"Мабуть, одна міна впала дуже близько від мене. Удар прийшовся на ноги, осколки пішли по мені від низу догори. Був шок, я навіть болю не відчував. Зрозумів, що щось не так і з ногою, коли не зміг піднятися. Тоді відчув, що й права рука не реагує на сигнали мозку. Глянув на неї – суцільна рвана рана. Встиг покликати допомогу і став непритомніти. Один раз до мене "достукалися" у вертольоті, під час евакуації. Спитали групу крові. Відповів, що маю 2+ і знову відключився", - розповідає Вадим про поранення.

Після поранення пролежав у комі шість днів. "Коли отямився, побачив, що ні ногу, ні руку врятувати не вдалося. Попросив набрати кохану Яну. Не пам'ятаю, про що говорили. Побралися ми майже через рік – довелося чекати, доки мене поставили на ноги".

Вадим пройшов реабілітацію у США. "Протезування у США – це космос. Дуже багато зав'язано на програмному забезпеченні й технологіях. Наприклад, комп'ютер запропонує спеціальну, під твої потреби, відеогру – щоб якомога ефективніше поновлювати навички саме твоєї постраждалої руки", – ділиться враженнями Мазниченко.

Там, у США, він отримав шість протезів – для різних типів навантажень на обидві кінцівки. "Для руки є один парадний – виходити з дому, фотографуватися, не надто навантажувати. Другий – побутовий, по хаті носити, цвяхи забивати. Третій розроблений для тренувань, у моєму випадку – для веслування. З ногою та сама історія. Два протези призначенні для ходьби, третій для бігу".

Після реабілітації взяв участь у Марафоні морської піхоти США: 10 км подолав за 1 годину 27 хвилин. Зараз ветеран АТО продовжує тренування, займається громадською роботою та допомагає ветеранам з Черкащини.

Мазниченко просить не вважати таких, як він, ветеранів інвалідами. Усім, хто намагається його жаліти, відповідає просто: він не бідна, а щаслива людина.

"На Донбасі мене підстрелив снайпер. Це сталося 19 червня поблизу Ямполя. Поставили задачу зайняти терикон. 25-та бригада відступала з великими втратами, а ми йшли на прорив. Вели колону. Я сидів на броні. Майже одночасно по мені спрацював снайпер і прилетіла граната. Тобто спочатку була куля, я впав на землю, і практично наді мною ще стався вибух".

Зараз Руслан постійно перебуває на реабілітації, кожен день робить спеціальні вправи, адже понад усе мріє знову стати на ноги і повернутися до армії. "Хочу знову служити в армії. Зараз збираю купу папірців, аби провернутися на службу, на якусь тилову посаду. Принципову згоду в частині отримав".

Руслану не подобається слово "інвалід", він просить називати себе "пораненим". "Я не інвалід, а поранений. Хоча, звісно, мене бісить, коли на парковці біля магазину абихто займає відповідно позначені місця. Або коли приїжджає на виклик таксист, дивиться на тебе, розвертається і їде без пояснень".

"Опустити руки чи боротися – залежить від людини. Є сильні духом, є слабші. Треба шукати свою власну мотивацію і не бачити в кожній проблемі кінець життя. Моя мотивація – сім'я і дитина.Вірю, що бог дає стільки випробувань, скільки ти можеш витримати. Що ж, значить, він вважає мене сильною людиною. І це теж непогана мотивація, погодьтеся".

Руслан одружився у військовому шпиталі у липні 2014 року. Донечка Поліна (Руслан офіційно удочерив дитину своєї дружини) ходить до другого класу. Ветеран АТО зізнається, що попри вік, вона його справжній друг.

На проекті Руслан прагне показати людям, що треба боротися і за себе, і за країну. "Так само відчайдушно, як я борюся за можливість ходити".

Олександр – перший боєць АТО, який уже з ампутацією повернувся захищати Батьківщину. Нині демобілізований, проводить уроки патріотичного виховання у школах, допомагає лагодити автомобілі для наших військових.

"Десь 24 числа зрозумів, як щільно по нас садять. За 50 метрів ляпнув "Град". Нас оточували росіяни. Ми 100-кілограмових мужиків у відра збирали, а в Києві генерали проводили парад. 29 серпня в колоні, яку ворог ніби мав випустити з оточення, моя машина йшла четвертою. Прилетіло і по нашій машині, і по мені. Не знаю, що то було. Ногу аж відкинуло в сторону. Крикнув своїм, що я "300-й" (поранений), виліз на землю. Глянув – замість ноги дірка. Лишилися кістки і один м'яз. Товариші відтягли мене до дерева, перетягнули ногу джгутом, вкололи знеболювальне. Сидів зціпивши зуби й плакав. Узяв до рук гранату за спиною, шепотів "Пробач, дитино, папа не вернеться".

Олександра взяли в полон. "Росіяни не ховалися. Самі казали: "Ты знаешь у кого ты в плену? У Ульяновских десантников". Антибіотики, знеболювальні не давали, в них самих нічого не було. Тільки страшнюча технічна жовта вода". Через три дні Сашу та інших поранених передали через Червоний хрест українській стороні.

Протез Сарабуну встановили у Києві і відправили вчитися ходити в Австрію. Саме тоді він вирішив повернутися на службу. "Всі думали, що не витримаю більше місяця. Але відбув ще десять. Працював на складі, форму видавав. Уже в зоні АТО почав ходити повністю сам, без палички".

Олександр мріє про власний будинок у рідному містечку і про те, щоб Україна була схожою на успішну європейську країну.

У рідному місті тренується у приватному басейні. Мріє про появу великого нового басейну у Херсоні – для інших членів паралімпійської збірної та маленьких діток з вадами здоров'я. "Вважаю, що дуже круто допомагати іншим. Якби виграла $1 млн – витратила б гроші на будівництво відкритого басейну в Херсоні та на благодійність".

"Зараз важко у це повірити, але в дитинстві я довго боялася води, – зізнається спортсменка. – В басейн порадили записатися лікарі, адже у мене вроджена травма хребта. Спочатку на заняття зі мною доводилося ходити мамі. Коли ж навчилася сама впевнено триматися на воді, мені вже стало подобатися".

"Коли я вперше взяла участь у міських змаганнях, то просто повірила в себе. Потім стала майстром спорту. Потім заявила про себе шістьма медалями на чемпіонаті Європи, ставши сенсаційною "дівчинкою з села", в чиєму рідному місті навіть немає басейну".

"Себе без спорту не уявляю, проте ніколи не творила собі кумирів. У повсякденному житті найбільшими прикладами для мене завжди були мама і тренер".

Найціннішою зі своїх численних нагород вважає першу олімпійську медаль – "бронзу" за естафету на іграх у Бразилії.

Але тільки спортом дівчина не обмежується. Вона навчається в аспірантурі, хоче викладати студентам технології протезування та надихати їх розвивати цю галузь в Україні. Має купу хобі – в'язання, вишивка, читання фантастики, фільми жахів, вирощування орхідей. Як і більшість дівчат Ліза в захваті від шопінгу.

На війну Юра пішов добровольцем. "Тоді закінчував навчатися на інженера-будівельника, саме проходили курс військової кафедри. Всі боялися, що нас терміново заберуть на схід, а я про це мріяв, – пригадує хлопець. – У липні пішов у військкомат, в серпні вже підписав контракт. Правда, воював у званні солдата – тупо не став чекати на документи молодшого лейтенанта".

Дмитренко виконував завдання без перебільшення у всій зоні АТО: Маріуполь, Водяне, Чермалик, Горлівка, Артемівськ, Торецьк, Попасна, Троїцьке, Первомайськ, Золоте.

Рятуючи поранених товарищів, Юра наступив на протипіхотну наживну міну. "Коли стаєш на міну, не встигаєш щось відчути чи зрозуміти. Падаєш на землю, на живіт, все болить. Розумієш, що стався якийсь підрив. Мить сподіваєшся, що це сон. Але ж ні: перевертаєшся і бачиш, що замість ноги в тебе каша і м'ясо. Як пізніше напишуть в історії хвороби лікарі, "неповне травматичне відчленування". Кілька секунд шоку, потім тягнешся за джгутом до кишені".

Після ампутації Дмитренко чекав на протез менше двох місяців. "Вперше став на протез в п'ятницю, тринадцятого. Взагалі не зрозумів, як на такому можна ходить! М'язи не звиклі, тому це дуже боляче, – ділиться відчуттями Дмитренко. – Проте організм блискавично пристосовується. За півгодини я вже пробував ходити без милиць. Так, зовсім трохи. Так, помітно шкутильгав".

"Відновитися допомагав кросфіт. І хоча є певні особливості протезу, довгий час я тренувався по три рази на тиждень".

Нині активно займається спортом і громадською діяльністю в рідному місті. Бере участь у змаганнях нарівні зі спортсменами без травм і показує не останні результати. Пробігає 30 метрів за 4,85 секунди. Часто навідує бійців з ампутаціями у київському військовому шпиталі, підбадьорює і відповідає на будь-які питання про протезування.

"Поранені вояки швидко звикають до жалощів. Підсідають, мов на наркотик. Не шукають роботи, бо звикають, що все є. Це руйнує особистість, демотивує. Щоб стати на ноги, в прямому й переносному сенсі, треба перестати себе жаліти".

Сергій відстрілювався від ворога зверху БТР й незчувся, як ногу затиснуло між двох бойових машин. "Усвідомлення того, що сталося у той момент не було, зате був страшний больовий шок, а ще я бачив, як моя нога звисала на невеликому шматочку шкіри".

У Центральному військовому шпиталі Києва молодого Сергія добре пам'ятають. Хлопець завжди підбадьорював побратимів і багато часу витрачав на тренування. Щоб долати нестерпні фантомні болі й повертатися до здорового життя, Романовський займався спортом навіть у лікарняній палаті.

Завдяки Володимиру Кличку Сергій отримав спортивний протез. Хлопець зміг бігати вже після першої примірки. Зараз він готується до чемпіонату з триатлону та Паралімпійських ігор у Токіо і майже щодня має тренування.

"Зараз я працюю науковим співробітником в Академії Сухопутних військ. Паралельно навчаюся у Львівському інституті банківської справи за фахом "бізнес-менеджмент" та в Інституті державного управління у Брюховичах. Також продовжую активно займатися спортом. До паралімпійських ігор у Токіо ще є час, але я вже наполегливо тренуюся. Сподіваюся виступити у триатлоні. Чому, до речі, саме триатлон? Мені завжди подобалося плавання, я завжди непогано і багато бігав. От, на щастя, є вид спорту, де все це об'єднали. До того ж, у мене досить худорлява статура, тому, навряд чи, я зміг би стати, скажімо, боксером.

Думаю, усе, що я раніше запланував, обов'язково зроблю. Проте, є речі, які після ампутації я ще не встиг здійснити. Наприклад, я не стрибав із парашутом. До поранення мав 74 стрибки, після – ще тільки планую стрибнути".

Горбенко не служив в армії. Прочитавши в інтернеті оголошення про набір добровольців у батальйон "Донбас", поїхав на збори. "Видали синтетичну форму, б/у берці й автомат. Вдома лишилися дружина і 6-річна доця. Мама довго не знала де я. Питала іноді під час розмов телефоном, що це так бухкає. Казав, що вантажівка проїхала, бо для неї був на заробітках у Києві. Для себе ж вирішив, що залишуся на війні до кінця. Думав, кінець настане за пару місяців".

"В червні 2016-го отримав поранення в Мар'їнці. Вечорами ходили на розвідку в сіру зону. Побачили ворожий блокпост. Хотіли взяти спг (станковий протитанковий гранатомет) і розлупасити його. Дорогою зустріли місцевого – може, це й він маякнув про нас. Бо майже одразу спрацював керований фугас. Вибухнуло зліва. Я впав. Подивився на ноги. Їх фактично не було. У голові лише промайнуло: "Далі тобі жити без ніг. Хлопці наклали джгути". Я лежав і кричав від болю. Звідкілясь з'явилася стара бабця, притягла з хати стару дерев'яну драбину. На ній мене донесли до наших позицій".

Анатолій з дружиною боялися сказати дочці про те, що з ним сталося. Зрештою, дівчинці показали перший журнал із "Переможцями". Пояснили, що в татка більше немає ніжок, але йому зроблять нові. Донечка дивилася на фото, а тоді спитала, чи можна замовити рожевого кольору. Переконав її, що хлопцям рожеве не пасуватиме. Вона погодилася, але обклеїла обидва протези машинками з мультика.

"Хочу організувати психологічну реабілітацію для ветеранів АТО та їхніх родин і власним прикладом демонструвати людям з ампутаціями, що життя не закінчується. Я ні про що не шкодую. Життя щось відібрало, проте подарувало безліч друзів".

"Остаточно ж мене "дістало", коли побачив російські прапори на мутних масовках у Харкові. Раніше не вважав росіян за ворогів, але й ці прапори, й захоплення Криму – це вже було занадто. На жаль, у мене був ще й дуже особистий привід взяти до рук зброю: чоловік моєї сестри був волонтером, майданівцем. Ми схильні вважати, що коли сепаратисти тимчасово захопили владу в Краматорську, його взяли в полон чеченські бойовики. Він зник безвісти". Ця трагічна подія стала для Володимира поштовхом піти у військкомат.

Про поранення розповідає так: "13 червня 2015 року ми виконували завдання вночі. Нас зустрів ворог – відкрив вогонь з близької відстані. Ми потребували підкріплення та не мали зв'язку. Було дуже гаряче. Навіть думали, що наш командир загинув. Я, як його заступник, прийняв рішення йти по допомогу. Рушили в бік наших позицій вдвох із напарником. Я був замикаючим – постійно озирався, аби нас не наздогнали. Через це у якийсь момент я відстав, почав рухатися не по його слідах і підірвався на міні".

Після ампутації Володимир сподівався, що буде легко і просто. "Зашиють, поставлять протез і вже тоді з'явлюся вдома. Мамі я ж не сказав, що воюю у бойовому підрозділі, ще й спецназі. Тож замість мами і сестер зі мною у шпиталях панькалися волонтери. Годували, відволікали, возили на концерти, у дельфінарій. Ну й побратими телефонували, постійно підтримували".

Проте чоловік мучився від виснажливого болю. Триматися допомагали фізичні справи. "Я лежав на лікарняному ліжку і тис гантелі. Бодай руками, як-небудь, але я займався спортом разом із іншими атошниками з моєї палати".

Після протезування повернувся до своєї військової частини, де нині приймає фізичні нормативи та стежить за спортивним інвентарем. Мріє тренувати особовий склад, ділитися своїм бойовим досвідом із молодшими побратимами та вчити їх рукопашного бою. Для цього потребує спеціального спортивного протезу.

"Я з народження мав ваду – одна стопа була значно більша за іншу. З дорослішанням на проблемній стопі почали відкриватися болісні рани. А зараз я шуткую, що сам пришвидшив кінець своєї ноги. Незважаючи на ваду, я займався бігом та баскетболом, й від таких навантажень біль в стопі ставав ще нестерпнішим.

Остаточне рішення про ампутацію було прийнято у мої майже 19 років. Ми прийшли з мамою на обстеження до чергового лікаря, який сказав: "Нащо тобі ця хвора нога? Викинь її та живи повноцінно! Купиш собі нормальний протез, черевики, ще й бігати будеш!"

В інваспорті Андрій уже 10 років. Почав тренуватися вже через півроку після ампутації. З паралімпійських видів спорту мені запропонували фехтування, настільний теніс та стрільбу з лука. Врахувавши риси свого характеру, я обрав перше, і ані трохи про це не шкодую.

"Я чесно пробував поєднувати: навчався у Львівській політехніці, працював і виділяв час на спорт. Пожив так декілька місяців і зрозумів, що від чогось потрібно відмовлятися. Просто неможливо робити багато речей одночасно і якісно. Спорт переміг, адже він уже давно став невід'ємною частиною мого життя. Разом з цим, у 2015 році я захистив дисертацію, і у разі потреби матиму змогу працювати за спеціальністю".

У періоди важливих змагань Андрій буває вдома тільки для сну. До Паралімпіади в Ріо він готувався дев'ять місяців і за цей час був удома всього 62 дні.

"З дружиною Орестою ми почали зустрічатися ще до ампутації. Ми кохаємо одне одного і разом вже понад 12 років. Мріємо про дітей та власне житло, але дружина жартує, що з моїм графіком тренувань ми й до пенсії можемо нічого не встигнути".

Спортивний протез – найбільша мрія героя, і вона скоро здійсниться.

"Настав ранок, і я зрозумів, що серед живих лишився сам-один. Всі, хто міг рухатися, пішли. Повсюди були мої загиблі побратими. Командир замерз, і я чув його останній подих. Рухатися не було сил. Намагався встати, пройти хоч пару кроків, але падав на землю. Знову і знову. На вулиці було більше 20 градусів морозу, і він забирав у мене останні краплини життя. Потім мені розповіли, що поранених було десь 12-15, а вижив тільки я. У чеканні, десь між життям та смертю, я провів чотири доби. Потім мене знайшли, але не наші – то були вороги".

Через деякий час Вадима обміняли. "Про те, що через обмороження і гангрену я втрачу і руки, і ноги, дружині сказали першій. Вона тоді перебувала на останніх місяцях вагітності. Знаєте, що вона зробила? – Нічого. Просто нічого мені не говорила. Посміхалася і була поруч. Про ампутації я дізнався вже перед самою операцією. Навіть лікарі наді мною тоді плакали і говорили: "Тримайся, ти ж один вижив!"

Свириденко проходив реабілітацію у США. "Пройшло чотири місяці після ампутації і я вже ходив на протезах. Для кожного військового період реабілітації визначається індивідуально. У моєму випадку це було вісім місяців". Вадим отримав спортивні протези і після тренувань узяв участь у Марафоні морської піхоти США, подолав дистанцію 10 км.

"Вчитися рухатися на спортивних протезах дуже важко. Набагато важче, ніж на звичайних. Зараз в Україні спортивні протези для бігу мають лише три людини. Я один з них, і дуже цим пишаюся. Є, звісно, певні проблеми, особливо, із технічним обслуговуванням протезів, але я вірю, що Україна дійде до того рівня, коли з цим не буде перешкод і тоді ви скажете друзям: "А хто цей крутий хлопець, який щоранку бігає на стадіоні? – Та це ж ветеран АТО! Бачили, які в нього блискучі металеві ноги?"

"2010-го мені поставили діагноз – рак кісток, злоякісна пухлина у лівій нозі. 30 вересня я повернувся з чемпіонату Європи, а вже 7 жовтня мені провели першу на той момент операцію з видалення пухлини.

Між остаточним діагнозом та ампутацією минуло два роки. Я перепробував майже все, що давала сучасна медицина, але, на жаль, нічого не допомагало. На момент, коли я захворів, вже померла мама, опорою лишився батько та троє братів – я хотів жити і не мав права їх розчаровувати".

Через півроку після ампутації Віктор Дідух повернувся у великий спорт. "Вперше я став на протези через чотири місяці після ампутації. Це були непевні кроки з двома милицями. Тоді я навіть не думав про те, чи навчуся ходити – точно знав, що все вийде, точно знав, що буду знову грати у теніс".

Свій перший майже спортивний протез він спроектував сам, а виготовили його львівські протезисти. "Протези мені робили у Львові, проте, деякі складові до них я особисто придбав за кордоном. Комплектуючі спортивного протезу коштували 6 тисяч євро – три тисячі мені подарували меценати, ще три я назбирав сам".

Паралімпієць щодня тренується не менше шести годин. Дідух має плани і на XVІ Літні Паралімпійські ігри у Токіо 2020 року.

"За будь-яких умов шукайте для себе мету. Наприклад, для мене спорт – це передовсім робота. І я маю на меті досягати нових високих результатів. Як батько та чоловік, я маю щоденну мету робити свою родину щасливою. "Залізо" рідко мене підводить, але, коли й трапляється, то це нестрашно – метал може зламатися, аби тільки люди не ламалися".

"По нас без перерви, насправді, гатили годин шість. На якийсь час гупання вщухло і ми з хлопцями пішли у покинуту сільську хату на нашій позиції. Тиші вистачило максимум на півгодини – не встигли схаменутися, як обстріл почався з новою силою. Пам'ятаю, як ми разом з побратимами вилітаємо з хати в окоп, тримаємо перед собою зброю, аж раптом страшний свист, гуркіт, кількасекундна темрява і нас вибуховою хвилею кидає одне на одного. Крупнокаліберна міна поцілила майже у наш окоп, уламками від неї найбільше вразило мене і хлопця з Полтавської області, якого нам, зрештою, так і не вдалося врятувати.

"Я лежав під закривавленим товаришем, все тіло боліло від численних залізних скалок та переламів. Здавалося, що це кінець. Я заплющив очі, видихнув з легень повітря і приготувався помирати. Через якийсь час оговтався і зрозумів, що пощастило, я все-таки вижив. Тепер жартую, що в окопі на Світлодарській дузі мені "просто якось не вмиралося".

"Я не знаю хлопців, які за тиждень-другий змогли повністю відновитися від важкого поранення. Так, повернення до життя – це чималий проміжок часу, але не треба панікувати: набирайте повні груди повітря, повільно видихайте і рухайтеся далі. Насправді жити – це вже велике щастя, якому варто радіти щодня".

"Кохайте. У шпиталі я познайомився зі своєю дружиною Лілею. Це був дуже важкий період мого життя, я й не думав, що зможу в цей час когось покохати. Пам'ятаю, як обирав для неї каблучку: був на реабілітації за кордоном, побачив чудову каблучку у ювелірному магазині, але виявилося, що не має потрібного мені розміру. Ми дивом знайшли розмір буквально в останній день до відльоту, уявляєте? Я гарненько запакував все і приготувався освідчитися в аеропорту, одразу після повернення. Йду вже у "Борисполі" весь нав'ючений, купа торб у мене… І тримаю руку у кишені, готовий освідчитися. Коли, бачу, стоїть моя кохана, а з нею ще повно людей, які приїхали нас зустрічати з реабілітації. Я тоді дещо розгубився, але потім зміг себе опанувати і, в решті, освідчився. Ми з дружиною безмежно щасливі разом, і я певний, що саме кохання Лілі зіграло у моєму одужанні не останню роль".

В АТО Микола встиг прослужити приблизно п'ять місяців. Виконуючи бойове завдання влітку 2015 року, він отримав важке поранення на стороні, тимчасово підконтрольній ворогу.

"Наша група займалася підготовкою масштабної операції сил АТО. Аби перевірити місцевість на наявність "секретів" (засідок у вигляді живої та технічної сили противника. – Ред.), ми вирушили на територію ворога. Спочатку стріляли з АГСів (гранатометів. – Ред.), а потім йшли у посадки. Біля однієї з них ми побачили вирва, кров, частину ноги та берц. Подумали, що вразили когось з противників, почали бігти далі, а коли дійшли до позиції "ДНР" – вирішили вертатися. Десь поблизу тієї самої воронки я натрапив на міну, підірвався і втратив третю частину гомілки", – розповідає Микола. Кадри підриву випадково зафільмувала військова кореспондентка. На них можна побачити, як, маючи тяжке поранення, Микола не непритомніє і навіть керує власною евакуацією з поля бою.

Завдяки державному фінансуванню та роботі ізраїльських протезистів Микола має два протези. "Я ніяк не ставлюся до свого поранення. Це сталося зі мною, і я на це вже ніяк не вплину – просто звик і стараюся жити з протезом так, наче він і є моя справжня нога".

"Кожен, хто повертається з війни, обов'язково має знайти гідну для себе справу", – впевнений Полторак. На рідній Одещині він розвиває пермакультуру – екологічно чисту систему сільського господарства, засновану на взаємозв'язках з природними екосистемами. Розвідник досі не має землі, обіцяної йому за законом, тому разом з іншими військовими ділянки для свого бізнесу мусить орендувати.

"Шукайте роботу. Один з найкращих варіантів реабілітації ветеранів АТО – допомога їм у створенні власної справи".

Наразі триває благодійний збір коштів на придбання спортивного протеза Миколі, на якому він зможе бігати, стрибати і танцювати.

Всі можуть долучатися, адже кожна гривня важлива
http://www.peoplesproject.com/reports/peoples-project-vidkrivaye-novij-blagodijnij-proekt

"Ногу я втратив під час бою в районі міста Щастя Луганської області. В жовтні 2014 року був бій, я виконував завдання у складі розвідувальної роти. Міна впала за декілька метрів від нас, але оскільки я йшов першим – мене вразило найбільше. Ліву ногу майже відірвало, в іншу – поцілила ворожа куля. Окрім цього, у моєму тілі застрягли численні мінні уламки: одні з них ще й досі "гуляють" в організмі, інші – витягли лікарі.

Моя дружина – найкраща на світі. Вона змогла прийняти мене новим, допомогла мені відновитися, жодного разу не дозволила собі нарікати і, попри все, береже наше родинне тепло та світло. Я безмежно вдячній своїй Ані за її кохання та мужність.

Я дуже переживав, думав про те, що скаже син, як відреагує на моє поранення. Але, знаєте, він, попри вік, вже й сам справжній чоловік. Нормально все сприйняв, сказав, що пишається мною і буде любити будь-яким".

"Я часто забуваю, що в мене немає лівої ноги. Повністю повернувся до роботи. Зараз працюю інженером-електриком на будівельному підприємстві. Іноді виконую якесь завдання, щось не вдається – і лише тоді ловлю себе на думці, що мене обмежує протез.

Рідні та близькі кажуть, що я зовсім не змінився. Це, частково, правда. Я лишився оптимістом. Але мої життєві пріоритети стали зовсім іншими. Війна показала, що найголовніше – це у будь-якій ситуації лишатися людиною. Як би не боліло, як би важко не було – просто завжди пам'ятай, що ти – людина".

Від мецената проекту "Переможці" Андрія Мацоли Олександр отримав спеціальний спортивний протез ноги для занять кросфітом. Тож мрія Бабченка про повноцінні заняття спортом вже стала реальністю.

Боротьба за життя в родині Храпків – це приклад надлюдської мужності та цілющої сили любові. За півтора року Сергій пережив близько 20 операцій, кілька реампутацій і десятки уламків від ворожої міни в тілі. Обидві ампутації у Сергія високі. Руки має сантиметрів п`ять, а ноги не має зовсім – його протез кріпиться спеціальним поясом до живота.

"Добре пам'ятаю день, коли дивом залишився живий. Це було 16 травня 2015 року. Ми стояли в селищі Луганське, що на сумнозвісній Світлодарській дузі. Ворог гатив крупнокаліберними мінами. Тоді був поранений наш вогнеметник: я саме збирався надати йому допомогу, аж раз, страшний ривок і 120-мм міна вибухнула поруч із нами. Вогнеметник, на жаль, отримав повторне поранення й загинув на місці. А я став важким 300-м".

"Мій шлях до найпростішого стояння на протезі був по-справжньому тернистим – без підтримки родини, зізнаюся, я б його не здолав", – каже Сергій. Зараз чоловік займається спортом, навчився віджиматися й присідати.

До війни Сергій продавав шкільні та дитячі меблі. "На мене, до речі, й досі чекають на роботі, але я вагаюся: не хочу нікого підводити чи мати часову залежність, адже після поранення на більшість колись звичних речей я витрачаю значно більше часу. Крім цього, зараз я серйозно розмірковую над відкриттям невеликої власної справи".

"Від дітей я не приховую, що був поранений на війні, без подробиць кажу про обстріл та "бомбу". Упевнений, вони підростуть і зрозуміють, що не тільки тато, а й тисячі інших українських чоловіків боролися за їхнє світле й мирне майбутнє".