Другий місяць боїв на Сході. Колись маловідоме містечко Слов'янськ уже понад 60 днів не сходить зі шпальт і телеекранів. Навпроти містечка стоять українські війська, у містечку — озброєні місцеві та приїжджі колишні кадровики з РФ, які вправно водять військову техніку, влучно стріляють із мінометів і тактично правильно захоплюють висоти довкола міста. Вглядаючись у бінокль, він про щось зосереджено думав. Невисокий на зріст, кремезний і дуже молодий ротний наших десантників тепер стояв на позиції відомого друга Стрєлкова — "Бабая".
Під вербою, на перехресті чотирьох доріг, за двома бетонними брилами та кількома мішками розмістився опорник 3-А. Сюди намагалися не привозити журналістів, бо позиція — на відстані пострілу з окупованої Семенівки. І ще зовсім юні контрактники, й мобілізовані десантники вже в літах тепер ділили одну територію, яку пронизували страх, смерть, відчай і героїзм.
Їм сказали на 30 діб, а потім — на 45. Але всі, від малого до старого, у цьому підрозділі на роздоріжжі Семенівки, Красного Лимана і Ямполя розуміли: вони тут застрягли надовго. Бо побачене за ці кілька тижнів геть не скидалося на те, що досвідченіші бачили під час місій в Іраку та Афганістані.
Тут смерть чатує зранку до вечора, виглядаючи собі жертву, завдання десантника — її обманути й лишитися живим, а в кігті чорному круку віддати бойовика. Один лежить уже зо два дні метрів за сто від опорника, в очереті край дороги. Трупний сморід вітер розносить позиціями, нагадуючи нашим, що бойовики поруч. Нова "горка" із російського військторгу, обвіси, зброя — геть не з арсеналу пересічних місцевих шахтарів. Він підірвався на нашій розтяжці. Так і лежить на поталу чорному круку.