“Напевно, я, як і більшість людей, думала, що це може статися з ким завгодно – тільки не зі мною”.
Юля з Чернігова. Про таких, як вона, в реаліях війни кажуть “пощастило”. Юля пережила приліт ворожої ракети – просто в її будинок, коли вона разом із дітьми була вдома. Щоправда, її історія почалася із втечі – 24-го лютого Юля, як і багато хто з містян, залишила місто.
“Чоловік тоді не був у місті, він нас захищав. Максим сказав, аби я збирала речі та з дітьми їхала до його мами в передмістя, бо почалася війна. Тиждень ми жили в холодних підвалах. Ніч, вибухи, діти плачуть, хтось читає молитви – це був просто жах. Було дуже багато людей і їх, звісно, дратували крики дітей. Я вирішила все ж таки поїхати додому. Ми повернулися о 9-й ранку. Я дітей покупала, поставила вечерю готувати – і почалася тривога. Вила вона дуже гучно”.
Ми вже звикли до звуків сирен і відчуття тривоги. Але багатьом із нас досі складно повірити, що приліт може бути саме в наш будинок. Яке місце у вашій оселі найбільш безпечне? І куди краще сховатися в разі ракетного обстрілу? Перше правило – це місце не біля вікна.
“Навіть якщо в сусідній будинок влучить ракета, вибуховою хвилею навколо повибиває шибки, – попереджає заступник начальника пожежно-рятувального загону Артур Моркотенко. – Можна жодних поранень не отримати, тільки якісь дрібні порізи від скла, а можна отримати дуже великі ушкодження або травми, які будуть несумісні з життям”.
Правило друге – між вами та вікнами має бути перепона. Вона захистить вас від уламків, що летітимуть з вікна.
“Треба, як мінімум, піти в коридор або ванну кімнату, хоча б таким чином себе трошки вберегти”, – каже Артур Моркотенко.
“Я дивилася телевізор, а потім малювала, – пригадує той день Ніка, донька Юлії. – Мама сказала, що треба постелити десь, бо тривога. Спочатку я запропонувала у ванній, але мама сказала, що там мало місця, і запропонувала в коридорі. Раптом мама каже: “А що це за дивний звук?”. Я питаю: “Який звук?”. І потім… Бух – і все посипалося”.
“Це ліжечко Лізи, вона в ньому колись спала, – Юля роздивляється фотографії до та після прильоту. – І все це просто знищене. Це було страшно, дуже страшно. Така гучна-гучна тиша. І я не розумію, що відбувається. Здавалося, може, я померла…”
“Абсолютно ніхто не знає, куди влучить ракета. Коли стається вибух, все навколо між собою змішується. Можна бути на кухні, а після вибуху опинитися на балконі”, – каже Артур Моркотенко.
Правило номер три – між вами та небезпекою мають бути щонайменше дві стіни. На випадок, якщо одну зі стін буде зруйновано ударом.
“Перша стіна захищає від уламків скла, меблів, віконних рам. А якщо ти будеш за другою стіною – це ще безпечніше”, – пояснює Артур Моркотенко.
У мить вибуху Юля перебувала лише за однією стіною. І це мало не коштувало їй життя: “Між стіною та кухнею, де я стояла, впали кухонні двері. А я чомусь навіть не впала. Навіть болю не відчувала ніякого. Я рукою торкнулася вуха і відчула, що воно ніби шмат мʼяса. Я думала, його взагалі немає. Подивилася на себе в дзеркало і побачила, що в мене по обличчю стікає кров. Обличчя та вухо розірвало, уламок влучив у руку”.
“Кожен уламок – це інородне тіло. Якщо з тіла дістати уламок, це може призвести до більшої кровотечі. І навіть якщо ми, рятувальники, вже будемо на місці, ми будемо безсилі, тому що людина собі сама наробить шкоди. Хіба що можна цей уламок чимось затулити, щоб запобігти втраті крові”, – каже Артур Моркотенко.
“Я озирнулася – все зруйноване. І перша думка в мене – діти, – пригадує Юлія. – Я розвертаюся до них, а їх не видно. Мої діти накриті бетоном. І я одразу почала їх відкопувати, просто руками. Я взагалі не знаю, звідки в мене сили взялися, я тоді взагалі кілограмів 45 важила. Я просто скинула все, що впало на них, взяла молодшу на руки, старших за руки підняла. Вони почали плакати, питати: “Мамо, що з нашими іграшками?”. Я Лізу молодшу несла на руках, і вона вся була в моїй крові, прямо повністю”.
“Якщо вже так сталося, в першу чергу ви маєте чекати на приїзд рятувальників, не панікуйте, – наголошує Артур Моркотенко. – Над людиною, яка під завалом, може бути дуже багато уламків. Маленький камінчик – це складова цього завалу, можна зрушити одного камінчика, і впаде решта. Але мама є мама. І я так само розгрібав би своїх дітей. Не дай Бог, з ними би щось трапилося, я б собі на все життя не пробачив, що просто стояв і чекав. В такому разі дивіться, за що можна тягнути, що не спричинить падіння перекриття, яке над головою”.
“Коли я вийшла, навколо будинку я побачила такий жах… Це, знаєте, наче фільм про апокаліпсис. Зруйнований дім, воронка ця, купа людей розкиданих, мертвих, напівживих, якусь бабусю на ношах виносять, вона вся в крові. І так, діти це все теж бачили… Ми потім поїхали в лікарню, дітей оглянули, на них ані подряпинки. Вони завжди кажуть: "Мамо, ти нас закрила". Бо все це просто в мене полетіло. Кажуть, мамо, ти нас врятувала, ти стіною стала за нас…”
“Коли ми з вами не дотримуємося правил безпеки, і гинуть українці під час таких обстрілів, Збройні сили і протиповітряна оборона сприймають це на особистий рахунок, що вони десь недопрацювали. Ми повинні діяти так, аби вони бачили результати своєї роботи, і це відповідальність кожного з нас”, – вважає Андрій Нєбитов, начальник ГУ Нацполіції Київщини.
“Ми вижили там, де вижити було майже неможливо, – усвідомлює Юлія. – В той день загинуло 39 людей. А моїх дітей врятували дві стіни. Шрам на обличчі мені буде довго про це нагадувати. Я навіть не знаю, про що саме – про війну чи про те, як я, наче фенікс, постала з попелу. Тобто вижила”.
“Ніхто не застрахований від того, що якщо він сховається за двома стінами, то напевно захистить себе, – наголошує рятувальник Артур Моркотенко. – Якщо ракета потрапить саме в квартиру, там і три стіни не допоможуть. Тому під час тривоги йдемо до укриття! Мене часто питають, а чи я особисто йду до укриття кожного разу, коли лунає повітряна тривога? Я скажу так: я в цей момент намагаюся викластися на всі 100% для того, щоб врятувати людину, якщо вона потребуватиме моєї допомоги”.
“Після цього випадку я зрозуміла, що треба жити тут і зараз, – впевнена Юлія. – Влітку ми зіграли весілля, гарне, як я і мріяла. Бо життя плинне. І завтра його може не бути”.
“Своїм особистим прикладом про дві стіни я намагаюся сказати, аби люди не нехтували хоча б оцим правилом. Якщо реально немає куди сховатися, зробіть хоча б так. Це може врятувати ваше життя і життя ваших дітей”.