"Її примушували працювати в пральні й виводили на роботу дещо раніше, ніж нашу столярську бригаду, – пригадував пізніше політв'язень Анатолій Радигін. – Коли, підштовхувані сторожею, ми виходили на асфальтове подвір'я перед третім в'язничим корпусом, всі, як за командою, піднімали очі. На вікно пральні. Там уже стояла вона – напівсива висока жінка, стояла, не усміхаючись, і вітала нас. І тоді всі – українці і литовці, жиди і росіяни, молдавани і вірмени – віддавали їй почесть… Конвоїри кожного разу бачили цей безмовний ритуал, але мовчали, адже ніхто не порушував спокою".
Одним із місць ув'язнення Зарицької була жіноча зона № 17 у селі Барашево. Неподалік від неї – у таборі села Озерного, – якраз у той час сидів Михайло Сорока. Утім, ні тоді, ні вже на волі, їм так і не довелося зустрітись: коли Зарицька вийшла з таборів, Сорока вже помер. Аж 1991-го їх перепоховали разом на Личаківському цвинтарі у Львові.