїхав назад. Паспорт відразу забрали, як приїхали.

- Ви заїжджаєте в "Ісламську державу" і у вас забирають паспорт. Одразу складається враження, що вас обманюють, хіба не так?

- Все відбувалося не так. Коли паспорт забирали, сказали, що він буде в відділі зберігання паспортів і в будь-який момент, коли знадобиться, ти зможеш забрати.

- Але ви ж не змогли забрати.

- Це відбувалося як: проходять місяці, і коли я захотів повернутися, відповідно, спочатку шукав цей паспортний відділ, не знайшов, потім шукав ту людину, яка у мене паспорт забрала, не знайшов. Якоїсь зачіпки навіть не знайшов, замість того потрапив під підозру - мовляв, можливо це шпигун, який інформацію зібрав, а тепер намагається виїхати.

- Як вони зі шпигунами поводилися?

- Без слів. Страта відразу, навіть без доказів. Навіть коли є мінімальна підозра - відразу смертна кара.

- Ви бачили ці відео з стратами?

- Так, приблизно у всіх містах "ІД" були кінотеатри на вулицях, і все нове, що вони випускали, вони відразу прокручували в цих кінотеатрах.

- І кари?

- І кари, все абсолютно. Навіть було радіо, на якому відразу вся нова продукція висвітлювалася.

- І люди зупинялися, дивилися ці ролики?

- Екран дуже великий був. Навіть якщо на машині повз проїжджаєш, то бачиш ці кадри. Великі колонки, гучний звук.

- Ваше найважче враження від такого відео можете згадати?

- На відео воно, може, і не так реально виглядає. Але я жив в місті Ракка, в центрі міста була кільцева, її навіть прозвали "пекельна кільцева", на якій майже кожен день вішалися відрізані голови, тіла валялися обезголовлені. Це кільце я здалеку намагався об'їжджати. Перший раз, коли побачив відрізану голову, тіло обезголовлене, мене жах охопив. Скільки ночей не міг спати. А потім, з часом, людина звикає, звично стало.

Але все одно це... Навіть, якщо звикаєш, це все одно дуже важко, коли бачиш. Якщо тварину з відрізаною головою бачимо, що з нами відбувається, а що говорити вже про людину.

- Люди, які вас заарештували, вважають, що ви воювали зі зброєю в руках.

- Якщо врахувати, як вони нас взяли, на місці чого взяли, як думати? Тільки так. Якщо не з'ясовувати, не розбиратися, а в цілому думати, то рішення, думаю, правильне. Як ще можна сказати.

- Тобто, ви з ними згодні?

- Частково згоден. Тому що, коли йдуть військові дії, і ти там перебуваєш, то питання - що ти там робиш. Вони ж не можуть знати, що я намагався вийти і не міг. Вони, відповідно, з боку так бачать. Думаю, якщо їм допомагають такі країни, як Америка, Франція, може, якщо будуть якісь співбесіди, то з'ясується все. Може, після цього вони поміняють рішення. Так сподіваємося.

Наріман Аббасов народився у Азербайджані у 1981 році.

Коли йому було 5 років, родина переїхала до України, має українське громадянство.

-          Як, в якому році ви опинились тут, у Сирії?

-          Десь у 2015 році. Я жив у Криму. Там почалося це (російська агресія), і я виїхав в Україну. У Криму ми, навіть відео є в Інтернеті, як ми проти Росії, проти російської агресії з хлопцями з Західної України трохи виступали, і мені навіть погрожували з боку Росії. Я за фахом фахівець з взуття, у кого є проблеми з ногами. І тоді один, теж громадянин України, сказав – чого ти там сидиш, ти мусульманин, а тут ( в Сирії) мусульман вбивають, бомблять. Росія, Башар обстрілюють. Приїжджай, хоч цим (чоботарством) допоможеш. Я кажу – я воювати не хочу. Він каже – не будеш воювати, просто будеш жити і працювати, хоч допоможеш. І я приїхав.

-          Як ви до "Ісламської держави" діставались?

Наріман
ТСН.ua
Наріман Аббасов

-          Через Туреччину. Потім неофіційно кордон з Сирією проходили. Війна іде, легально не пройдеш ніяк.

-          А де ваш український паспорт?

-          Немає, ні в мене, ні в дружини. Забрали, коли ми приїхали до "Ісламської держави", і не віддали.

-          Як опинились у в’язниці?

-          Просто так вийти (з "Ісламської держави") не вийшло. Була домовленість: хто вийде - все, виходьте. І я вийшов з родиною - дружиною та дітьми.

-          Ви жили у місті, де були бої?

-          Так. Я жив спочатку в Рацці, потім потрошку перебрались, виходили вже з Багузу.

-          Коли сказали виходити, ви вийшли?

-          Так, я без проблем вийшов, бо ніколи не воював. Тільки працював, допомагав – робив взуття не тільки чоловікам, а й жінкам, дітям, в кого проблеми з ногами були.

-          Сирійські демократичні сили стверджують, що ви брали участь у боях, що ви були бійцем ІДІЛ.

-          А що вони скажуть? Звичайно, вони так скажуть, але це неправда, цього не було. (Аліме, дружина Нарімана Аббасова, натомість, стверджує, що він принаймні один раз брав участь в бою, після чого його було поранено, тож більше він не воював - прим.ред.)

-          Якими стосунки були у вас з "Ісламською державою"?

-          Декілька разів я хотів поїхати, але не вийшло – були причини, які я не можу озвучити. Так, щоб взяти жінку, п’ятеро дітей…

-          А дружина теж з України?

-          З України, кримська татарка. Я б не приїхав воювати з жінкою та дітьми. І тут багато таких, хто приїхав не воювати.

-          Чому сюди поїхали, а не залишились в Україні?

-          У мене в Україні дуже гарні стосунки з усіма. Я там виріс, це батьківщина моя. Просто знайомий сказав – ти там сидиш, а ми ж мусульмани, приїжджай і допоможи хоч чим-небудь. Там бомбили сильно, і Росія, і Башар. Були інваліди, і знайомий сказав – допоможи хоч цим, ти ж спеціаліст (зі взуття), тут таких спеціалістів немає.

-          Тобто сказали, що ви воювати не будете?

-          Так, сказали, що не буду. І сказали, що є де жити. І я подумав – поїду, допоможу

-          Ваша допомога більше потрібна була в Україні, якщо так подивитися, а не в Сирії.

-          В Україні такі фахівці, як я є, а там – немає. Я був один там такий, з такою кваліфікацією.

-          В Україні зараз теж війна, є багато поранених.

-          Я не знаю, що в Україні зараз відбувається, я переживаю. Іде війна? Я б допомагав би, звичайно.

-          В Україні конфлікт з Росією. Дуже серйозний конфлікт, багато поранених, багато людей покинули Україну. Там треба не менше допомоги, ніж тут, у Сирії.

-          Без проблем, я допомагав би, чим міг. Україна – це як моя батьківщина, в мене знайомі там і друзі, сумую за Україною, чесно кажучи.

-          Ви можете розповісти, яке було у вас життя на території "Ісламської держави"? Чи були у вас конфлікти?

-          Звичайно, були. Я б не хотів нічого розповідати.

-          Вас змушували воювати, коли ви в Рацці, наприклад, були?

-          Ні, не змушували. Я одразу сказав – я спеціаліст, я воювати не буду, я буду працювати-допомагати. Сказати, щоб це було за гроші, - ні, я в Україні заробляв, мені вистачало.

-          Де ваша дружина зараз?

-          Кажуть, що вона тут у наметовому містечку поруч з дітьми, я точно не знаю.

-          У таборі біженців?

-          Мабуть, так. Ми разом з нею вийшли і дуже зраділи, коли сказали, що можемо виходити, і проблем не буде. Потім вже тут їхні спецслужби дивились, що як. Когось били, мене не чіпали. Може, знали. Я сказав, що я спеціаліст, і вони сказали – так, правду кажеш, ми знаємо, що ти з лікарями працював. Лікарі давали направлення, і до мене приходили. І чоловіки, і жінки. А що в Україні така війна йде, що і жінки, і діти постраждали?

-          Не така, як тут, але загиблих дуже багато. 12 тисяч загинуло.

-          Ого, а де там іде?

-          Донбас. Хіба ви не знаєте?

-          Я не знаю. В нас там не телевізора, нічого. Один рік я вже взагалі нічого не знаю.

-          Це розпочалось одразу після анексії Криму, а у 2015 році війна на Донбасі була вже повномасштабною.

-          І зараз продовжується?

-          Продовжується. Мені дивно, чому ви тут, якщо можна було допомагати там.

-          Сказати, що прямо можна було тоді… Я можу допомогти і зараз.

-          Ви хочете, щоб Україна вас повернула?

-          Звичайно. Хотів і хочу.

-          Як у вас тут облаштовано життя у СІЗО? Чим годують?

-          Я вже рік тут перебуваю. Запитання таке – є що поїсти? (сміється). Та нічого так, живі.

-          Тричі годують?

-          Так, зараз тричі стали годувати.

-          Є конфлікти між ув’язненими?

-          Ні, зараз немає.

-          Таких як ви, іноземців, тут багато?

-          Є люди.

-          Ви кажете, що ви бізнесом займалися в Україні. А тут ви теж бізнесом займалися?

-          Ні. Бізнес - це коли гроші заробляєш. А тут ні – давали якісь гроші, на життя вистачало. Щоб бізнесом, так ні.

-          "Ісламська держава" давала можливість заробити?

-          Заробити там багато не заробиш. На життя вистачає і є де жити.

-          Вас переконали, що мусульмани гинуть і треба допомагати, а ви самі підтримували ідеологію "Ісламської держави"?

-          Ідеологію в деяких речах так, а в деяких – ні. Наприклад, є люди з Туркестану, їх вбивають у Китаї, в них великі проблеми в Росії, і вони тікають до Сирії від цього. А тут їх прийняли. Ставлення до мене тут (у в’язниці), оскільки я не воював, нормальне, ніхто мене не чіпав. Були трошки проблеми з їжею, санітарними умовами, а так проблем не було.

-          Сподіваєтесь, що вас відпустять?

-          Звичайно. І хочу в Україну повернутись.

Залиште свій коментар

Вибір редакції