Приємно згадати той час. Початок творчого шляху в кіно і театрі. Тоді мені пощастило зніматися в українському кіно. Ще задовго до "Роксолани".

Держава фінансувала багато кінопроектів, українських акторів знали, поважали, скрізь зустрічали, як справжніх героїв свого часу. На той період я багато працювала у академічному театрі імені Лесі Українки. Була ведучою, акторкою, виходила на одну сцену разом із Адою Роговцевою, навіть сиділа з нею в одній гримерній.

У 1990-му році якраз народилася моя старша донька Антоніна, мій первісток. Але саме в цьому році я вдруге закохалась у молодого актора Віталія Борисюка, який якраз у той період дебютував на цій сцені.

Тому саме 90-й рік був для мене визначальним і в особистому житті. Я зустріла чоловіка, з яким живу вже 24 роки! Наша любов була як грім серед ясного неба, на очах у всієї трупи театру.

Я не люблю згадувати 90-ті. Це були важкі часи гострої соціальної нерівності та несправедливості. Але ми вистояли. Все, що хороше я можу сказати, - це те, що в ці роки я був юним, у мене було багато енергії, це час мрій. І цьому часу не вдалося знищити мої надії, я залишався оптимістом.

Були канікули, були виїзди в село, на природу ... Але грошей постійно не вистачало ні на що, вдавалося прожити на 2,5 грн на день. З цих грошей вдавалося заплатити за проїзд і купити пиріжок із котлетою. У кращому випадку з котлетою, в гіршому - без неї. Родичі передавали з городів картоплю, овочі, іноді - сало, яке потім на півроку розтягували. Якщо з мамою вдавалося додатково підробити на ремонті і будівництві, то могли собі дозволити трохи одягу.

Я паралельно навчався у Дніпропетровському коледжі автоматики і телемеханіки, а ще працював - вдавалося торгувати на ринку парасольками і курточками, мамі допомагав. У мене є дві молодші сестри, тоді вони були школярками, і їх потрібно було утримувати, купувати одяг. У школах тоді скасували форму, і дуже відчувався класовий поділ на багатих і бідних.

Можна було одразу побачити соціальний рівень тієї чи іншої сім'ї. Це психологічний тиск. Діти групувалися за інтересами та соціальним прошарком, багатенькі собі, а бідні собі. Навіть у кризі нульових, коли я залишився без роботи, і в кризі сьогодні мені не так складно, я почуваюся більш вільним, мені легше. І не тому, що я виріс. Зараз все-таки більше зустрічається добрих людей.

Якщо порівнювати зараз і тоді, то тоді набагато скромніше жилося. Ми були школярами, студентами. Відповідно по-іншому все сприймали. І відсутність, приміром, м'яса в раціоні, ми замінювали іншими, молодіжними емоціями. Я пам'ятаю, що якраз у 90-х з'явилася перша українська естрада. Я пам'ятаю, як фанатіла від українських музикантів, дивилася хіт-парад "Територія А".

Я пам'ятаю, як був виступ Ірини Білик в рамках боксерських поєдинків, Володимир Кличко тоді бився за черговий титул. І у перервах тоді виступала мегазірка Ірина Білик. Якимось дивом мамі на роботі виділили квитки. Мама намагалася нас від бабусі з Бродів привезти. Це було дуже нереально складно через те, що не було сполучень, - ані потягів, ані маршруток.

Ми їхали цілий день за 100 кілометрів від Львова від бабусі з Бродів різними автобусами, щоб встигнути ввечері потрапити на "концерт-поєдинок". Ми були неймовірно щасливі! Я, до речі, вчилася в школі разом із засновником гурту KAZAKY Олегом Жежелем, у мене є фото із 90-х де він тримає мене на руках.

Це був веселий, класний час. Тоді ми вирішили піти на Ельбрус. Я як альпініст можу сказати, це не можна пояснити. Коли всі навколо запитують навіщо, я не маю відповіді на це запитання. Я пройшла як пластунка всі гори Карпат і була навіть в підземеллі із спелеологами.

Я намагалася за враженнями високо в гори ходити і під землю спускатися, в молодості дуже хотілося цих вражень. Я їх шукала в різних варіантах. Це зараз в тебе зовсім інші відчуття, інші можливості в матеріальному плані, тоді ти це все по-іншому відчуваєш.

Я щаслива, що не народилася в супербагатій родині, що в мене не було всіх цих можливостей. Все для себе відкрити до 10-річного віку, коли всі довкола не знають що тобі подарувати, куди тебе завести. Я все це робила самотужки. Відчувала інші емоції, росла над собою, прагнула більшого, багато працювала, щоб досягти результатів.

Дев'яності зараз здаються іншим життям. За останні роки змінилось так багато і в Україні, і в світі, що, здається, минуле ще сильніше від нас віддалилося. Але мої 90-ті - це яскраві музичні проекти, творчі експерименти, коли нічого ззовні мене не стримувало, коли поряд були такі ж божевільні в доброму розумінні друзі-музиканти, як і я. Ми були відкритішими, ми були натхненні і сміливі, наївні і прості. Попереду на нас ще стільки всього чекало.

Ми трималися одне одного, довіряли, разом сподівалися, разом рухались вперед. Наші амбіції були спільними. Нас абсолютно не спиняла відсутність грошей чи дефіцит якихось музичних інструментів. Сьогодні у нас, навпаки, надлишок товарів та послуг. Потрібно вміти обирати, потрібно навчатись і вміти не втратити свій час, тому що в усьому присутня велика конкуренція.

Технології дозволяють нам керувати світом, але дуже мало часу залишається одне на одного. Ми ледь встигаємо виконати усі обов'язки, що ставить перед нами сучасність. І часто зовсім не вистачає часу на спілкування.

Мені складно сказати, коли нам жилося краще, тоді чи тепер. Це неможливо порівняти. Сьогодні я досягла всього того, про що мріяла. І моя єдина мрія - це мир. Я бажаю кожному цінувати свій час, своє життя і своїх близьких.

У 90-ті роки був період мого становлення як бізнес-леді, все мені давалося легко, але в той же час я завжди відповідально до всього підходила.

Це період, коли народилися мої дві доньки, вони для мене найголовніший життєвий проект. Саме в те десятиліття я побудувала фундамент для подальшої кар'єри і життя, тому він точно для мене є знаковим.

Як і будь-який період свого життя, я згадую ці роки з вдячністю, бо з усіх подій ми виносимо якийсь досвід для себе.

Також хочу зазначити, що в 90-х з'явилися діячі культури, які багато в чому сформували сучасну Україну й сприяли популяризації її видатної історико-культурної спадщини.