Євгеній Колесніченко пішов воювати 24 лютого. Спочатку захищав Київщину, останні місяці був під Бахмутом. Дружину та трьох дітей переконав їхати в Польщу, де Євгенія й отримала страшну звістку.
Після того, як фото прощання з загиблим воїном Євгенієм Колесніченком опублікували у соціальних мережах, його дружину стали порівнювати з непохитною Україною. Бо біля могили коханого жінка стояла в гарній вишитій сукні, з високо піднятою головою.
“Мою душу і серце розірвало на друзки. Але я стояла... І чим більше мені було боляче, тим вище я піднімала голову... Він пишається мною, я це знаю”, – написала тоді на своїй сторінці Євгенія.
Євгеній Колесніченко пішов воювати 24 лютого. Спочатку захищав Київщину, останні місяці був під Бахмутом. Дружину та трьох дітей переконав їхати в Польщу. Там Євгенія й отримала страшну звістку.
“Сестра чоловікового побратима надіслала мені повідомлення: “Женя, я вам дуже співчуваю”. А я нічого ще не знала. Вибігла з квартири, дозвонилась побратимам і від них дізналась, що він загинув. Потрібно було якось зайти у квартиру і повідомити дітям. Дітки вже не дуже маленькі, доньці 13, а синам 10. Але все одно було складно наважитись. Врешті я просто зайшла і сказала, що тато загинув”, – згадує жінка.
Вже наступного ранку Євгенія з дітьми їхала додому. Потім були пошуки тіла, прощання та поховання, яке було складно пережити всій родині. Один з хлопчиків втратив свідомість біля могили батька.
“Про психолога для дітей ми домовились одразу. А щодо мене… Я розуміла, що все одно доведеться звернутись до психолога рано чи пізно, просто пізніше вже будуть більш серйозні проблеми. Щоб не зануритись на оце дно горя і якихось страждань, я одразу вирішила, що ми переживаємо все під контролем спеціаліста”, – ділиться Євгенія.
Після прощання з чоловіком Євгенія почала вести публічний щоденник – “Записки вдови героя”. В них жінка відверто розповідає, через що проходить та описує свої переживання. Ось один з таких дописів:
“Коли бачу якийсь пост з бійцем без кінцівок, то хочеться кричати: “Друже, я заздрю тобі. В тебе всього лиш немає ніг”. Я б віддала дві свої за таку новину про свого Коханого. Але мені кажуть: “Слухай, тобі повезло. Було тіло і велика розкіш – відкрита труна”. А я все мрію і мрію про дзвінок: “Кохана, мені відірвало ногу”.
Спочатку “Записки вдови героя” були лише частиною психотерапії для самої Євгенії, та несподівано перетворились на дорожню карту для інших жінок та чоловіків, які втратили на війні найближчу людину:
"Мені подякували багато людей, які пережили втрату. Люди у нас часто закриваються, переживають це в собі та не розуміють, що відбувається з ними та людьми навколо. А я зрозуміла одну просту річ, яку усім раджу: треба своїм близьким казати, що саме тобі потрібно. Наприклад, мої друзі не розуміли, що я не можу зайти у нашу з Женею квартиру. Просто от ти стоїш на порозі і не можеш туди зайти. Бо там його взуття стоїть, ще щось… Я відкрито сказала другу: мені треба, щоб ти просто постояв тут, в коридорчику, мені буде легше зайти у квартиру".
“Це слушна ідея – говорити оточуючим, що тобі потрібно, – підтверджує Олена Божук, лікарка-психологиня, кандидатка медичних наук. – Це велика проблема нашого суспільства. Коли люди стикаються зі складними темами для психіки, вони не знають, як на них реагувати, та реагують ігноруванням. А людей, які переживають скорботу, це дуже чіпляє”.
З дітьми Євгенія теж намагається бути максимально відвертою. Завжди каже правду, радиться стосовно важливих речей: "Я кажу чесно, що хоча я і доросла, але, так само як і вони, не знаю, як ми будемо жити далі. Раджусь з ними, питаю, де і як вони хотіли б жити. Також ми багато розмовляємо про тата, яким він був, як про нього добре відгукуються побратими. Я бачу, що дітям це потрібно. Нещодавно у синів був день народження. І оскільки мій чоловік був чемпіоном України з гандболу, нас запросив Олімпійський комітет на базу Олімпійського тренування. Ми зустрілись з олімпійцями, вони підписали дітям м’ячі. Разом з дітьми ми вирішили влаштувати благодійний розіграш цих м’ячів та передати гроші армії".
“Говорити з дітьми про смерть завжди потрібно максимально правдиво, незалежно від їхнього віку, – радить Олена Божук. – Дуже часто дорослі намагаються обійти гострі кути та пояснюють смерть маленьким дітям якимись метафорами: “він пішов на небо, відлетів на хмаринки”. Дитина буде думати, що коли вона буде летіти літаком, то побачить на хмарах померлих тата або маму. Натомість чим менша дитина, тим конкретніше треба пояснювати: “тато помер, його тіло перестало працювати”, “мама більше не подзвонить і не прийде”.
Також для дорослих дуже важливо не вдавати, що все добре. Показати свої справжні емоції та сльози дитині – це нормально. На запитання про те, чого ви плачете, розкажіть правду. Це допоможе дитині легше впоратись зі своїми емоціями. Найстрашніше, коли дитина заморожує свої сльози.
Далі вам потрібно бути готовим до реакції дитини на таке сильне потрясіння, як смерть тата чи мами. А реакція може бути дещо незрозумілою для дорослих:
- У дітей до 5 років своє сприйняття часу. Вони можуть вас послухати, поплакати, зрозуміти та навіть переповісти, а через дві години спитати: “коли тато прийде?”. Треба розуміти, що це захисна реакція та особливості дитячої психіки. Треба терпляче повторити ще раз і ще раз, як би це складно не було.
- Також дитина може сміятись, гратись, ніби нічого не трапилось. Це теж нормальна реакція. Не варто казати дитині: “ти ж не забув, що мама померла?”. Дайте дитині час.
- Ще одна поширена дитяча реакція на сильне потрясіння – так званий психологічний регрес. Дитина починає проситись в ліжко, вередувати, як маленька, смоктати палець. Це спосіб впоратись зі своїми емоціями та сказати: “я не справляюсь, допоможіть мені”. В такому разі дитині варто приділити більше уваги, особливо важлива тактильність. Обіймайте, гладьте її, зробіть масаж.
“Важливо не вдаватись до крайнощів після втрати близької людини. Часто дорослі або дають дитині все, що вона любить, із надлишком: гаджети, солодощі. Або ж створюють культ горювання, обмежуючи дитину в усьому: чорний одяг, ніяких розваг, розмови лише про втраченого родича, – зазначає Олена Божук. – Це все порушує почуття стабільності дитини. А їй вкрай важливо триматись за речі, які вона добре знає. Звичний розпорядок дня, друзі, розваги”.
Часто діти, які пережили втрату рідної людини, починають відчувати страх, що смерть, з якою вони щойно зіткнулась, торкнеться ще когось близького. Маленька дитина буде ходити за вами хвостиком, підліток – виявляти надмірну турботу. Поясніть, що ви робите все, аби не померти: ходите в укриття під час повітряної тривоги, приймаєте таблетки, коли хворієте.
“Є ще одна небезпечна річ, до якої більше схильні діти до десяти років. Це егоцентризм, який може змусити дитину вірити у те, що вона винна у тому, що сталось. Наприклад, дитина може думати, що тато помер, бо вона була неслухняною. Тому вкрай важливо під час розмови казати: “тато помер, але ти у цьому не винен. Ми не могли на це ніяк вплинути”, – пояснює психологиня.
Підлітки ж часто мають загострене почуття справедливості. Вони не можуть зрозуміти, як так могло трапитись, що маму або тата вбили на війні. В такому разі дійсно складно покарати винного. Але можна нагадати дитині приклади минулих воєн. Сказати, що після перемоги обов’язково будуть репарації, Гаазький суд. Зло обов’язково буде покараним. А поки перемога не настала, запропонувати дитині зробити разом щось, що її наблизить.