24 лютого – особлива дата в житті маріупольців Сергія та Валентини. Саме цього дня, 43 роки тому, вони побралися. Цьогоріч вперше в житті було не до святкування.
Через повномасштабне вторгнення подружжя опинилося на лінії вогню, але вирішило не полишати рідну домівку, в якій Сергій та Валентина разом виховали дітей і прожили щасливе життя.
“Керівництво міста оголошувало: “Хто хоче евакуюватися?” А куди евакуюватися? – пригадує свою розгубленість Валентина. Її чоловікові Сергію теж важко було кидати нажите: “От ти все життя працюєш, щось облаштовуєш, робиш, робиш… Машина, дача – там все зроблено своїми руками. Стільки сил, грошей витратили…”
“Є такий процес психіки – ефект невідворотних витрат. Тобто людина витрачає частину свого життя на щось: на якесь майно, на якусь ідею, на якісь стосунки. І після того нервова система вважає, що це майно або ця діяльність є дуже важливими для неї, адже велику частину ресурсів було витрачено, – пояснює Спартак Суббота, психотерапевт та медичний психолог. – Я завжди наводжу такий приклад: людина може відкрити неприбутковий бізнес та не закривати його через те, що “я ж стільки в нього вклав!” – і просто марнує час і ресурс”.
Під час обстрілів Маріуполя подружжя лишалося у своїй трикімнатній квартирі, а коли було надто гучно, спускалося в підвал. Однак 18-го березня Сергій та Валентина втратили все, заради чого залишалися в пеклі. До оселі “прилетіло”, і пожежа охопила її за лічені хвилини.
“Єдине, що вдалося схопити, коли забігли в палаючу квартиру, це ковдри наші, – згадує Валентина. – Потім кинули їх на цемент у підвалі. І відтоді вже ніхто не пропонував нам виїжджати… І, власне, ми не знали, куди і як…”
“Коли війська заходять в будь-який населений пункт, є кілька днів так званої стабілізації, – пояснює речниця поліції Київської області Ірина Прянішнікова. – Бажано в ці дні не виходити на двір. Вас можуть розстріляти за будь-що. За те, що ви вийшли за водою, за те, що ви проїхали велосипедом без жодних причин – оце є характерною рисою окупації російських військ”.
“21-го березня ввечері зайшли днрівці просто до підвалу, – розповідає Сергій Іванович. – Підходить до мене один, Діма. А мені дружина з дітьми подарували швейцарського годинника, і він такий із позолотою, блищить. Той каже: “А ты бы не мог бы мне часы подарить?” Я кажу: “Діма, в тебе совість взагалі є? Ви роздовбали все, квартира згоріла, машину спалили, речей жодних нема, я живу в підвалі, а ти вирішив подарунок мій на 60 років віджати?!”
“Якщо ви вже вирішили їхати – збирайте речі, обов’язково напишіть на папері ті номери телефонів, які для вас важливі, – радить Ірина Прянішнікова. – Ви маєте розраховувати на те, що окупанти під час проходження блокпостів і перевірок забиратимуть у вас всю техніку, яка може допомогти в майбутньому визначити їхні позиції”.
Раніше в "Жити далі" ми розповідали про доньку Валентини та Сергія – Ірину. Жінка не знаходила собі місця, поки її батьки перебували в окупації: “Вони через інших людей, які змогли виїхати, передавали звістку. Це було повідомлення з невідомого номера, що вони живі”.
Саме Ірина разом із чоловіком Ярославом Войцешеком, режисером стрічки “Захар Беркут”, зв’язалися з маріупольськими волонтерами. Та домовилися про евакуацію Валентини та Сергія.
“Це всеохоплююче почуття провини, – зізнається Ярослав, батьки якого теж були в окупованому Маріуполі. – Я – син, і я не можу дістати своїх батьків! Та на той момент вже почали виїжджати люди звідси, і ми вийшли на групу волонтерів”.
“Ми з Сергієм Івановичем йшли через двори. Порожнеча, чорнота, все розбите, скрізь стирчить арматура, шматки стін, розтрощені будинки, – згадує Валентина. – Душа не просто боліла – вона кричала. Я дістала телефон і почала потихеньку знімати. І тут підходять до мене двоє днрівців з автоматиками: ”А зачем вы фотографировали? Корректировщик, наверное. Мы сейчас изымаем телефон, вас ведём в комендатуру, там кадыровцы с вами разберутся”. Тут Сергій мій підійшов і каже: ”Хлопці, ну що ви, ми зараз усе видалимо”. Я все прибрала з телефону, і вони попередили: якщо ще раз таке буде, значить, от туди…”
“Кожне СМС, кожне повідомлення, кожен ваш дзвінок необдуманий можуть вартувати вам життя, – застерігає речниця поліції Київщини Ірина Прянішнікова. – Ви можете викликати якісь сумніви чи підозри, і вас не будуть питати – вас будуть просто розстрілювати. Навіть дітей обшукували на блокпостах, били електрошокером, мордували, бо мали підозру, що діти передають інформацію, хоча такого не було. Тож не розмовляйте по мобільному при окупантові, не намагайтеся переслати якісь повідомлення. Видаляйте обов’язково СМСки або чати в месенджерах, не залишайте їх”.
Дорога, якою Валентина та Сергій тікали з рідного міста, болем врізається в їхні спогади: “Коли їхали, страшно було. Ніде нікого, окрім нас. І швидкість, водій летів просто… Багато ям, багато машин понівечених, розстріляних, погорілих… Дуже багато машин було. Це жахливо. Ми розуміли, що такі ж люди, як ми, хотіли врятуватися, але не змогли…”
“Найчастіше вбивали дітей і цілі родини під час евакуації, і це було найтрагічніше, – каже Ірина Прянішнікова. – Знаходили потім розстріляні автівки, і там знаходилися діти, малолітні діти, півтора роки, 14 років, 12… Для окупантів немає взагалі жодної різниці. Бачать автівку, яка їде по дорозі швидко – відкриватимуть вогонь. Рухатися треба дуже повільно. Ми радимо виїжджати колоною. Вішайте на автомобіль написи “Діти” і білі простирадла. На початку колони саджайте в автівки саме літніх людей. Ми знаємо з нашої практики, що там, де знаходилися в автомобілях літні люди, навіть не діти – там окупанти поводилися найбільш лояльно”.
Через кілька населених пунктів бус, яким евакуювалося подружжя з Маріуполя, доєднався до інших автівок. Вони утворили колону з 25-ти машин: “Ми проїхали 23 блокпости, з них 17 – це були днрівці. І це було дуже страшно”.
“В жодному разі не робіть агресивних рухів, які можуть нагадувати, ніби ви витягаєте зброю або мобільний телефон. Вони просто можуть дати автоматом по голові, поставити навколішки і розстріляти”, – попереджає Ірина Прянішнікова.
“Нам просто пощастило, – переконана Валентина. – Вони в нас перевірили лише багажне відділення. Валізи не відкривали. Лише паспорти. А одного хлопця молодого, в якого щось там було підозріле в телефоні, вони тормознули. І довго-довго тримали…”
“Якщо ви знаєте, що на вашому телефоні є будь-які дані, що мають приналежність або до Збройних сил, або до будь-яких силових структур, знищуйте телефон, не беріть його з собою взагалі, – наголошує Ірина Прянішнікова. – В будь-який момент ваш телефон можуть забрати, і це буде для вас вироком. Якщо ви таки взяли телефон, сховайте його в автомобілі, в жодному разі не на собі, не в кишені. Ховайте там, де його навряд чи зможуть знайти – не в бардачку, не в багажнику, а десь під сидінням, в сидінні, під обшивкою салону”.
12 днів знадобилося Валентині та Сергієві, аби нарешті дістатися підконтрольної Україні території. Нині подружжя в безпеці. Вони винаймають квартиру в Борисполі та живуть поряд із дітьми. Пенсіонери змирилися із втратою майна, однак пробачати окупантів не збираються: “Ми хочемо подати в поліцію документи і додати до них фотографії. Те, що в нас відібрали, спалили вщент. Ми залишилися без нічого. Це була не просто власність – це була основа життя. Ми прожили в тому будинку 36 років, – каже пані Валентина. – Зараз я кажу чоловікові: “Серьожа, в нас новий виток у житті. У нас буде все, буде квартира інша, машина інша. Слава Богові, що ми залишилися живі”.
Пережите загострило почуття Валентини та Сергія – подружжя усвідомило, що стільки років разом їх об'єднує справжнє кохання. І саме воно допоможе їм відродити життя на новому місці: “Ми починали з нуля, коли одружилися. І зараз теж все з нуля. Головне, що ми є. І ми – нація”, – переконана Валентина.