Міністр праці Української народної республіки народився 1881 року у Чернівцях. Закінчив філософський факультет Празького університету. Студентом познайомився з соціалістичною літературою та став членом Української соціал-демократичної партії.

Від 1914 року вів культурно-просвітницьку роботу у союзі визволення України. Побоюючись арештів з боку російської окупаційної адміністрації, переїхав із сім'єю до Відня, де проводив роботу серед військовополонених російської армії українського походження.

Посаду міністра праці Безпалко обійняв 9 квітня 1919 року в уряді Бориса Мартоса. А після відставки 1920 року оселився у Львові.

"Правосуддя" радянської влади дістало Йосипа Івановича 1945 року. Він був заарештований 17 червня управлінням контррозвідки СМЕРШ і звинувачений у "контрреволюційній діяльності" та організації збройного повстання.

Постановою Особливої наради при Міністерстві держбезпеки СРСР від 2 липня 1946 року відправлений на п'ять років заслання. Звільнений 17 червня 1950 року. Подальша його доля залишається невідомою.

Народився у селі Молдавка Балтського повіту Подільської губернії (нині село Молдовка Голованівського району Кіровоградської області). Навчався у Тульчинському духовному училищі, Подільській духовній семінарії та Київському політехнічному інституті. Від 1903 року – член Революційної української партії, від 1912 року – Української партії соціалістів-революціонерів. Належав до Одеської української громади.

У липні 1917 року обійняв посаду генерального секретаря шляхів.

У січні 1918 року став головою Ради Народних Міністрів і міністром закордонних справ Української Народної Республіки. За його каденції на посаді прем'єр-міністра укладено Берестейський мирний договір, державу звільнено від більшовиків та здійснено інші важливі політичні кроки.

Уперше Голубовича заарештували 11 серпня 1920 року. Від травня разом із ще шістьома арештованими оголосив голодування на знак протесту проти затягування слідства. 29 травня 1921 року Верховним Надзвичайним революційним трибуналом УСРР засуджений у "Справі Уряду УНР" до 10 років концтаборів.

За амністією ВУЦВК термін покарання скорочено вдвічі. Наприкінці 1921 року ще раз амністований та випущений на волю під підписку про невиїзд.

Через десять років радянська влада знову взялася за екс-міністра УНР. Цього разу його заарештували у "Справі Українського національного центру". Ухвалою Колегії Об'єднане державне політичне управлі́́ння СРСР від 7 лютого 1932 року ув'язнений до шести років виправно-трудового табору, а потім ув'язнення подовжили ще на 5 років. Всеволод Голубович помер у Ярославській в'язниці 16 травня 1939 року.

Народився у селі Пальчик Звенигородського повіту Київської губернії (нині село Катеринопільського району Черкаської області.). Закінчив Уманське духовне училище 1891 року, після чого навчався у Київській духовній семінарії, але був виключений 1896 року.

На початку ХХ століття закінчив юридичний факультет Університету св. Володимира у Києві. Єфремов був активним діячем Загальної української безпартійної демократичної організації, Української радикальної та Української радикально-демократичної партій, Всеукраїнської вчительської спілки, Товариства українських поступовців.

Після проголошення Першого Універсалу Української Центральної Ради він став Генеральним секретарем міжнаціональних справ, а у 1919-1928 роках працював у Всеукраїнській академії наук, навіть протягом шести років був її віце-президентом.

Проте, 1928 року був звільнений з усіх посад, а через рік заарештований у справі "Спілки визволення України". Верховний суд УСРР засудив Єфремова до 10 років ув'язнення. Помер він, імовірно, так і не дочекавшись звільнення 31 березня 1939 року у Володимирській тюрмі.

Місце народження Климовича достеменно невідомо. За однією інформацією народився він 1855 року в Одесі, за іншою - у селі Орлик (нині Полтавська область).

За непідтвердженими даними, наприкінці 1870-х років був заарештований. 1880 року виїхав до Австро-Угорської імперії, а невдовзі – до Швейцарії. Згодом повернувся.

У квітні 1918 року його призначили виконувачем обовʼязків міністра фінансів Української Народної Республіки. Після гетьманського перевороту Петро Климович повернувся до Одеси.

Був активним діячем низки громадських об'єднань, зокрема "Просвіти". 6 липня 1918 року обраний головою Одеської міської української ради.

Климовича радянські спецслужби заарештували 30 травня 1920 року. Не досліджуючи матеріалів справи та не опитуючи свідків, його визнали винним у "контрреволюційній діяльності" та розстріляли.

Народився у місті Ланцут (нині Польща) у родині юриста. Член Русько-Української радикальної партії (згодом Української радикальної партії).

Закінчив гімназію у Бучачі та філософський факультет Львівського університету. У 1900–1913 роках – співвидавець журналу "Молода Україна".

Обіймав посаду міністра народної освіти від квітня до липня 1919 року. У червні 1919 року був одним із підписантів антибільшовицького звернення Уряду УНР до громадян України, де закликав до боротьби із "чужинницькими завойовниками".

Після окупації території України військами більшовицької Росії залишився у Відні, де очолив видавництво "Чайка". В УСРР його оголосили "ворогом народу" та заочно засудили до розстрілу.

У липні 1934 року прийняв запрошення уряду та переїхав із родиною до УСРР, проживав у Харкові. Працював у редакції "Української радянської енциклопедії". Через кілька місяців Крушельницького заарештували у справах "членства ОУН" та "створення націоналістичної підпільної організації", за що був засуджений до десяти років виправно-трудових таборів. Покарання відбував у Біломоро-Балтійському ВТТ. Під час ув'язнення Крушельницький чинив спротив більшовицькій системі. У лютому 1937 року оголосив голодування через "неналежні житлові умови". Після усунення недоліків голодування він припинив.

Під час сталінських репресій рішенням "трійки" УНКВД Ленінградської його засудили до розстрілу. Страчений 3 листопада 1937. Однак, радянська влада на цьому не зупинилася та системно знищувала сім'ю Крушельницьких: дружина Марія (1876–1935). Донька Володимира (1903–1937) – лікар-дерматолог, сини – Іван (1905–1934) – поет, драматург, Богдан (1906–1937) – економіст, педагог, Тарас (1908–1934) – письменник, перекладач, Остап (1913–1937) – дослідник кіно, журналіст – розстріляні комуністичним режимом.

Народився у селі Заріччя (нині – у складі міста Золочів Львівської області). Закінчив місцеву гімназію й історико-філологічний факультет Львівського університету. Спілкувався із Михайлом Грушевським, який був професором університету та два роки був особистим секретарем Івана Франка.

Після закінчення університету 1914 року переїхав до Києва, де працював літературним працівником "Літературно-наукового вісника".

Під час правління гетьмана Павла Скоропадського у вересні 1918 року був арештований за політичну діяльність, але невдовзі звільнений. А вже у січні 1919 обраний делегатом Трудового конгресу України.

Протягом 1919 року обіймав спочатку посаду керівника управління преси та інформації, а пізніше - державного секретаря УНР.

Після еміграції уряду УНР 1920 року Лизанівського заарештували у справі УНР. Обвинувачення вимагало розстріляти колишнього урядовця, проте суд призначив йому десять років ув'язнення, але скоро амністований.

2 березня 1931 року його знову затримали у справі "Українського національного центру" та запроторили до в'язниці на шести років, після чого подовжили термін ще на п'ять, а 9 вересня 1937 року вирішили розстріляти.

Народився у селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині – село Ярмолинецького району Хмельницької області). 1910 року закінчив Кам'янець- Подільську гімназію, протягом 1911–1916 років навчався на філологічному факультеті Університету св. Володимира у Києві.

Навчаючись, працював помічником завідувача книгозбірні Київського громадського зібрання (колишня бібліотека київського осередку "Просвіти"), а також помічником завідувача книгарнею видавництва "Час".

На Всеукраїнському національному конгресі обраний до складу Української Центральної Ради. У листопаді 1917 року став членом Всеросійських Установчих Зборів від Подільської губернії, а у лютому 1918 року с член Всеукраїнських Установчих Зборів.

Наприкінці березня 1918 року Любинського призначили міністром закордонних справ, проте після гетьманського перевороту – звільнили. Але знову ж у січня 1919 обрали до Трудового Конгресу.

Після окупації України радянська влада до нього дісталася 1930 року. Спочатку його заарештували у справі "Українського національного центру" та звинуватили у "контрреволюційній діяльності". 21 березня 1932 року ув'язнений на три роки до виправно-трудового табору. Покарання відбував у Біломорсько-Балтійському виправно-трудовому таборі. 1933 року засланий на три роки до Карелії.

Заарештований під час Великого сталінського терору 12 листопада 1937 року. 15 грудня 1938 року Миколу Любинського розстріляли.

Народився у місті Троянів Волинської губернії (нині – Житомирська область). 1897 року вступив до чотирикласної сільськогосподарської школи. Від 1904 року працював вчителем двокласної школи у Турійську, а 1905 року арештований за політичну діяльність. Відбував три роки покарання у в'язниці.

Обіймав посаду міністра торгівлі і промисловості Української Народної Республіки від грудня 1918 року до лютого 1919 року. Після чого одразу ж був призначений прем'єр-міністром УНР. Після еміграції уряду УНР Остапенко залишився в окупованій більшовиками Україні і наприкінці 1920 року виїхав до Києва.

Під час слухання справи "Уряду УНР" у травні 1921 року спочатку був запрошений як свідок, однак 13 травня 1921 року був арештований. На вимогу державного обвинувача його перевели на лаву підсудних.

Провину не визнав. Надзвичайним революційним трибуналом 29 травня 1921 року був засуджений до п'яти років ув'язнення. Але покарання замінили примусовими роботами без позбавлення свободи на роботі за спеціальністю. 16 грудня 1937 року був арештований у Харкові. Там його і розстріляли через місяць після арешту.

Народився у селі Пліщин Ізяславського повіту Волинської губернії [нині – Шепетівський район Хмельницької області]. Навчався в Острозькій гімназії, на юридичному факультеті Університету св. Володимира та економічному факультеті Петербурзького технологічного інституту.

Студентом долучився до українського національно-визвольного руху. Член Революційної української партії, Української соціал-демократичної робітничої партії, українських студентських громад, один із авторів часопису "Український студент". Брав участь в опозиційному до гетьмана Павла Скоропадського Українському Національному Союзі.

Валентина Садовського призначили міністром праці УНР в екзилі 1920 року. Спочатку проживав у Варшаві, де працював в Українському науковому інституті, згодом у Празі та Подебрадах, де викладав в Українській господарській академії.

В середині травня 1945 року його затримала військова контррозвідка СМЕРШ 4 Українського фронту, доправлений до Києва. Офіційний арешт оформили лише 6 грудня. В ув'язненні у нього виявлено туберкульоз легень. 30 березня 1946 року Військовий трибунал військ НКВС ухвалив вирок – 10 років виправно-трудових таборів. Касаційна скарга Валентина Садовського була відхилена. Помер 24 листопада 1947 року.

Народився у Нових Санжарах Полтавської області у козацькій родині. Закінчив Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі (РФ). Працював помічником присяжного повіреного. Член Української соціал-демократичної робітничої партії.

Посади в Українській Народній Республіці:

• у грудні 1918 року – голова Військово-судової управи Дієвої армії УНР;
• у січні – лютому 1919 року – міністр юстиції;
• у лютому 1919 року – товариш (заступник) міністра військових справ;
• у квітні – липні 1919 року – виконувач обов'язків міністра військових справ УНР;
• у липні – грудні 1919 року – радник міністерства внутрішніх справ УНР.

21 жовтня 1921 року його затримали та засудили до п'яти років ув'язнення, але невдовзі амністували. Загинув за нез'ясованих обставин 1925 року.

Після еміграції уряду УНР залишився на території УСРР. Проживав нелегально у рідному селі під іменем Віктора Петрушевського, однак не зміг уникнути арешту.

Народився у Дніпрі. Навчався у сільській школі, Катеринославському реальному училищі, у Петербурзькому гірничому інституті.

У квітні 1918 року обраний до складу Київської губернської народної (земської) управи. Звільнений у часи Гетьманату. У вересні 1918 року став головою правління "Книгоспілки". У 1919 року був затриманий більшовиками. Відомо, що Стасюк відмовився від пропозиції Петлюри виїхати до Варшави. Від 1920 року обіймав низку посад у Держвидаві та Губсельбанку.

Заарештували його 20 вересня 1930 року, звинуватили у "шкідництві" та засудили до розстрілу. Однак судова трійка замінила розстріл на десять років концтаборів. 10 серпня 1936 року трійка при НКВС УРСР ухвалила достроково звільнити Миколу Стасюка. Проте уже 25 жовтня це рішення було скасоване.

За даними Державного архіву Донецької області Стасюк під час був членом ОУН (бандерівців) у Маріуполі та піддавався репресіям із боку окупаційної нацистської влади під час Другої світової війни.

Народився у Чуднові Житомирської області. Навчався у двокласній народній школі, першій житомирській класичній гімназії, реальній гімназії (випуск 1903 року). Закінчив хімічний факультет Київського політехнічного інституту 1908 року.

Від червня 1917 року обіймав посаду директора департаменту промисловості генерального секретарства промисловості і торгу. У лютому 1918 року обійняв посаду міністра промисловості і торгу Української Народної Республіки. За Гетьманату Павла Скоропадського – радник "Дніпросоюзу".

На державну службу Фещенко-Чопівський повернувся 1919 року на посаду заступника міністра народного господарства, заступника премʼєр-міністра УНР, дипломатичного радника та торгового аташе УНР у Румунії.

У квітні 1945 року затриманий органами НКДБ СРСР. 2 жовтня 1945 року Військовим трибуналом НКВС Київської області засуджений за "контрреволюційну діяльність" до десяти років позбавлення волі. Звільнення Івану Фещенко-Чопівському дочекатися не судилося - помер 2 вересня 1952 року у в'язниці.

Народився у станиці Єлисаветинська Катеринодарського відділу Кубанської області (нині – Краснодарський край, РФ). Навчався у гімназії Баку та Київському політехнічному інституті. Працював у редакції газети "Рада". У 1916–1917 роках – редактор журналу "Комашня". Від 1917 року входив до Української Центральної Ради та був членом ЦК Української партії соціалістів-революціонерів та ЦК Селянської спілки.

Після Першого Універсалу у червні 1917 року став генеральним писарем Генерального секретаріату Української Центральної Ради. У серпні відправлений у відставку. У січні 1918 року став міністром внутрішніх справ УНР, а дещо пізніше – державним секретарем УНР.

Після гетьманського перевороту, Христюк був заарештований. По звільненні брав активну участь у діяльності опозиційного до Павла Скоропадського Українського національного союзу. За часів Директорії обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ в урядах Бориса Мартоса та Ісаака Мазепи. Потім емігрував до Відня, але 1923 року повернувся до окупованої України.

Заарештували Павла Христюка 2 березня 1931 року за справою "Українського національного центру". Через рік засудили до п'яти років ув'язнення. Згодом вирок переглядався, а термін ув'язнення збільшувався. Остаточно засуджений 3 вересня 1937 року до 8 років ув'язнення. Помер у таборі "Севвостлагу".

Народився у селі Росішки (нині – Тетіївський район Київської області) у родині учителя. У 1912 року став завідувачем школи у Глушках на Київщині. Від 1914 року через вивчення забороненої літератури отримав статус "політично неблагонадійної особи" і був усунутий від вчителювання.

На початку весни 1918 року переїхав до Києва і почав працювати інструктором організаційної комісії Центральної Ради. Спочатку у січні 1919 року був обраний делегатом Трудового конгресу України. Очолював Міністерство народного господарства УНР та Міністерство праці.

Після еміграції уряду УНР залишився в УСРР. Начальник секретно-оперативної частини особливо відділу Центрального управління надзвичайних комісій України Дукельський в обвинувальному висновку в кримінальній справі "Уряду УНР" від 20 січня 1921 року оголосив Черкаського "ворогом народу" і вимагав засудити його до розстрілу. Але оскільки він не був арештований – оголосив його поза законом.

Черкаського все ж арештували. Сталося це 5 квітня 1931 року за "есерівську діяльність" у справі "Українського національного центру". 7 лютого 1932 року ув'язнений на три роки у виправно-трудовому таборі. 1934 року Черкаського звільнили і він оселився із дружиною та сином у Ялті.

Під час Великого терору сталінські працівники НКВС знайшли та знову арештували колишнього міністра. Цього разу його звинуватили в організації "підпільного ЦК УПСР" та "підготовці повстання в Україні". Долю Черкаського вирішили з 15 хвилин. Саме стільки тривало судове засідання, на якому наказали розстріляти українця. Вирок був виконаний 22 вересня 1938 року.

Народився у селі Горохуватка Кагарлицького району Київської області у родині священика. На початку ХХ століття закінчив Київську духовну академію, кандидат богослов'я. Був членом Революційної української армії та Української соціал-демократичної робітничої партії. За участь у політичній діяльності 1906 року висланий до Вологди, 1907 року повернувся до Києва.

Перебував в опозиції до Павла Скоропадського, член Українського національного союзу, під час антигетьманського повстання – член Українського революційного комітету. Починаючи від грудня 1918 року і до 1919 року Чехівський обіймав посаду голови Ради Народних Міністрів Української Народної Республіки, міністр закордонних справ.

Він був одним з головних ініціаторів підписання Акту Злуки УНР і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), схвалення законів про державну мову, автокефалію Української православної церкви та ін. Розбудовуючи українську державність, водночас пропонував політичний договір із російськими більшовиками. Виступав противником угоди із Антантою, що спричинило конфлікт із іншими політичними керівниками УНР і подальшу його відставку.

Як і багато інших міністрів, після еміграції уряду УНР залишився на території УСРР. Володимир був одним із лідерів Української Комуністичної партії (незалежних), проте це не врятувало його від арешту. Спочатку був арештований та майже одразу ж звільнений співробітниками Подільського ГубЧК у Вінниці згідно з телеграмою Київського ГубЧК у січні 1921 року.

Семен Дукельський, начальник секретно-оперативної частини особливо відділу Центрального управління надзвичайних комісій України, в обвинувальному висновку у кримінальній справі "Уряду УНР" від 20 січня 1921 року наполягав на розстрілі Чехівського. Але на лаву підсудних через прорадянські погляди не потрапив.

У жовтні 1921 року брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію Української автокефальної православної церкви. Один із ідеологів української церковної автокефалії, прихильник християнського соціалізму, радник митрополита УАПЦ Василя Липківського, організатор Пастирських курсів у Києві.

Вчергове заарештували Чехівського у Києві 17 липня 1929 року у справі "Спілки визволення України". Засуджений Верховним судом УСРР 19 квітня 1930 року за контррозвідувальну діяльність до десяти років ув'язнення. Покарання відбував в Ярославському політізоляторі, Соловецькому виправно-трудовому таборі.

Як і значна частина його соратників часів УНР, переслідувався сталінським режимом. Врешті, згідно з ухвалою трійки УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року, був розстріляний 3 листопада 1937 року.