Олександр Абаєв

член загону самооборони Майдану (перша сотня)
"Ми всі звикли до вибухів, але тут я почув характерний дзвін від удару куль: стало зрозуміло, що це не "гума".
Для 28-річного Абаєва Майдан починався, як "Дім-2" - зібралися, а чого - незрозуміло. "Я завжди був аполітичним, мене це мало хвилювало". Зачепило, коли побили студентів. Першого грудня він пішов подивитися "що там і як". А з другого на третє грудня залишився і вже не йшов.

20 лютого його зачепила куля снайпера. Переживши кілька операцій, він пішов на фронт, а тепер займається волонтерською допомогою.
У ніч з 18 на 19 лютого я був контужений, і мене забрали з Майдану. Але ввечері 19-го я знову повернувся. Ситуація загострювалася, я керував обороною на першій барикаді біля мосту (який з'єднує дві сторони вулиці Інститутська).

Тримали периметр, чекали на підкріплення. О 3-4-й ночі я приліг відпочити у наметі Афганської сотні. Десь о 6.30 мене розбудили дзвінком - товариш привіз рукавички, окуляри, гарнітуру до рації. І якраз все почалося: всі стояли, стояли, і раптом понеслися за барикади, почали наступати. Я пробіг до Стелли [Незалежності], звідти - до моста, на мосту стало чутно постріли.

Ми всі звикли до вибухів, але тут я почув характерний дзвін від удару куль об поруччя мосту: стало зрозуміло, що це не "гума". Перед мостом вже були два "двохсотих", хтось намагався їх відкачувати ...
"Нам санітари сказали: там вище багато поранених. Ми піднялися на газон, де викладений годинник з квітів, зробили живий коридор. По ньому піднімалися рятувальники, назад спускали тіла".
Я піднявся до Жовтневого [Міжнародний центр культури і мистецтв], там вели якогось бійця ВВ [внутрішніх військ] з пробитою головою. Я їх зупинив (у мене з собою був індивідуальний перев'язувальний пакет), перев'язав йому голову.

Піднімаючись вгору Інститутською, побачив купку хлопців зі щитами біля входу в метро. Звідти звали медиків - хлопців розстрілювали, вони падали один за одним. Я озирнувся, у полі зору не було ні медиків, ні санітарів.

У одного хлопця я взяв найбільший щит, хотів використати його як ноші. Але не бачив, що із зворотного боку він був пофарбований у яскраво-салатовий колір. На відео постфактум я побачив, що я біг дуже яскравою мішенню.
Я перебіг дорогу, щойно добіг до тієї купки, присів і одразу отримав кулю в голову. Звівся - отримав кулю в дупу. Перша думка: "Рятувальник з мене - гівно".
Не зрозумів одразу, що сталося. Думав, що "гума", тому що удар був глухий. Але промайнула думка: "Чого ж так боляче?"

Потім помітив, що і великого пальця на правій руці немає, він просто висів на шкірі. Став спускатися вниз, запитав когось про допомогу. Мене підхопили під руки. Пам'ятаю, кинув їм: "Тільки палець не просріть, потім не знайдемо" .

Внизу укріплювали барикади. Мене донесли до однієї з них, а обійти її ніяк. Тоді просто перекинули через неї, принесли в готель "Козацький". Там у кафешці було влаштовано польовий шпиталь, штопали - латали. Сили на той момент мене залишили, ноги вже не ходили.
"Мене перев'язали, примотали, все що можна, і завантажили в "швидку". Повезли в лікарню, звідки відразу після операції мене під розписку забрали друзі".
Загоєння йшла погано, починалася гангрена, світила ампутація кисті. Правдами-неправдами вивезли до Польщі. Шию зібрали, "морду" зібрали. Якщо не голюсь, то слідів операції не видно. Усвідомлення того, що сталося, прийшло десь через день - два після поранення, коли реально "накрило". Ніколи не міг подумати, що будуть з автоматів людей розстрілювати, як на сафарі.

Коли повернувся з Польщі, дізнався, що з моєї сотні п'ятьох поклали, яких я дуже близько знав. Зараз дивишся новини про "двохсотих", "трьохсотих". Розумієш, це життя, долі, сім'ї, але для тебе це цифри. А коли ти особисто знаєш цих "двохсотих" - для тебе це зовсім інше сприйняття.

Після Майдану ми сформували свій батальйон Київ-2. І 4 серпня, на третій день після весілля, я поїхав в зону АТО. Зараз я звільнився звідти і з товаришами займаюся "волонтеркою" - допомагаємо тим підрозділам, які знаємо особисто. Так і живемо.