Влітку 1944-го для консолідації усіх сил та представлення визвольного руху на міжнародній арені українське підпілля сформувало найвищий представницький керівний орган, по суті, парламент — Українську головну визвольну раду (УГВР).

Її Великий збір, Президія і Президент мали функції найвищої законодавчої влади, Генеральний секретаріат — виконавчої влади, а Генеральний суд — судової. До складу УГВР увійшли представники ОУН і УПА, а також різних політичних середовищ та діячі церкви. Тоді війська УПА підпорядкувалися УГВР.

Власне, сам установчий збір УГВР відбувався 11-15 липня 1944-го у лісництві між селами Сприня (Самбірський район) та Недільна (Старосамбірський район) на Львівщині під охороною відділів УПА, зокрема сотні «Льви».

Повстанцям цієї сотні напередодні вдалося провести успішну акцію проти німецького відділу, яка забезпечила їх новими одностроями та зброєю, а також, як видно на фотографії, двома собаками. Один із них, яку видно на передньому плані світлини, зустрічається під кличкою «Ясна».

На жаль, документи та спогади українського підпілля доволі скупі на відомості про цих собак. Тому, окрім участі «Ясної» та іншого собаки в охороні «українського підпільного парламенту», більш нічого не відомо.

Однак іншим, майже «зірковим» псом, судячи за кількістю фотографій в УПА, був «Сталін». Про нього й буде розповідь.

Топонім «Чорний ліс» є доволі поширеним в Україні. Проте у нашому випадку мова йтиметься про територіально-структурну одиницю УПА – тактичний відтинок «Чорний Ліс», що входив до складу Воєнної округи «Говерля». Назвали це з'єднання УПА на згадку про великий лісовий масив «Чорний ліс» у межиріччі Лімниці та Бистриці (на південний захід від Івано-Франківська).

Тут українські повстанці вели запеклі бої як із німецькими, так і з радянськими окупантами. Якщо згадана «Ясна» потрапила в УПА від німецького відділу, то пес «Сталін» був на початках «червоним партизаном».

Один із повстанців, який діяв у «Чорному лісі», Василь Гаргат – «Одчайдух» – залишив у своїх спогадах відомості про те, як «Сталін» потрапив до УПА. Йдеться про травень 1944-го, коли повстанці вели бої у цій місцевості із радянськими партизанами:

«…з обозом добрався до Грабівки, зголосив своє прибуття командирові Гамалії [Василь Скригунець, командир кулеметної сотні «Черемош»]. У селі якраз перебував наш повстанський шпиталь, в якому лікували поранених із цілого Чорного лісу. Мене призначили в чоту, що охороняла хати, в яких лежали поранені, щоб заодно підлікувався. Дали мені кріса, патрони, гранати.

Фронт наближався до Чорного лісу. У навколишніх селах було повно ворожих військ та ще кулагінці [радянські партизани із загону "Іскра" під командуванням Гната Кулагіна] продовжували грабувати селян.

На нас вони вже не наважувалися нападати, але нападали на дітей, які пасли худобу біля лісу, і рідко нашим бійцям вдавалося відбити маржину (худобу). Кулагінці як блискавично появлялися, так і зникали. Наші застави та засідки майже не допомагали.

Маючи на озброєнні радіотехнічні засоби, кулагінці зв'язувалися зі своїм Центром. В умовлений час, уночі, їм з парашутів скидали зброю, боєприпаси, амуніцію, медикаменти. Навіть були скинули двох дівчат-медичок з Полтавщини, а також двох псів.

Того разу нашим партизанам стало відомо, як і де скидатимуть вантажі, тож медсестри і собака, яку ми назвали Сталін, дісталися УПА. А другого пса довелося застрелити, бо був страшенно злющий і ніяк не давався в руки…»

Таким чином «Сталін» із радянської партизанки перейшов до УПА, став улюбленим псом згаданого командира «Гамалії» та, мабуть, найбільш впізнаваним собакою на світлинах УПА.

На жаль, фото героя цієї розповіді не збереглося, але опис його зовнішнього вигляду дозволяє припустити, що він був дещо схожим на «Сталіна».

Пошуковці із «Локальної історії» записали цікавий спогад Ганни Думич із села Малий Полюхів Перемишлянського району Львівської області про цього пса-зв'язкового:

«Був в нас собака Лабусь. То він, якщо йому треба було перенести штафетки [підпільна переписка – В.Б.], переносив до Подусова. Він такий кудлатий був, то йому в тую шерсть там закручували маленьку листівку паперу. І на шпильку прищіпали, і зверху тою шерстю другою пригладжували…

Так: «Лабусь, до Подусова йди!», дали йому поїсти і він пішов через ліс до Подусова. Там прийшов на ту хату, де штаб таємний розміщався, там знали, де він має мати ту листівку. Відкривали, читали і писали наступну. Дали йому поїсти знов: «Йди до Полюхова!»

І він через ліс приходить до сестри. Вона йому знов то відкривала і читала. І вже дівчата зв'язковими не були, а був Лабусь. Ніхто не знав, що Лабусь такий партизан…

Навіть собака, ви розумієте, мав ненависть до тих москалів. Вони як зайшли до хати, а він як рвонув на них, то ми перестрашилися, бо думали, що його застрілять… І потім того Лабуся таки москалі застрілили. В селі застрілили».

Ці два герої нашої розповіді були, судячи із світлин, майже нерозлучними. Мова йде про постанця Василя Небесійчука – «Заведію», який пройшов довгий шлях від стрільця до чотового УПА (командир взводу), а згодом був комендантом боївки Служби безпеки Жаб'євського районного проводу ОУН.

Під час лижних прогулянок поблизу гори Шпиці на карпатському хребті Чорногора, у лісі та на Різдво, у криївці – всюди із «Заведією» була його вівчарка «Тигра».

Навіть в останні хвилини життя командира пес не покинув його. Із смертю «Заведії» та «Тигрою» пов'язана дещо трагічна історія.

«8 серпня 1951-го біля гори Скупова [гора в українських Карпатах, в масиві Гриняви; найвища вершина хребта Кринта-Скупова – В.Б.] зустрілися для наради старшини УПА Василь Небесійчук – «Заведія», Іван Манчук – «Білогруд», Дмитро Витощук – «Діброва», Танасій Яцьковський – «Жайворонок» та Микола Шкарлупа – «Гонта».

МГБісти отримали інформацію про час і місце зустрічі, у операції проти п'ятьох брали участь сотні солдатів. Шансів у командирів не було. Хоча… «Гонті» все ж удалось вирватися з кільця, воював ще два роки. Решта загинули, відбиваючись до останнього патрона. Загинув і «Білогруд».

«Заведія» теж мав шанс — спритно виліз у густу смереку й зачаївся, але його мимовільно видала «Тигра», яка протягом останніх кількох років була з ним нерозлучна. Вона залишилась під смерекою… На пропозицію здатися з крони дерева пролунав вибух гранати…»

В одній із постанських бойових хронік зафіксовано бій командира сотні «Лебеді» Степана Бурдина – «Шрама» із більшовиками, у якому поруч біля нього був вірний друг:

«Густі ранкові тумани розвіялися. Осіннє сонце піднялося вже високо і таки добре пригрівало крізь негусте гілля дерев. Спрага добиралася до горла. Кожному хотілося допастися до потока й висушити його геть до чиста.

Спокій переривала час від часу серія з ворожого автомату. За якийсь час ми почули гамір, переклики, свисти.

Сотенний Шрам заліг за грубий стовбур зрізаного дерева. Біля нього був його вірний собака. Немов передчуваючи бій, порпав передніми лапами».

У спогадах ройового УПА Івана Гарасиміва – «Палія» – знаходимо цікаві відомості про рейди УПА територією Польщі:

«…перші сумерки непомітно сідали на землю й витискали геть денне світло. Ніч, немов дбайлива мати, прикривала темним рядном землю. Довгим сірим вужем сотня повстанців сходила по слизькім розмоклім схилі гори. Наказ — стати!

Затрималися в рідких кущах молодих смерічок, що росли тут купками на обох берегах глибокого яру. Перед нами в долині було видно село. У деяких хатах вже блимало світло. З димарів снувався дим і, з'єднуючись разом в одне велике полотнище, ліниво плив у сторону лісу, до нас.

Коли вже зовсім стемніло й село заблищало вогниками світел, четверо повстанців відірвалося від останніх кущів і тихо попрямували в село. Це була наша розвідка, що йшла в Суходіл. Насторожені, ми ждали дальшого наказу.

Нічну тишу перервав гавкіт собаки, котрий відразу затих. Селянин пізнав своїх і наказав собаці мовчати. Вже пізніше ми зауважили, що собаки по-різному гавкають, коли наближаються наші повстанці, і тоді, коли надходили більшовики чи поляки.

Вони, оті мудрі сотворіння, бачили й відчували, хто свій, а хто ворог. Не один раз оті вірні звірята попереджали нас про присутність ворога в селі…»

У 1947-му на етнічних українських землях Закерзоння, що нині у складі Польщі, прокомуністична польська влада розпочала операцію під назвою «Вісла», яка передбачала виселення українців з їхніх домівок. Для проведення операції було задіяно до 20 тисяч солдат. Протистояло їм близько півтори тисячі вояків УПА та ще певна кількість членів цивільної сітки ОУН.

Після спустошення українських сіл повстанці залишилися практично без матеріальної бази. Тому командування УПА видало наказ про перехід частини закерзонських відділів на терени УРСР для продовження там боротьби, інша ж частина повинна була пробиватися на Захід, до американської зони окупації Німеччини.

Згаданий вище «Палій» розповідає у спогадах історію вже під час рейду його відділу територією Чехословаччини:

«…сталася тут цікава пригода. Коли "Дорош" вискочив надвір, перед ним стояв чех з собакою на ремені. Був він заскочений і не знав, що діється. Зате "Дорош" знав, з ким має зустріч.

Одною рукою вирвав від чеха кріса, а другою – собаку. Крикнув чехові: "Лягай!". Став чоботом йому на горло і густо обстрілював протилежну сторону поляни…

…чотовий "Дорош" допитував полоненого. Чех тремтів від страху і охоче розказував, як все сталося. Вони прийшли сюди, щоб нас зловити. Повідомив їх завідувач готелю телефонічно. Чеське військо стояло тепер сотнями по всіх районних центрах. Вони були призначені до боротьби з відділами УПА, що під цю пору проходили через Чехословаччину.

Казали, що за одного зловленого вояка УПА їхній уряд давав винагороду — 10 тисяч корон, а навіть більше. Завідувач готелю думав, що дістане потрійно, але помилився і мало не втратив своє мізерне життя…

…ми не зволікали. Чехові наказали, щоб скинув свій мундир і чоботи. Він думав, що буде йому тут кінець, і розплакався. Ми сказали, щоб не боявся, що відпускаємо його на волю. Мундир і чоботи забрали, бо були нам потрібні.

Взяли також собаку — великого тренованого вівчура. Наш полонений дякував за дароване йому життя та в спідній білизні, без взуття побіг вниз дорогою….»

Не всім повстанцям вдалося дістатися до американської зони окупації Німеччини. Частина загинула в боях, частина була заарештована. Та навіть ті, хто добралися, на перших порах були затримані американською військовою поліцією та тимчасово поміщені до табору для інтернованих за нелегальний перехід австрійсько-німецького кордону.

Лікар УПА Богдан Гук – «Скала», пригадуючи перебування у цьому таборі, залишив у хроніці історію, пов'язану із американським псом:

«…Голуб щораз то більше «освоюється» і за хвилину навіть починає «шибати» з дерев останні яблука. Ніхто його за це не сварить. Нібито ненарошно підходить під наше вікно і кидає нам до середини кілька яблук.

Просимо, щоб роздобув десь кілька бараболь. Каже, що недалеко є підвал, але там теж стоїть напис англійською і німецькою мовами, що крадіж бараболі карається смертю. Видно, голодуючі німці надто обкрадали їх, і тому для постраху висить такий напис.

Запевняє нас одначе, що він якось і туди залізе. Навіть і не сумніваємося. Та ж для того він партизан, щоб у кожній ситуації дав собі раду.

За хвилину наш Голуб вже бавиться з американським псом (маю на увазі справжнього пса, що був власністю американця), якого заманив біля стійкового на брамі.

Бачимо, що він щось там говорить з вояками. Якою мовою? Не важко здогадатися, бо, крім рідної і трохи німецької, напевно, не знав ні одного англійського слова. Але говорить і може навіть дискутує, бо руками вимахує аж попід сам ніс стійкового. От бравий хлопчисько.

Коли вже назбиралося біля нього більше вояків і він, напевно, ствердив, що з усіма не дасть ради «дискутувати», преспокійно забрав зі собою собаку і, навіть не попрощавшись, пішов гуляти по подвір'ю.

Аж згодом ми побачили, як він хитро задумав «зорганізувати» [роздобути – В.Б.] бараболю. Отже, він так довго кидав собаці невелику каменюку (собака завжди ловила і приносила до нього назад), аж доки каменюка «випадково» не полетіла у підвал.

Тим разом Голуб вже не ждав, аж собака сама принесе камінь, а зовсім просто, флеґматично помандрував за собакою у підвал. Ми знали, що це означало, і зовсім не дивувались, що згодом ще не один раз каменюка потрапляла саме у підвал.

Через півгодини ми вже вдоволено пекли у малій бляшаній пічці «чесно придбану» бараболю…»

Історія УПА на Гуцульщині нерозривно пов'язана із братами Білінчуками. Про одного із них, Дмитра – «Хмару», ми вже згадували у розповіді про «Сталіна».

Дмитро вісім років провів у лавах українського визвольного руху. Останньою його посадою була – провідник Косівського районного проводу ОУН. Був заарештований МҐБ та розстріляний у Лук'янівській в'язниці.

Його рідний брат Василь отримав своє псевдо - «Сибіряк» - через те, що від 1941 до 1945 року був виселений радянською владою до Красноярського краю. Із поверненням на Батьківщину долучився до визвольної боротьби, був інформатором Жаб'ївської СБ ОУН.

У фотоджерелах УПА ми знайшли кілька світлин обох братів із карпатською вівчаркою на полонині.

Дослідник і краєзнавець Василь Горинь розповідає цікаву історію про зустріч із повстанським псом, що згодом допоможе в ідентифікації командирів УПА:

«….Невеличке село Яглуш на Рогатинщині. Сусідні села – Дички, Заланів, Виспа, Мелна. А десь там, у затишному куточку навколишніх лісів, Золота Поляна. Там беруть початок мої спомини про далекі сорокові.

…Було це на дні мого дитинства. Якось погідної суботньої днини, власне, пополудні, мій тато, сам відповідно вбравшись, велів і мені одягнутись у святкове, бо, мовляв, підемо в гості. Як виявилося, ішли до лісу, що підступав ледве не до нашої садиби.

Невдовзі ми піднялися на Горішню Лінію, що ділила ліс, рівно ж і нашу дорогу. Враз ми почули гавкіт собаки, і він сам несподівано виріс перед нами. Припинили ходу і ми, бо побачили, що до нас простує озброєний вояк. Відкликавши убік батька, коротко перемовився з ним і дозволив іти далі. Я ще запримітив, що вартових було двоє, а гавкун, трохи провівши нас, повернувся на пост.

…Наприкінці 1990 р. в Києві проходив Перший Міжнародний конґрес україністів. На конґрес зі США прибув і співредактор багатотомового «явно націоналістичного видання» «Літопис УПА» доктор Петро Потічний. Будучи вірним своїм переконанням і передчуваючи скорий видих хваленої «перестройки», пан Петро привіз дві паки, наповнені томами «Літопису УПА»…

…Звичайно, сам я ознайомився з тими «націоналістичними» книжками, та найперше зацікавив мене дванадцятий том, присвячений Третій подільській Воєнній окрузі УПА «Лисоня», де йшлося про повстанські змагання у наших краях. Там намагався більше дізнатися про сотенного «Яструба», хотів побачити його світлину. На жаль, серед ілюстрацій фото «Яструба» не вказано – його там не було…

…Згодом знову повертаюся до того дванадцятого тому, і мою увагу привертають світлини – на одній з них невідома сотня УПА Третьої ВО «Лисоня»... На ній невідомий командир повстанського загону УПА, таки сотенний, рапортує, як написано, шефові штабу Третьої ВО «Лисоня» перед виструнченою у три шеренги сотнею…

…Дві деталі – кожушок командира і… собака, що приєднався до шереги вояків, – повернули мене в минулі роки. Справді, оцей собака мастю і породою – що більше вдивляюся в нього, – то дужче нагадує мені того, який зустрів тоді нас із батьком на підході до Золотої Поляни.

З ним повстанці інколи появлялись і в Яглуші. А білий кожушок, який постійно носив «Яструб», запам'ятався багатьом краянам, про нього згадують колишні вояки сотні «Сіроманці»…»

На жаль, далеко не усі чотирилапі відчайдухи увійшли в історію. Вони збереглися на світлинах, де позують поруч з бійцями УПА, проте свідчень про них не надто багато. А інколи й зовсім нема.

Однак попри усе це, собаки часом відгравали важливу роль у житті повстанців: пухнасті охороняли «український підпільний парламент», попереджали про прихід ворога, разом із підпільниками йшли у бій, а дуже часто ставали близькими і вірними друзями своїх господарів та ділили їхню нелегку участь у боротьбі за українську державність.

Стаття підготовлена на основі матеріалів Галузевого державного архіву Служби безпеки України, Архіву Центру досліджень визвольного руху, Архіву багатосерійного видання «Літопис УПА» та приватних колекцій.

Автор висловлює щиру подяку дослідникам Василю Гуменюку, Андрію Мацьківу та Дмитру Проданику за корисні поради та надані матеріали для публікації.

Текст: Володимир Бірчак, історик, журналіст, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, заступник директора Архіву СБУ (2014-2016)
Реалізація: Яна Собецька
Дизайн: Валерія Маришева