Володимир Парасюк

сотник Євромайдану
"Якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!".
Він був на Майдані майже з першого дня. Став сотником. З Майдану пішов на війну. Потім – у народні депутати. Часто Парасюка називають людиною, яка змінила хід української історії.

21 лютого, після того як опозиція пішла на компроміс з Януковичем, тоді невідомий нікому сотник зі сцени Майдану надривно прокричав: "Якщо ви завтра до десятої години не виступите з заявою, щоб Янукович йшов у відставку, ми йдем на штурм зі зброєю! Я вам клянусь!".

Наступного дня Януковича вже не було в Києві. Сам Парасюк героєм себе не вважає, але події того дня, каже, сняться щоночі.

День розстрілів, 20 лютого, я пам'ятаю дуже добре. Ми вже були в консерваторії. Там працював медпункт, був обігрів. Рано вранці ми займалися своїми на той момент звичними справами – хтось був на барикадах, хтось займався харчуванням, хтось укріплював будівлю.

А потім почалося... Хлопцям з Майдану і з усіх можливих позицій просто набридло стояти на місці, і вони пішли вперед. І ми так само пішли. Спочатку на Майдані посунули з позицій силовиків, а потім рушили до Інститутської.

Ми зупинилися біля готелю "Україна", пошикувалися, багато людей було. Почали підніматися. Але коли ми з батьком дійшли до самої Інститутської, там вже були масові розстріли, тож ми почали витягати звідти поранених.
"На Майдані в цей день люди застосували вогнепальну зброю проти тої машини, що сунула на нас – проти "Беркуту" та інших силовиків. Інакше би вони не втекли. Вони просто зрозуміли, що з цієї сторони є сила, і почали відступати", - Парасюк
З першого дня на Майдані я зрозумів, що так просто це протистояння не закінчиться. Чи я бачив, що хтось стріляв із мітингувальників? Так, бачив. А не скажу, хто це був, з однієї простої причини – багатьох з тих людей я не знав, а тих, кого я знав… Нехай це залишиться таємницею, колись, можливо, прийде час, і ті люди, які зі зброєю приїхали на Майдан, їхні прізвища будуть названі.

Той день у моїй пам'яті залишися днем масових вбивств. Ріки крові, які текли, і хлопців наших, яких витягали з Інститутської поранених і вже мертвих. Різні картини бачив.
Бачив, як поранений хлопець - у нього була прострілена нога, рука була поранена - сидів біля Львівської барикади, впершись в якийсь парапет поблизу готелю "Україна", і курив. Коли підбігли йому допомогти, побачили, що він стікає кров'ю, а він каже:

"Я ще тримаюсь, ви йдіть допоможіть тим, кому це дійсно потрібно. В мене ще все добре". Я відчув, що ці люди йдуть на самопожертву, не думають тільки про себе, а думають про своїх побратимів.

Бували випадки, коли люди бігли вгору штурмувати, їх зупиняли, казали їм не йти, що там стріляють. Одного зупинив, двадцять тебе оббігли і побігли вгору. І потім людина, яка повз тебе пробігла, бачиш, що її поранили.

Важко взагалі говорити про ті події, вони закарбувалися на душевному рівні, і вони сняться кожен божий день, і ти згадуєш їх кожен день. Вони змушують тебе рухатись вперед.