"Набридли довгі перельоти? Години, проведені в залі очікування, здаються нестерпними муками? Вихід є! Скористайтеся суперпропозицією: квантова телепортація в будь-яку точку світу!" Щось підказує, що такий сервіс з'явиться нескоро. Та й може взагалі не з'явитися.

Проте поки ми гадаємо, Рей Палмер, також відомий як супергерой Атом (The Atom) із всесвіту коміксів DC, користується цією послугою вже з 1961 року. Містер Палмер здатний, зберігаючи функційність власного тіла, зменшувати його до субатомного рівня, зокрема до розміру фотона. Зменшившись, Атом чіпляється за один із фотонів у телефонному кабелі, щоби переміститися разом із телефонним сигналом до абонента на іншій стороні дроту. А чи не надто бурхлива фантазія в авторів?

Вересень 2016 року. В галузі квантової телепортації встановили одразу два нові рекорди. Використовуючи оптоволоконний кабель, команда канадських учених спромоглася телепортувати фотон — елементарну частинку — на відстань у 6,2 кілометра, в той час як у Шанхаї дослідники, проводячи аналогічний експеримент, перемістили фотони на 14,7 кілометра.

Здійснити телепортацію вдалося завдяки застосуванню принципу квантової заплутаності — збереженню зв'язку між частинками навіть після незалежного руху цих частинок. Елементарні частинки — мікрооб'єкти субатомного масштабу, які неможливо розчепити на ще менші частинки. Квантова заплутаність поєднує в собі принципи квантової механіки та принцип суперпозиції — існування станів із невизначеними характеристиками.

Принцип суперпозиції продемонстрував у своєму мисленнєвому експерименті австрійський фізик Ервін Шрьодінґер (Erwin Schrödinger) у 1935 році. Під час експерименту в коробку садять кота, у коробці також розташована ємність з отруйним газом та дуже мала кількість радіоактивної речовини, час розпаду атомів якої — година. Вірогідність розпаду за цей проміжок часу — 50 %.

Якщо він відбудеться, то спрацює механізм, що випустить отруйний газ. Він уб'є нещасного кота. Протягом експерименту невідомо, чи відбувся розпад і чи живий кіт. Дізнатися про це можна лише відкривши ящик. До моменту відкриття кіт перебуває у двох станах: він водночас і живий, і мертвий, тобто його характеристика не визначена.

Квантова заплутаність допускає можливість, вимірявши параметри однієї частинки, дізнатися параметри іншої. Це можна проілюструвати так: ви та ваш уявний брат, що живе за тисячі кілометрів від вас, ділите одну пару черевиків на двох. Якщо ви є власником лівого черевика, то ви знаєте напевне, що брат має правий. Тобто ваші черевики і є заплутаною парою.

Повернемося тепер до телепортації фотона. Вчені з Калгарського університету в Канаді використовували під час експерименту два фотони. Спочатку фотон А надіслали до міської мерії; він залишався заплутаним (тобто з'єднаним) із фотоном Б, який тим часом все ще перебував в університеті. Далі вони надіслали фотон Б до зовсім іншої локації в місті. Діставшись до місця призначення, фотон сам телепортувався до свого спареного фотона А, що знаходився в мерії (тут «телепортація» означає самовільне переміщення фотона Б, тобто він не мав жодного поштовху, що запустив би його рух до фотона А).

Квантова телепортація має на меті реальне застосування — розробку надшвидких інтернет-мереж, за допомогою яких дані зберігатимуться в легких частинках, а не на чіпах. Однак технологія поки що є дуже складною для застосування.

Що ж, тоді ідея телепортації телефонним кабелем не є такою вже й божевільною. От тільки б мати змогу перетворюватися на фотони. А доти довгі подорожі залишатимуться реаліями нашого життя. Принаймні ще певний час.

Серед усіх супергероїв можна відзначити окрему групу персонажів, що не мають надздібностей. Ні Бетмен, ні Залізна людина не є безсмертними, не телепортуються, не трансформують своє тіло жодним чином, але вони — високоінтелектуальні, фізично та психологічно сильні люди.

Така собі комбінація генія, атлета й детектива. У своїй діяльності вони використовують різноманітні технічні розробки: суперкостюми, окуляри, що дають можливість бачити в темряві, пояси та щити, що збирають і продукують енергію, рукавиці, котрі стануть у пригоді в найвідповідальніший момент.

Хоча в одній із версій історії Тоні Старк (Залізна людина) і був заражений техновірусом, що вплинув на його нервову систему й дав можливість тілу синхронізуватися з костюмом, та все ж основним джерелом його суперможливостей є саме "залізні обладунки".

Тоні Старк часто подорожує у відкритому космосі, а тому життєво необхідними функціями його костюма мають бути подача кисню, регулювання температури й тиску повітря, захист від ультрафіолетового випромінювання та радіоактивних часток. А хіба не схожі костюми мають астронавти?

У комплекті до "обладунків" Старка йдуть і рукавиці, що дають можливість Залізній людині скеровувати потужні рушійні промені. Аналогічний, проте більш інтенсивний енергетичний потік може випромінюватися з нагрудної частини костюма.

Згідно з вікі-базою даних Marvel Comics, творці коміксу описують ці промені як «пучок мюонів високої щільності... спрямований магнітами, котрий фокусується в електростатичних лінзах».

Мюони є цілком реальними. Це – нестійкі субатомні частинки з негативним зарядом. Перші ідеї розробки зброї із застосуванням пучка субатомних частинок датуються 1950-ми роками. Згодом, під час Холодної війни, ініціатива створення такої зброї була детально розглянута американськими вченими в рамках Стратегічної оборонної ініціативи – програми США зі створення системи протиракетної оборони (за часів президентства Рональда Рейгана). Проте кількість енергії, необхідної для створення такого променя, зробила розробку цієї зброї вкрай непрактичною…

"Лати" Залізної людини є також екзоскелетом, що додає тілу Старка міцності та витривалості. Кілька систем екзоскелетів використовують уже сьогодні. Сфера їхнього застосування — це програми військового призначення та рятувальні роботи.

Супергерої, що не мають суперсил, але використовують прогресивні технології, є прикладами того, як людська фантазія може випереджати час.

У ХІХ столітті такі ідеї з творів Жюля Верна, як підводний човен чи гелікоптер, видавалися вкрай дивовижними, та згодом стали цілком реальними. Перша атомна субмарина, спущена на воду у 1955 році, отримала назву «Наутілус» на честь підводного човна капітана Немо, описаного Жюлем Верном у романі «Двадцять тисяч льє під водою».

Можливо, ті вигадки, які ми сьогодні вважаємо абсолютним божевіллям, одного дня стануть дійсністю. Бо наука не стоїть на місці. Чому б не припустити, що колись ми зможемо телепортуватися з Києва в Токіо за декілька хвилин або подарувати суперкостюм бабусі на Різдво?

Сподобався матеріал? Читайте більше статей у журналі "Куншт", який можна придбати на офіційному сайті видання.