Фільм починається як сентиментальна історія про безробітного викладача літератури. Він розпродує свою бібліотеку в марному прагненні роздобути 7000 євро, необхідні для придбання сукні, про яку мріє його 12-річна донька, яка помирає від лейкемії. Герой проводить ніч із жінкою, яка страждає від психічного розладу, і, під враженням від дорогого облаштування її квартири, вимагає у неї потрібну суму, погрожуючи зробити дзвінок її чоловікові.

Картина засвідчує, як самовіддана турбота про близьких людей може обернутися нещадною експлуатацією незнайомців, свідчить про людську легкодуху зацикленість на власних проблемах, про готовність виправдати випробуваннями, які посилає тобі уряд чи сам Господь Бог, бездушність відносно до оточення, нібито більш благополучного і менш гідного.

Нехай ми й не владні над фінансовими кризами і смертельними хворобами, які на нас спадають, ми цілком здатні зробити нестерпним життя наших близьких. І, можливо, найбільш гіркий висновок авторів картини полягає в тому, що пристрасть до хорошої літератури далеко не завжди виховує в людині внутрішнє благородство.

Фільм починається як сентиментальна історія про безробітного викладача літератури. Він розпродує свою бібліотеку в марному прагненні роздобути 7000 євро, необхідні для придбання сукні, про яку мріє його 12-річна донька, яка помирає від лейкемії. Герой проводить ніч із жінкою, яка страждає від психічного розладу, і, під враженням від дорогого облаштування її квартири, вимагає у неї потрібну суму, погрожуючи зробити дзвінок її чоловікові.

Картина засвідчує, як самовіддана турбота про близьких людей може обернутися нещадною експлуатацією незнайомців, свідчить про людську легкодуху зацикленість на власних проблемах, про готовність виправдати випробуваннями, які посилає тобі уряд чи сам Господь Бог, бездушність відносно до оточення, нібито більш благополучного і менш гідного.

Нехай ми й не владні над фінансовими кризами і смертельними хворобами, які на нас спадають, ми цілком здатні зробити нестерпним життя наших близьких. І, можливо, найбільш гіркий висновок авторів картини полягає в тому, що пристрасть до хорошої літератури далеко не завжди виховує в людині внутрішнє благородство.

Фільм став одним із найбільш вдалих звернень до балканських конфліктів 90-х - теми, яка стала настільки болісно актуальною і для українців. У трьох історіях, які розповідають про любов хорватського хлопця і сербської дівчини, яка розгортається на тлі національної катастрофи, ролі персонажів виконують одні й ті самі актори, чим підкреслюється позачасова природа трагедій народів і окремих людей.

У взаємини героїв втручаються непримиренна ворожнеча членів їхніх сімей і односельчан та їхні власні забобони і легкодухість. Автори картини показують, що душевна стійкість, необхідна, щоб з'єднатися з коханою людиною всупереч думці навколишнього світу, майже недосяжна для слабкої людської природи.

У цій наповненій чорним гумором оповіді грецький режисер створив один із найбільш переконливих у сучасному кінематографі образів тоталітаризму, явленого не в політичному диктаті, а у втручанні в особисте життя. Від мешканців цього зловісного світу, який не надто вирізняється за своїми зовнішніми ознаками від нашого, вимагають не підтримки партій чи ідеологічних систем, а вступу в законний шлюб і продовження роду. Очевидно, саме через прагнення уряду підпорядкувати інтимні переживання громадян, персонажі фільму виглядають настільки млявими, емоційно відстороненими, змушеними приховувати й придушувати свої почуття.

Стрічка про сестер-школярок, яких за розпусну, з точки зору односельців, поведінку піддали домашньому арешту, є щасливим поєднанням художньої майстерності і сюжетної цікавості. Ця поетична, чудово знята розповідь якоїсь миті за своїм напруженням здатна дати фору хорошому трилеру. Тож, не випадково її не тільки було відзначено нагородою професійного журі, а й проголошено переможцем фестивалю за результатами глядацького голосування.

Абсурдні утиски, які доводиться терпіти дівчатам від своїх близьких, зручно розглядати як приклад безглуздої безправності жінок в низці східних країн. Однак, і багатьом із наших співвітчизників було б корисно засвоїти урок, який міститься в цій картині (як і у згаданому вище "лобстери"). Йдеться про те, що жорстоке нав'язування родинних цінностей здатне лише руйнувати сім'ї або, що ще гірше, перетворювати їх на притулок насильства і лицемірства.

Найбільш візуально вишуканий і метафоричний фільм фестивалю про подорож індіанського шамана і американського ученого-ботаніка вглиб амазонської сельви виявляється величним і похмурим, немов язичницькі міфи, дослідженням про зіткнення різних культур, цивілізації і природи. У зображенні авторів фільму, чиєю літературною основою стали щоденники європейських першопрохідців Амазонки, результат подібного зіткнення виявляється досить драматичним.

Адже за рідкісним винятком європейці несли підкорюваним народам не європейські цінності, а загальнолюдські вади, стверджуючи їх потужністю європейської зброї. І коли зустріч народів відбувається в таких умовах, вони занурюються в кривавий хаос різанини, а надією світу залишається тільки здатність їх окремих представників подолати забобони і ворожнечу, побачити в чужинці рівного, гідного поваги і любові.

Стрічка Єви Нейман, що стала тріумфатором одразу в двох конкурсних оглядах, відтворює і повертає нам хоча б на екрані стертий з лиця землі, забутий, назавжди втрачений світ єврейських містечок України, красу і чарівність їхнього побуту, звичаїв і характерів. Часом здається, що сюжетна лінія, взаємини юних Шимека і Бузі, втрачається у всіх цих ретельно, часом з деякою афектацією, вибудованих фрагментах втраченої реальності штетлу початку минулого століття.

Однак, раз за разом вона знову виникає, як основна мелодія, яка тяжіє над найхимернішими імпровізаціями талановитого джазового музиканта. І відчуття приреченості почуттів героїв немов нагадує про приреченість всього їх оточення, про неминучість катастрофи, явленої поки лише в своїх передвістях, погромах, що вже стали звичною, невід'ємною частиною повсякденності.

Фільм є останнім (очевидно, на довгі роки) прикладом великої копродукції Росії та України. Історична катастрофа, що вибухнула під час зйомок, знайшла відображення в оповіді, дія якої розгортається в 2017 році: немов мимохідь згадуються військові ешелони, що йдуть кудись безперервним потоком, а одному з персонажів кидають услід: "А правда, що в тебе всю сім'ю на Україні снарядом убило?" 2017-й постає повторенням 1917-го і 1991-го, часом революційних змін, які полягають у знищенні старої еліти, яка загрузла в злочинах, і формуванні нової, ще гіршої.

Головне тут не конкретні деталі на зразок захопленості юних студенток творами сучасних філософів, що містять апології сталінізму, а гнітюча атмосфера, відчуття краху і приреченості. Відправною точкою для сюжетних ліній виступає зведення гігантської будівлі, амбітний проект, у якому фантазії художників сплітаються з безпринципністю забудовників, а творення невіддільне від руйнування. Будівництво цієї "вавилонської вежі" постає своєрідною утопією, що дозволяє спокуті прийти слідом за злочином, що дозволяє врятувати від остаточного розпаду суспільство, в якому вічні російські інтелігенти знову виявилися безсилими протистояти вічній російській диктатурі.

Дебютант Ласло Немеш блискуче продемонстрував, всупереч поширеному стереотипу, що тема Голокосту зовсім не стала для кінематографу притулком мелодраматизму і кон'юнктури. Його фільм став одним із головних на останньому Каннському МКФ. Він оповідає про члена групи євреїв-колабораціоністів, які виконують роль обслуги нацистського конвеєра знищення, що намагається організувати для загиблої дитини, яку вважає своїм сином, релігійне поховання. Ця історія постає притчею про те, на що ми здатні піти, прагнучи вижити, і про відплату, яка наздоганяє нас, коли в спробах вціліти ми переходимо межу дозволеного Богом - якого ми намагаємося відшукати з тим більшим відчаєм, чим глибше занурюємося в пекло.

Фільм найбільш відомого (поряд з Олегом Сенцовим) в'язня диктатури може стати своєрідним майстер-класом для українських режисерів, які скаржаться на відсутність фінансування та державної підтримки. Панахі, якому за вироком іранського суду заборонено знімати фільми, за допомогою пари відеокамер і ентузіастів-виконавців, які залишилися невідомими з міркувань безпеки, створив картину, в якій вся дія відбувається в межах салону таксі, при цьому за кермом автомобіля сидить сам режисер. З притаманною Панахі самоіронією фільм демонструє, в розмовах і сварках невдалого водія з пасажирами, незграбність, безпорадність художника, вимушеного пристосовуватися до звичайного життя, і поволі описує соціокультурний клімат Ісламської республіки.