БАБИН ЯР

ІСТОРІЇ ТИХ, ХТО ВИЖИВ
БАБИН ЯР. 75 років тому в київському Бабиному Яру трапилася трагедія, про яку знають далеко за межами України. Десятки тисяч євреїв, включаючи маленьких дітей, були розстріляні за два дні – 29 та 30 вересня 1941 року. Також у Бабиному Яру розстрілювали учасників українського підпілля.

Злочини нацистів вже після війни розслідував Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР (НКВС). Слідчі допитували небагатьох свідків, які вижили в Бабиному Яру, з'ясовуючи подробиці розстрілів і намагаючись дізнатися імена виконавців.

Протоколи допитів збереглися донині. Всі вони містяться в архівах СБУ. Крім того, вони були опубліковані в книзі "Бабин Яр: людина, влада, історія" вітчизняних вчених Тетяни Євстаф'євої та Віталія Нахмановича. Ці свідчення важко читати, ще складніше уявити, що колись все це відбувалося в Києві. Ми публікуємо декілька історій очевидців, які дивом уціліли під час масових розстрілів.
Мапа Бабиного Яру: у 40-ві роки (заштриховано) та актуальна

ВОНИ
ВИЖИЛИ

ОЛЕНА КНИШ
З протоколу допиту в НКВД як свідка О. Книш, яка врятувалася від розстрілу в Бабиному Яру
2 березня 1944 року
ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, арк. 61-63
Оригінал. Рукопис


Протокол допиту свідка Книш Олени Юхимівни, 1914 р. народження, уродженки Київської області, громадянки СРСР. Б/партійна, освіта 6 класів, заміжня, за національністюєврейка, не судима, проживає в м. Києві, Петровський р-н, вул. Фролівська, 3/15
Я за національністю єврейка, чоловік мій Книш Василь Тимофійович, українець, мобілізований до Червоної Армії на початку війни 1941 року. Під час окупації міста Києва німцями я евакуюватися з міста вглиб країни не могла, оскільки була пов'язана з виробництвом, тобто працювала в їдальні нархарчу, і директор їдальні не відпустив мене під час масової евакуації, сама я зважитися на це не могла, тому що у мене була дитина 4-х років, а транспорту не було. Таким чином, я працювала у зазначеній їдальні до моменту окупації. Під час окупації Києва я ніде не працювала.

28 вересня 1941 р. за наказом німецького командування всі громадяни єврейської національності Києва повинні були з'явитися з цінними речами в район єврейського кладовища на вулицю Лук'янівську. Виконуючи цей наказ, я в зазначений день із дитиною, без речей, бо я знала, що нас будуть знищувати, а тому речей не брала, так як і тисячі інших громадян.

Коли я прибула до місця збору, де творилася неймовірна моторошна картина, вся величезна юрба людей, починаючи з немовляти до людей похилого віку, перебувала під посиленою охороною німецьких солдатів, озброєних кулеметами і автоматами. Тут же вивантажували речі в купу, з підвід, які привозили свої речі згідно з наказом, громадян з ручним багажем відводили в сторону — в укриття і там відбирали всі речі, знімали золоті персні, сережки, брошки, годинники тощо.

І в цьому пекельному казані багатотисячного натовпу людей приречених на загибель творилася невимовна картина: крики, плач і зойк заглушали все, що відбувається на місці розстрілу, а в цей час гітлерівці відбирали з натовпу 100-150 осіб, гнали до яру, тобто до так званого "Бабиного Яру", де з кулеметів і автоматів масово розстрілювали людей, загнаних до яру. В одну з груп відібраних для розстрілу потрапила і я зі своєю донькою Людмилою 4-х з половиною років.
У жінок виривали із рук немовлят і відкидали вбік, як дрова, де їх розстрілювали з автоматів і кулеметів
Коли мене в числі інших завели до яру, я була всередині цієї групи, нас зупинили. У жінок виривали із рук немовлят і відкидали вбік, як дрова, де їх розстрілювали з автоматів і кулеметів. Завдяки тому, що я була в середині групи, і були сутінки, я, не чекаючи того, коли почнуть розстріл, впала на землю, поклала під себе дитину.

В цей час я почула гамір кулемета, і люди попадали мертвими на мене, обливаючись кров'ю. У такому положенні я пролежала години дві, поки все стихло, я залишилася живою і зберегла життя дитині. І коли вже зовсім стемніло, я обережно підвелася і переконавшись, що поблизу нікого з охорони не було, взяла дитину і по трупах стала пробиратися кудись в укриття з метою порятунку.

З великою обережністю і ризиком я насилу дісталася селища "Бабин Яр" і в одному підвалі ховалася четверо діб абсолютно без їжі. Для того, щоб не померти голодною смертю, я ночами виходила зі свого укриття і в сміттєвих купах збирала залишки їжі, картопляні очистки тощо і ними харчувалася сама й годувала дитину.

У мене був жахливий вигляд, і здатися так – це означало стати привидом, я вся була в крові з голови до ніг, в такому вигляді була і моя донька, обмитися було ніде. Та і не думалося про це – всі мої думки були зосереджені на одному – залишитися живими. Такий жахливий стан наштовхнув мене на думку, і в одну з ночей свого нелегального життя я пішла на злочин, залізла на горище будинку, де в ганчір'ї знайшла для себе спідницю і кофту, а також – для доньки кофту, непомірно велику для її віку. Я скинула з себе і з доньки закривавлений одяг, і ми виглядали вже інакше.
На п'яту добу мого страждання я з величезними зусиллями на світанку, усілякими шляхами дісталася своєї подруги Шелест Федори, вул. Боричів Тік, 19, кв. 5, де прожила 4 дні під замком в окремій кімнаті, потім ховалася у іншої подруги Литощенко Євгенії Юхимівни (вул. Притисько-Микільська, 3, кв. 12), після чого я без документів під різними приводами переховувалася в селах Київської області, один раз була затримана поліцією в селі Малооловецьке Великополочанського р-ну і посаджена разом з молодими громадянами, підготовленими для відправки на каторгу в Німеччину, але вони в одну ніч зламали вікно в кімнаті, де сиділи і розбіглися, одночасно втекла і я. Таким чином, я нелегально ховалася до приходу частин Червоної Армії.

СЕРГІЙ ТАУЖНЯНСЬКИЙ
З протоколу допиту КДБ як свідка С. Таужнянського, який врятувався від розстрілу в Бабиному Яру
20 травня 1980 року
ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1. арк. 123-128
Оригінал. Машинопис


Протокол допиту свідка Таужнянського Сергія Сергійовича, 1929 р. народження, українця, б/п, з вищою освітою, за фахом – технолог-будівельник, який проживає в Києві по вул. Бориспільській, 3б, кв. 3
До початку війни з фашистською Німеччиною я з матір'ю мешкав у місті Києві, по вулиці Тропініна. Мати працювала в Подільській поліклініці лікарем-бактеріологом, я навчався в школі. Ми не встигли евакуюватися і залишилися в Києві. Всі події, що відбувалися в перші дні окупації гітлерівськими військами, виразно збереглися в моїй пам'яті, попри те, що мені тоді було 12 років. 19 вересня 1941 року фашистські війська вступили в місто Київ, а приблизно через тиждень по місту на стінах будинків та інших будівель були вивішені оголошення. В них пропонувалося всьому єврейському населенню міста з необхідною кількістю одягу, цінностями і документами, а також з триденним запасом їжі зібратися в районі вулиці Мельникова.

За неявку на збірний пункт загрожувала кара – розстріл. Так було записано в оголошенні. Серед дорослих обговорювалося це оголошення. Одні говорили, що присутніх нібито відправлять на залізничний вокзал, а звідти до Ізраїлю. Інші говорили, що будуть відправляти кудись на роботу, але до пуття ніхто нічого не знав.

Моя мати за національністю була єврейкою, і вирішила йти разом зі всім єврейським населенням міста Києва. Зібравши з матір'ю в два великих рюкзаки по парі змінної білизни і трохи сухарів, що були вдома, ми вийшли у двір. Пам'ятаю, що у двір також вийшли сусіди, які не встигли евакуюватися, і проводили нас за ворота.

Якась жінка дала матері невеликий хрестик з ланцюжком, і вона повісила його мені на шию. Вийшовши з нашої вул. Тропініна на Овруцьку, що її перетинала, ми пішли в бік Нової Овруцької (тепер вулиця Якіра). У міру наближення до цієї вулиці все збільшувалася кількість людей з речами, а коли вийшли на вулицю Мельникова, то вона була просто заповнена людьми, які просувалися в бік перетину вулиць Мельникова і Пугачова.

На цій ділянці ще залишалася частина вуличних загороджень, створених на початку війни з мішків, набитих піском. Це загородження створювало своєрідний бар'єр, за який проводжаючих вже не пускали, а тих, хто йшов до місця збору, гітлерівці брали під конвой і гнали далі в напрямку Бабиного Яру. Всі конвоїри були у темнозеленій формі з емблемами СС, а у офіцерів на високих кашкетах були кокарди з зображенням черепа зі складеними навхрест кістками. Озброєні вони були автоматами. Багато були з собаками. З якого гітлерівського підрозділу вони – невідомо.
Попереду чулися автоматні черги, крики дітей, підлітків, дорослих. Хто не хотів йти до місця страти або в істериці молив про помилування, того фашисти били або цькували собаками
Люди рухалися суцільним потоком. Більшість несли на собі зроблені у вигляді рюкзаків мішки. Деякі котили перед собою візки з хворими, нездатними рухатися самостійно. Матері везли на візках немовлят, а більш старших – несли на руках або вели за руку; абсолютна кількість тих, хто йшов, були літні люди, підлітки, жінки і діти. Люди плакали від страху перед невідомим майбутнім. Чулися насторожені здивування: "Якщо думають вивозити з вокзалу, то чому ж збирають на Сирці в районі Бабиного Яру?" У зв'язку з великим скупченням людей, рух сповільнився.

Гітлерівці ділили натовп громадян на групи приблизно по 500-600 людей і гнали їх вулицею Мельникова донизу, потім через вулицю Дегтярівську на вулицю Дорогожицьку повз Лук'янівське та Військове (Братське) цвинтарі, а потім праворуч вже безпосередньо до Бабиного Яру. Через нетривалий час гітлерівці цим же маршрутом гнали все нові й нові групи мирних громадян. Вулиця Дорогожицька і путівець, де тепер вулиця Д. Коротченка, були перекриті гітлерівськими автоматниками з собаками, і, таким чином, район Бабиного Яру був повністю оточений.

В одній з таких груп, у кількості 500-600 людей, гнали і мене з матір'ю. Коли ми вже проходили вздовж Бабиного Яру і наблизилися до великого рівного майданчика, то повинні були пройти живим коридором із гітлерівців, які вишикувалися в два ряди. Пройшовши метрів 30 цим коридором, ми потрапляли на згаданий майданчик, де людей роздягали і групами по 50-60 осіб гнали до яру, який був на відстані приблизно 30 м від майданчика, і там розстрілювали з автоматів.

Коли люди проходили коридором і вже на самому майданчику їх жорстоко били палицями. У нас з матір'ю нічого цінного не було, і я тільки скинув з себе рюкзак із білизною і сухарями. Куди свій рюкзак поділа матір, я не знаю, оскільки ми неодноразово губили один одного в тій метушні. Попереду чулися автоматні черги, крики дітей, підлітків, дорослих. Хто не хотів йти до місця страти або в істериці молив про помилування, того фашисти били або цькували собаками. Вже йдучи в бік яру, мати встигла крикнути: "Сергійку, біжи", – а сама в натовпі повільно пішла донизу до яру, у якому гітлерівці розправлялися з мирними, ні в чому не повинними радянськими громадянами.
Гітлерівці ділили натовп громадян на групи приблизно по 500-600 людей і гнали їх вулицею Мельникова донизу
Я став кидатися на всі боки, не знаючи, що робити, але незабаром помітив одного солдата, який стояв окремо від гітлерівського оточення, і, звернувшись до нього, я став просити і пояснювати, що я не єврей, а українець, потрапив сюди зовсім випадково і на підтвердження цього став показувати хрестик.

Солдат після недовгих роздумів, вказав мені на порожню господарську сумку, яка валялася неподалік і жестами наказав мені збирати в неї радянські гроші, які вітром розносило від того місця, де роздягали приречених. Назбиравши повну сумку грошей, я приніс їх солдатові. Він звелів сховати гроші під купу одягу, а самому відійти на невеликий глиняний пагорб, сісти там і нікуди не йти, що я і зробив. Недалеко від мене стояли дві машини – легкова та крита металом, без віконець, вантажна, такі машини називали "душогубками". Людей у цих машинах не було. Біля них ходили кілька офіцерів у чорній формі з емблемою СС і з черепами на кокардах кашкетів.

Вони, за моїми спостереженнями, давали жестами якісь вказівки солдатам, які перебували в оточенні місця розстрілу. Незабаром біля мене зупинилася ще одна легкова машина, в якій були солдат і офіцер у темнозеленій формі. Солдат, що змушував мене збирати гроші, підійшов до офіцера і про щось перемовився, потім жестом покликав мене й звелів сісти в машину, я виконав це. Поруч зі мною сіла дівчина років шістнадцяти, і автомобіль попрямував до центру міста.

На вулиці Саксаганського офіцер нас відпустив, і ми розійшлися. З цією дівчиною я не знайомився і хто вона така, мені невідомо. До звільнення Києва частинами Радянської Армії я ховався у своїх знайомих. В період окупації я до Бабиного Яру не ходив, а від когось із жителів міста Києва, від кого саме вже не пам'ятаю, чув, що масові розстріли в Бабиному Яру тривали декілька днів. Яка кількість громадян була знищена, не знаю, як і не знаю, хто керував тими злочинами.

Хочу уточнити лише ту обставину, що коли нас гнали між Братським кладовищем і дерев'яним парканом, то це була не вулиця Дегтярівська, а Сім'ї Хохлових, яка перетинає вулицю Дорогожицьку.

ДІНА ПРОНІЧЕВА
З протоколу допиту на Київському процесі як свідка Д. Пронічевої, яка врятувалася від розстрілу в Бабиному Яру
12 січня 1946 року
ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, арк. 75-79
Оригінал. Машинопис


Пронічева Діна Миронівна, 1911 р. народження, громадянка м. Києва, проживає по вул. Воровського 41, кв. 7а, за національністюєврейка, освіта середня, за професією артистка, безпартійна, без судимості
До початку Вітчизняної війни я мешкала зі своєю родиною в місті Києві і працювала артисткою в Київському центральному театрі ляльок. За національністю я єврейка, моє дівоче прізвище Мстиславська. У 1932 р. вийшла заміж за Пронічева, він за національністю росіянин. На початку Вітчизняної війни наша сім'я складалася з мене, мого чоловіка Пронічева Віктора Олександровича, його матері Пронічевої Катерини Антонівни і двох дітей: доньки Лідії, їй тоді було 3,5 року, і сина Володимира, йому тоді було 1,5 року. Жили ми тоді на вул. Воровського, б. 41, кв. 27. Мої рідні – батько, мати, два брати і сестра – теж проживали в Києві, по вул. Тургенєвській 27/2. На початку війни братів призвали до армії.

Через цілий ряд причин, незалежних від нас, ні моя сім'я, ні сім'я моїх рідних не були евакуйовані з Києва. 19 вересня до Києва увірвалися німці. 28 вересня у всьому місті був розклеєний наказ, яким все єврейське населення зобов'язане було на другий день, тобто 29 вересня, до 8 год. ранку з'явитися на вулицю Дегтярівську. В наказі було підкреслено, що необхідно взяти з собою всі теплі та цінні речі; за неявку наказ передбачав розстріл. Хтось із друзів радив мені тікати з Києва, інші, навпаки, переконували, кажучи, що, оскільки я одружена з росіянином, мене німці не чіпатимуть.

28-го я пішла до своїх рідних, вони зовсім розгубилися і просили мене їх не залишати. Я зосталася з ними і наступного ранку я разом із ними вирушила на вулицю Дегтярівську. Ніхто точно не знав про мету зосередження всього єврейського населення в районі цієї вулиці. Майже ніхто при цьому не припускав, що там будуть вбивати ні в чому не винних людей в такій величезній кількості. У всіх була така думка, що єврейське населення німці кудись збираються вивезти. Ця думка підкріплювалося ще й тим, що в наказі ставилася вимога брати з собою речі.

З будинку ми вийшли о 7 годині ранку, з Тургенєвської ми вийшли на вулицю Артема, а потім вулицею Мельникова до єврейського кладовища. Йшла величезна кількість людей: чоловіки, жінки, літні люди, діти, матері несли на руках немовлят. Багато людей несли речі на собі, інші везли на візках, було багато підвід з речами, майданчиків тощо. До воріт єврейського кладовища на Дегтярівській вулиці ніхто не контролював цього руху.

Біля воріт кладовища утворився затор; були дротяні загородження і протитанкові їжаки. Біля цих дротяних загороджень і їжаків стояли німці в касках, озброєні гвинтівками. Туди, за дротяні загородження, впускали всіх, звідти ж нікого не випускали, за винятком підвід і платформ, на яких привозили речі.
Майже ніхто при цьому не припускав, що там будуть вбивати ні в чому не винних людей в такій величезній кількості
Люди, які виходили через ці загородження, йшли вперед метрів 50 або 100, потім повертали ліворуч, таким чином, що єврейське кладовище залишалося з правого боку. Там, біля паркану, у всіх відбирали речі і складали тут же біля паркану, причому клали їжу окремо, а речі окремо. Цінні речі, як хутряні шуби, годинники, кільця, сережки німці одразу ж відбирали і ділили між собою. Від того місця, де біля паркану складали речі, людей направляли праворуч.

Люди йшли вперед через гай. З гаю дорога вела зі схилу донизу. Біля краю цього ухилу стояли німці з кийками та собаками. Німці утворили коридор, били людей. Того, хто намагався обійти цей коридор, загортали німці з собаками, що стояли осторонь. Коли люди виходили з цього коридору, вони одразу ж потрапляли в руки поліцейських, які тут же на великому майданчику їх роздягали. Роздягнених догола людей гнали по одному вперед вгору схилом гори. Люди доходили до гребеня гори і там виходили в проріз піщаної стіни до яру.

Я зі своїми рідними теж ішла цією дорогою. Я була без речей; біля того місця, де складали речі, з мене зняли білу шубку; потім, йдучи далі, я в натовпі загубила своїх рідних. Коли я проходила через цей живий коридор, утворений німцями, мене вони побили точно так само, як і всіх. Коли я підходила до коридору, чула стрілянину з кулеметів, я зрозуміла, що сюди пригнали цих людей для того, щоб їх знищити, і я вирішила спробувати врятуватися.

Я викинула свій паспорт, залишивши у себе деякі документи: профспілковий квиток, трудову книжку, в яких записано лише моє прізвище, а національність не вказана. Після того, як я потрапила до рук поліцейських, я першому ж поліцаю чистою українською мовою заявила, що я не єврейка, що я українка і випадково сюди потрапила; при цьому я йому показувала свої документи. Він запропонував мені сісти неподалік від того місця, де роздягали єврейське населення, і сказав, щоб я почекала до вечора, а ввечері я зможу піти додому. Я приєдналася до групки людей, які випадково туди потрапили. Таким чином, мене не роздягли. Так я просиділа до вечора.
Роздягнених догола людей гнали по одному вперед вгору схилом гори. Люди доходили до гребеня гори і там виходили в проріз піщаної стіни до яру
Протягом цього дня я бачила страшні картини: люди на моїх очах втрачали глузд, робилися сивими, навколо були несамовиті крики й стогін, цілий день стріляли з кулеметів. Я бачила, коли німці відбирали у матерів дітей і кидали їх з кручі донизу до яру. До вечора до нашої групи під'їхала машина, з неї вийшов німецький офіцер. Розпитавши, що це за група, він наказав усіх нас розстріляти, пояснивши, що звідси не можна випускати людей, які, хоч і не є євреї, але бачили все те, що тут сталося. Нас вишикували і погнали вгору. Увійшовши в проріз піщаної стіни, ми опинилися на вузькій стежці на краю кручі. З протилежного боку яру німці почали нас розстрілювати з автоматів.

Наша група складалася приблизно з 25-30 осіб. Я побачила, як поруч зі мною люди після розстрілів падали вниз із кручі. Ще до того, як в мене вистрілили, я кинулася з кручі донизу. Я впала на трупи тільки що розстріляних людей і прикинулася мертвою. Я чула, як німці спустилися вниз і дострілювали поранених.

Я боялася поворухнутися, до мене підійшов один поліцейський, який побачив, що на мені немає крові, покликав німця, сказавши при цьому, що я, здається, ще жива. Я затамувала подих; один із них штовхнув мене ногою так, що я перевернулася на спину. Німець став мені однією ногою на груди, а іншою – на тильну частину руки – кисть. Переконавшись, що я на це не реагую, вони пішли. На руці у мене утворилася рана, а шрам є і зараз.

Минуло небагато часу, і нас почали засипати землею. Шар землі був невеликим, і мені вдалося вибратися з-під землі. Вже в темряві я тихенько підійшла до стіни кручі і з величезними зусиллями вилізла нагору. Я вибралася на край кручі неподалік від того майданчику, де перед розстрілом роздягали. Коли я піднімалася вгору, мене гукнув хлопчик, який теж вижив. Дві доби я разом з цим хлопчиком намагалася вибратися з Бабиного Яру. Перший день я переховувалася на дереві, а хлопчик сидів у кущах; другий день просиділа в сміттєвій ямі. До ранку третього дня хлопчик, який намагався дістатися Куренівки, був убитий. Я чула два постріли, але не бачила, хто вистрілив.
Німець став мені однією ногою на груди, а іншою – на тильну частину руки – кисть. Переконавшись, що я на це не реагую, вони пішли
На третій день до ранку я прийшла в якусь повітку. Мене в цій повітці знайшла господиня. Я приховувала всю історію моєї втечі з Бабиного Яру і розповіла їй про те, що я йду з окопів, попросивши показати дорогу в місто. Вона ніби погодилася це зробити, підморгнула своєму синові років 17, той кудись зник і за кілька хвилин з'явився з німецьким офіцером і, вказавши на мене, сказав: "Ось, пане, юда". Німець наказав мені йти за ним. Ми пройшли приблизно 50 кроків. Німецький офіцер завів мене в один з будиночків, де кілька німців сиділи і снідали. Він наказав мені сісти на підлогу, а німцям, які там сиділи, наказав мене не випускати.

Всі німці поснідали і пішли, залишивши одного, який чатував мене. Цей німець мене змусив прибрати одну кімнату, потім іншу. Через деякий час той же німецький офіцер привів ще двох молодих єврейських дівчат, а потім нас вже трьох повів до Бабиного Яру і привів до того місця, де я спостерігала роздягання людей за чотири дні до цього. Виявилося, що я недалеко відповзла від місця розстрілів. Ми дуже швидко дісталися цієї, так званої, "роздягальні". Нас приєднали до групи людей похилого віку і дітей, які вже сиділи на майданчику. Ми прочекали декілька годин. До цього місця прибули машини з радянськими військовополоненими для засипання ярів з трупами. Нас посадили в автомобіль і повезли. Спочатку повезли до гаражів, які були розташовані навпроти єврейського кладовища, але там нас не взяли і повезли далі.

У цій групі була одна медсестра Люба Шамін. Ми з нею домовилися, що за зручної можливості на ходу стрибнемо з машини. Так ми і зробили. В районі Шулявки я зістрибнула з автомобіля першою. Людям, які мене оточили, я розповіла, що німець, який взявся мене підвезти, не зрозумів мене і не зупинив там, де було потрібно, і тому я змушена була стрибати на ходу. Звідти я попрямувала до дружини мого двоюрідного брата – польки Фалинскої. Там мене прихистили і надали допомогу. Люба Шамін також стрибнула з машини неподалік від мене, і ми попрямували до Фалинської, де, переночувавши, пішли в Дарницю до знайомої Люби.

УКРАЇНЦІ,
ЯКІ СТАЛИ
СВІДКАМИ

О. ЯСИНСЬКИЙ
О. Ясинський очевидцем розстрілу єврейського населення в Бабиному Яру, за його власними словами, "став завдяки випадку".
Опівдні 1 жовтня 1941 року я разом з бабусею перебував перед ланцюгом німецьких солдатів зондеркоманди, що перекривали дорогу, що прямує до Лук'янівського цвинтаря, Бабиного Яру, в районі вулиці Пугачова. Прийшли ми сюди на могилу дідуся... Повз нас проводили під конвоєм невеликі групи євреїв без речей, що уникли знищення 29-30 вересня. Пройшовши ланцюг зондеркоманди, я побачив картину, що залишилася в пам'яті на все життя.

Ліворуч лежала величезна купа різного одягу, знятого з євреїв. З правого боку, вздовж бруківки, на землі лежали гори паперів. Вони займали великий майданчик. Сотні різних документів: паспортів, метрик, трудових книжок, учнівських квитків, свідоцтв про шлюб. Серед них упереміш валялися облігації позик, листи, фотографії. Грошей і цінних паперів "Золотої позики" не було. Далі – кинуті дамські сумочки, портфелі, саквояжі, валізи. За ними, на відведеному майданчику, складені поруч один на одному порожні дитячі візки. В деяких ще були іграшки, пляшечки з водою. Лежали різні вузли, сувої – все, що було взято в далеку путь.

Дорога йшла вбік, і незабаром жалобна процесія сягала головного входу на Лук'янівське кладовище. Навкруги було безлюдно, тільки іноді траплялися озброєні німці і поліцаї, які йшли назустріч з боку Бабиного Яру. Зрідка вони зупинялися перед залишеними речами, перевертали їх ногами, щось шукали. Піднявшись головною алеєю вгору, процесія звернула ліворуч, а ми – праворуч, до могили діда, розташованої неподалік від дерев'яного паркану, за яким розташована територія Бабиного Яру.

Раптом у повітрі почали лунати короткі автоматні черги. Стріляли поруч, за парканом. Підбігши, я через щілину в паркані побачив на відстані близько двохсот метрів групу людей з десяти-дванадцяти осіб, яких німці розстрілювали з автоматів. Всі вони були в одязі. Одну жінку, що махала руками, скинули вниз і розстріляли в польоті. Все закінчилося швидко. Офіцер, що стояв осторонь і не брав участі в розстрілі, зробив кілька помахів рукою. На цей знак підійшла група військовополонених з лопатами і почала закидати убитих землею.
А. ЄВГЕНЬЄВ
З протоколу допиту КДБ як очевидця розстрілів у Бабиному Яру А. Євгеньєва
9 червня 1980 року
ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, арк. 201
Оригінал. Машинопис

Зі своїм двоюрідним братом Василем Ткаченком ми вирішили подивитися, що відбувається. Наблизившись до Бабиного Яру, було видно, що з боку вулиці Дорогожицької і вздовж Бабиного Яру вздовж дороги, де тепер проходить вулиця Д. Коротченка, суцільною стіною стояли гітлерівські автоматники.

[...]

Багато тримали на повідку собак. З протилежного боку, тобто з боку вулиці Мельникова були круті урвища і ситуація склалася так, що все урочище Бабин Яр було повністю оточене. Незабаром сільською дорогою якийсь старий віз дошки на однокінному возі. За ним ми пройшли до вулиці Дорогожицької і недалеко від оточення з-за кущів спостерігали, що відбувається. З боку вулиці Мельникова, мотоциклетного заводу і Лук'янівки фашисти гнали великими групами мирних громадян у напрямку до Бабиного Яру.

[...]

Ще на вулиці Дорогожицькій у людей конвоїри забирали рюкзаки й валізи з речами. Ми, непомітно для оточення, трохи пройшли назад і наблизилися до ділянки, де велася стрілянина. Тут ми пробули приблизно 30 хвилин і бачили таке. Тих, кого вже привели в Бабин Яр групами по 40-50 осіб, відводили трохи від загальної маси, роздягали до білизни, гнали до яру і там розстрілювали з автоматів і кулеметів.

Тепер мені важко визначити, з якої відстані ми спостерігали картину страти мирних громадян, але було добре видно, як людей роздягали, били і гнали до яру. Тільки-но приречені падали до яру приблизно на метр, вони вже падали, побиті кулями. Ось таку страшну картину нам довелося побачити. Наступного дня з двору свого будинку я протягом дня до пізньої ночі чув автоматні і кулеметні черги, що доносилися з боку Бабиного Яру. Скільки було винищено радянських громадян, не знаю.

[...]

Після описаних розстрілів, там само в Бабиному Яру, ще приблизно з тиждень було чутно поодинокі постріли та автоматні черги, але в ті дні я вже до яру не ходив, і кого там розстрілювали, сказати не можу. Лише за 10 днів, коли можна було вільно пройти в бік Лук'янівки, я підходив до яру, де видно було голови, руки, ноги. У тих місцях, де трупи були повністю засипані, з-під землі у декількох місцях просочувалася кров, змішана з брудом.
М. ТКАЧЕНКО
З протоколу допиту КДБ як очевидця розстрілів у Бабиному Яру М. Ткаченко
3 червня 1980 року
ДА СБУ, ф. 7, оп. 8, спр. 1, арк. 176
Оригінал. Машинопис

В останніх числах вересня 1941 р., дати точно не пам'ятаю, в район Бабиного Яру від вулиць Мельникова, Дегтярівської та Сім'ї Хохлових гітлерівці конвоювали великими партіями мирних радянських громадян єврейської національності. Людей гнали фашистські автоматники, одягнені в темно-зелену форму. Натовп направляли вулицею Дорогожицькою, і потім праворуч Бабиним Яром. В один із таких днів я йшла на ринок дорогою, що проходила в районі Бабиного Яру і бачила, з відстані приблизно 150 м, як фашисти розправлялися з мирними, ні в чому не винними громадянами.

[...]
П. САВИЦЬКА
З протоколу допиту в НКВД як очевидця розстрілів у Бабиному Яру П. Савицької
10 листопада 1945 рік
ДА СБУ, ф. 5, спр. 55 663, т. 16, арк. 31-33
Копія. Машинопис

Через два дні після того, як євреї були зібрані, почався масовий розстріл. Для того щоб з місцевого населення ніхто не міг спостерігати за розстрілами, місцевість, що прилягає до Бабиного Яру, була оточена німецькими солдатами. Серед зібраних були жінки, немовлята, літні люди. Перед самим розстрілом людей роздягали до білизни, а в більшості випадків люди йшли на розстріл абсолютно голими. Я протягом восьми днів чула кулеметну стрілянину і тепер роблю висновки, що розстріли проводилися з кулеметів.

Євреїв, які добровільно не з'явилися на збірний пункт, виловлювали по місту та околицях і привозили до протитанкового рову спочатку в закритих, а пізніше у відкритих автомобілях і розстрілювали там само з кулемета. Приблизно через два тижні після масових розстрілів у Бабиному Яру, я йшла у напрямку заводу "Більшовик" повз території, де потім був побудований концентраційний табір.

Я спостерігала таку картину: вздовж протитанкового рову, повз німецького солдата бігли напівроздягнені жінки, діти і чоловіки, цей солдат давав ляпаса кожному, хто біг повз нього. Відбігши від солдата на кілька метрів, люди падали в протитанковий рів від пострілів з кулемета. Де стояв кулемет, і хто з нього стріляв, я не бачила.

Закінчивши знищення євреїв, варвари взялися за розстріли радянських і партійних працівників. Щовівторка і щоп'ятниці до Бабиного Яру цілими днями привозили в закритих машинах військовополонених комуністів і проводили розстріли. Розстріли, таким чином, тривали до грудня 1942 р.
Євреїв, які добровільно не з'явилися на збірний пункт, виловлювали по місту та околицях, привозили до рову і теж розстрілювали з кулемета
Крім розстрілів мирного населення, мені відомий випадок (з розмов мирного населення) розстрілу військовополонених моряків, їхня кількість невідома. У березні 1942 р. всі моряки були пов'язані, тільки у спідній білизні і босоніж. Я чула розмову, що під час розстрілу моряки співали радянських пісень. 1943 р. у період переможного наступу Червоної Армії та наближення її до Києва німецьке командування для того, щоб приховати свої злочини, видало наказ – розкривати ями і спалювати трупи.

Єврей-комсомолець, який утік із Бабиного Яру і сховався в моїй квартирі, розповідав таке: для роботи з розкриття ям і для спалення трупів залучалися заарештовані німцями члени партії, але ще точно не встановлені в приналежності до партії, євреї, які зреклися єврейського походження. Всі ці радянські громадяни були закуті в ланцюги.

Для спалення трупів були побудовані спеціальні печі, в ці печі накладалися колоди і обливалися горючою рідиною, запалювалися, і коли полум'я було достатньо, кидали в них трупи. Щодня, за кілька днів до приходу Червоної Армії в Київ, по всьому Бабиному Яру простягався їдкий дим від спалених трупів. Доля радянських громадян, що проводили розкопки і спалення трупів, мені невідома. Одні говорили, що їх вивезли, інші говорили, що їх розстріляли.

[...]