Студентська "Революція на граніті" — фактично перший Майдан — романтика, запал, упертість! У те, що цих хлопців і дівчат могли лупити кутими підборами і кийками й згребти та кинути за ґрати, як їхніх однолітків у 2013-му, тоді не вірилось.

Хоч і були сутички з міліцією в перший день протесту під Верховною Радою. Хоч і стояли на сусідніх вулицях десятки мілі­ційних автобусів. "Територію, вільну від кому­нізму" — так її назвали — на тодішній площі Жовтневої революції огородили просто стрічка­ми і мотузками.

Ми бігали робити репортажі про голодувальників, і щоби потрапити в наметове містечко, досить було просто переступити цю невисоку огорожу. Хоч охорону студенти таки зорганізували. Ситуацію рятувало ще й те, що Київрада протест фактично узаконила. Пізно вночі, уже постфактум, дозволила проведення несанкціонованих заходів одразу на чотирьох центральних площах столиці.

Страх, крик і сльози. Таким я пам'ятаю цей день. Адже йому передував серпневий путч у Москві. Поки вони там у Росії "путчилися", ми з ро­диною відпочивали на Арабатській стрілці. На всю околицю був лише один телевізор, і про все, що відбувалось у столиці "неосяжної", люди ді­знавалися лише якимись уривками. Інформація циркулювала неповна і необ'єктивна.

Дров у вогонь підкидали і "знавці" політики. Хтось постійно поширював інформацію про по­громи в Москві, убивства, узурпацію військовими влади. Прізвища Язов, Янаєв та Крючков не сходили з вуст. І до того ж над Арабаткою почали літати на дуже низьких висотах військові винищувачі й гелі­коптери.

І друга вагома подія 1991 року, не менш, можливо, навіть більш важлива для мене — це проведення Всеукраїнського референдуму 1 груд­ня щодо проголошення незалежності України. Цю подію чомусь відтісняє на задній план Акт, ухвалений 24 серпня, хоча насправді схожого опитування не проводила жодна з колишніх со­юзних республік, окрім Латвії, Литви та Есто­нії.

І той факт, що тоді в Криму за незалежність проголосувала більша частина населення, значно легітимізував рішення ВР, і це дало змогу про­відним країнам світу буквально наступного дня визнати Україну незалежною. Навіть у Росії не було контраргументів.

Був досить цікавий момент як ми дізнали­ся про той факт. Ми прийшли в будівлю Цен­тральної виборчої комісії, де мали оголосити результати референдуму і виборів президента, які відбувались одночасно.

Усе було тихо, було чимало іноземних журналістів. І в коридорі ЦВК я випадково зустрів тодішнього кореспондента, нині вже покійного, газети "Известия" — Сергія Цикору. Кажу йому: "Що тут робити? До 12:00 ні­чого не буде". А він відповідає: "Є один шанс, — ніби планується зустріч Кравчука із зарубіжними дипломатами".

Це відбувалось у будівлі навпро­ти ВР на вулиці Грушевського, ми туди під'їхали, і оскільки охоронці знали нас в обличчя, спокій­нісінько пройшли за нашими акредитаційними посвідченнями та сіли в куточку, вдаючи із себе представників консульств.

Політично активна молодь із різних областей виступала за ухвалення основного закону, критикувала безді­яльність Верховної Ради і погрожувала їй, услід за тодішнім гарантом, усенародним референдумом.

Референдум. Це було саме те слово, у якому ховалися перспективи. Під ідею його проведення молодим партійцям пообіцяли небачений на ті часи розкішний вояж: поїздки курортами Криму з агітацією. Пристойні як для невибагливих сту­дентів умови, купа сонця, моря, пригод і крим­ського вина.

Зранку відбуваєш зустріч, кілька виступів перед нечисленними перехожими, пачка-друга буклетів, які відразу встеляють со­бою дорогу, — і ви вільні до наступного разу. За "найжирнішим" сценарієм Кримом можна було прокататися ледь не все літо.

Одного дня спеціальний конвой привіз у наш райцентр особливий вантаж. І оскільки тато працював в охороні банку, він примудрився принести додому по одній купюрі.

Пригадую, як батько з гордістю мені й братові сказав: "Ганнусю, Юрчику, це наші перші українські гроші. Ви тіль­ки уявіть собі! Україна нарешті має свою валюту!". Я тоді не розуміла татового захвату.

Зате кинулася роздивлятися купюри. Спершу вони мені здали­ся замалими. Після купонів, тисяч і мільйонів я почувалася трохи незвично. Але вони були такі новесенькі й хрусткі. Наче щойно з друкарського верстата. 1, 2, 5 гривень. Але найбільше мені спо­добалася сотня — там був зображений Шевченко!

Ну дуже красиві гроші! Аж раптом тато їх зібрав і сказав, що завтра має повернути. У банку їх мали ще задокументувати і лише за кілька тижнів — за­пустити в загальний обіг і видавати людям. Це був кінець серпня 1996 року.

"Твоя зйомка скасовується. Ти їдеш у Бо­риспіль. Уночі в автокатастрофі загинув Чор­новіл", — так звучало того дня моє редакційне завдання. І того дня Україна втратила справді хо­рошу людину, талановитого політика і патріота.

В'ячеслав Чорновіл умів говорити. Суворо, влучно, а коли треба, то і з гумором. У нього була ота щира харизма правдивого політика, який справді віддає всього себе вільній і незалежній Україні.

Своїх прихильників В'ячеслав Чорновіл просто заворожував промовами. А політичних опонентів умів інтелігентно "вкусити". Свого непримиренного противника в політиці Петра Симоненка він розносив за секунду. Зрозуміло, що В'ячеслав Чорновіл був різним. А в останні місяці життя навіть пригніченим: він намагався урятувати Рух від розколу.

Треба було бачити той Майдан Незалежності! Тисячі помаранчевих прапорів, до півмільйо­на людей на площі. Скандування "Ющенко — так!", "Юля!". Утім, відчувалося, що люди все-та­ки вийшли не за політиків, а за свою свободу, гідність. За свої права.

Вражала самоорганізація українців на самому Майдані. Було відчуття, що в центрі Києва дивним чином виникло нове дер­жавне утворення. Там не було міліції, на ту тери­торію не поширювалася влада Кучми та Янукови­ча. Хоча я розумів, що це ненадовго, тому варто було насолоджуватись історичним моментом.

Простір над летовищем запов­нив потужний гуркіт — "Соколи" з аеродрому "Озерне" дістались із запізненням, але покажуть найвищий пілотаж. Про це гомоніла трибуна по­чесних гостей.

Ми якраз прибилися до неї в по­шуках найвдалішої точки зйомки — так, аби і зону польоту бачити не через голови заведеної на розва­гу юрби, і коментарі швидко назбирати, і змитися на перегін.

Натовп ураз видихнув заворожено. Краєм ока помі­чаю, що оператор збирається натиснути на "гашет­ку" нашої ХL-ки. Як він не бачить!

— Не вимикай, він падає!

Багатотонна гаргара перечепилася через верхів­ку тополі, клюнула носом і крилом врізалася туди, де мали бути сотні людей, перекотилася й ураганом полетіла у бік трибуни.

Ну все, уже ніхто нікуди не їде, — у мо­більному голос редактора. Таким голосом теле­фонують не для того, щоби повідомити новину. У цьому голосі — шок і бажання його з кимось розділити.

— Хто куди не їде? — перепитую. Я — опти­містка: якщо повідомляють таким тоном, мож­ливо, ще їде. І я, до речі, досі не зрозуміла куди.

— У Вільнюс на саміт. Азаров щойно наго­ворив, що ми вже ніяку Угоду про асоціацію не підписуємо.

У ту мить у голові спливла фраза з блатної пісеньки "Что ж ты, фраер, сдал назад". Власне, це був єдиний рядок із неї, який я знала. У жур­налістських колах ми між собою так передраж­нювали "донецьких" при владі.

У пам'яті багато що зникає, але є дати, які врі­заються в твоє життя назавжди. Після звістки про не­підписання Угоди про асоціацію з ЄС у редакції всі були приголомшені й розчаровані. Обговорювали, дискутували, дивувалися, злилися, усе впереміш. Так довго йшли, стільки обіцянок і в результаті — нічого.

До випуску новин залишалося кілька годин. Спочат­ку між собою в ньюзрумі почали говорити про те, що треба зібратися, вийти, якимось чином показати своє ставлення до дій тодішнього президента. Про це у Фейсбуці написали мої колеги. Я знала, що теж піду. Сумнівів не було. Не знала, що це дасть, як змі­нить ситуацію, але розуміла — так треба зробити.

Одразу після випуску ми пішли на Майдан. Це був перший день і ніхто не підозрював, що потім будуть довгі три місяці. Ми будемо там ночувати, фактично жити. Щодня розповідати про одні з найважливіших подій в історії нашої країни.

Важко повірити в те, що Росія напала на Україну, коли ти вдома перед телевізором. Дуже легко, коли істота в російській військовій формі наводить на тебе автомат і показує дулом, щоби ти забиралася геть. "Ты стрелять в меня будешь, да?" — я питала в нього російською, бо була впев­нена — окупант, який погрожує мені зброєю, цю мову точно розуміє.

Найкраще я пам'ятаю 8 березня. Мене нама­галася побити кийком літня жінка за те, що "бен­деровскоє тєлєвідєніє". А якийсь дідусь побачив на підлозі синьо-жовту стрічку. Підняв як доро­гоцінність і поніс, ніжно стискаючи в пальцях. У військовій частині роздавали тюльпани по одному. Тюльпан у руці був знаком — синонімом синьо-жовтої стрічки, занадто небезпечної в тих умовах.

Другий місяць боїв на Сході. Колись малові­доме містечко Слов'янськ уже понад 60 днів не сходить зі шпальт і телеекранів. Навпроти містечка стоять українські війська, у містечку — озброєні місцеві та приїжджі колишні кадровики з РФ, які вправно водять військову техніку, влуч­но стріляють із мінометів і тактично правильно захоплюють висоти довкола міста. Вглядаючись у бінокль, він про щось зосереджено думав. Неви­сокий на зріст, кремезний і дуже молодий ротний наших десантників тепер стояв на позиції відомо­го друга Стрєлкова — "Бабая".

Під вербою, на пе­рехресті чотирьох доріг, за двома бетонними бри­лами та кількома мішками розмістився опорник 3-А. Сюди намагалися не привозити журналістів, бо позиція — на відстані пострілу з окупованої Семенівки. І ще зовсім юні контрактники, й мо­білізовані десантники вже в літах тепер ділили одну територію, яку пронизували страх, смерть, відчай і героїзм.

Їм сказали на 30 діб, а потім — на 45. Але всі, від малого до старого, у цьому підрозділі на роз­доріжжі Семенівки, Красного Лимана і Ямполя розуміли: вони тут застрягли надовго. Бо поба­чене за ці кілька тижнів геть не скидалося на те, що досвідченіші бачили під час місій в Іраку та Афганістані.

Тут смерть чатує зранку до вечора, виглядаючи собі жертву, завдання десантника — її обманути й лишитися живим, а в кігті чорному круку віддати бойовика. Один лежить уже зо два дні метрів за сто від опорника, в очереті край дороги. Трупний сморід вітер розносить позиція­ми, нагадуючи нашим, що бойовики поруч. Нова "горка" із російського військторгу, обвіси, зброя — геть не з арсеналу пересічних місцевих шахтарів. Він підірвався на нашій розтяжці. Так і лежить на по­талу чорному круку.