АМУР

Дмитро Крикун з позивним "Амур" був мобілізований в середині березня, у першу хвилю мобілізації. За рік він відвик від мирного життя. Щоб адаптуватися після повернення з АТО, відпочивав, подорожував західною Україною.

Вступив до КПІ на заочне навчання, зараз здає сесію й закінчує університет. Дмитро розповідає про страх, мотивацію, перемогу та друзів, яких він знайшов на війні.

У дорозі від селища Піски до Донецького аеропорту Дмитро складав, напевно, свій
найважливіший іспит – він підвозив продукти бійцям. Тож усі інші науки та
студентські завдання видаються тепер значно легшими. В його університеті він не
єдиний із бойовим досвідом, але військову форму Амур залишив для війни:

"Ти ж не ходиш в спортивному костюмі всюди – в кіно, театр, наприклад? Або ж не приходиш у тренажерний зал у фраці. В мене з паралельної групи в інституті ходить
один такий у камуфляжі, то я його питаю: "Може, тобі ще бронежилет і каску?".
Страшно було завжди. У 90% виїздів ми прощалися з життям. Ніхто не знав, чи повернемося ми назад. Але заради тих, хто там, потрібно було комусь їхати і виконувати роботу.
Туди їхали – боялися, а коли верталися живими назад – емоції переповнювали. Але розуміли, що це потрібно. Мабуть, це і долало мій страх.
Якби аеропорт був потрібен, за нього боролися б не лише солдати і волонтери, а й полковники, генерали й увесь вищий офіцерський склад.
Ми можемо виграти дуже скоро, коли генерали та полковники перестануть продавати нашу державу.
Щонайменше, я став більше цінувати своє життя. А все інше так і залишилося. Як любив країну, так і люблю. Як ненавидів владу, так і ненавиджу. До війни я цінив своїх друзів, і досі їх ціню, просто війна дала більше справжніх друзів.
ПОГЛЯД З АЕРОПОРТУ