Антон із Інною майже шість років мріяли, що повернуться із заробітків назад, до України. Але визнали, що вороття немає після того, як сини пішли в Данії у сільський дитячий садок. Там діти швидко стали… місцевими. Із данським вихованням вони вже навряд чи приживуться в українському садку та школі.
«Наша дисципліна була б для них дикістю — пояснює мама Інна. — Діти данців ростуть вільними. Вони приходять до садочка і роблять там, що хочуть. Немає наглядачів! Тобто взагалі ніхто не керує дітьми: куди йти, що робити... Просто один вихователь чергує на вулиці, інший доглядає тварин, хтось — на кухні готує, хтось — будинок зводить із конструктора, хтось — малює. І от діти, залежно від своїх настроїв, курсують між цими педагогами. Граються — скільки хочуть, їдять — скільки хочуть. Менталітет геть інший — і його формують у дитсадку. Тепер ми у них вчимося».
«Це оманлива вседозволеність — каже Стін Бааго Нільсен, професор Данського центру дослідження раннього дитинства. — За останнє століття данці протестували на собі різні методики. Традиційно схильні до вільної гри вони геть утратили контроль над дітьми, та потім порівняли себе з азійцями — і вжахнулися через низькі показники успішності своїх малюків. Тож, у 1990-х данці насичили програму дошкільнят заняттями, але від 2005 року — знов їх прибрали! Повернулися до рідних методів із деякими правками».
«Данська особливість — каже науковець, — це вільна гра, але це не означає, що йди собі, роби, що хочеш. Хоча діти саме так усе розуміють, і це нам на руку. Педагоги, головно, навчають дітей бути мотивованими і творчими. Талант вихователів у тому, щоб бути непомітними наставниками».
Не лише це дивина для українців. Тут діти не сплять після трьох років, гуляють у зливу, не стежать за чистотою, їм дозволяють стрибати столами, калюжами, деревами, у розмові для них немає табуйованих тем. Ми проїхали данське королівство вздовж і впоперек — від Копенгаґена до глухого села, щоб зібрати всі хитрощі виховання в одному сюжеті.