Операція "Вісла".
Етнічна чистка українців

Між українцями та поляками в часи Другої світової йшла власна війна – за українські території, що входили до складу Польщі (Холмщину, Волинь, Галичину), де українці хотіли створити власну державу, а поляки – відновити довоєнні кордони.

Проте кордон проклали без участі українців і поляків. Тому СРСР та Польща силоміць змінили етнічну конфігурацію цих територій. Найбільш брутальним етапом стала операція "Вісла" 1947 року.

Комуністи у Польщі не погидували назвати її "остаточним вирішенням української проблеми" (саме евфемізмом "остаточне вирішення проблеми" нацисти називали Голокост).

Шантаж, залякування, ґвалтування, ув'язнення та вбивства українців силами спеціальної військової оперативної групи "Вісла" – так відбувалася депортація, котра поклала край існуванню української громади на українсько-польскому прикордонні.
2017 року виповнюються 70-ті роковини досі незасудженого злочину.

ТСН.ua спільно з Українським інститутом пам'яті вперше публікує спецпроект про події 70-річної давнини з протоколами допитів, листами та спогадами очевидців.
[У 1944–1946 роках] багато одиниць і навіть родин сховалося у лісах або прикордонних місцевостях на території Чехословаччини і потім прямісінько (через кордон) повернулись до своїх осель, стаючи базою для банд УПА та небезпекою для нас на майбутнє. У зв'язку з тим, що Радянський Союз уже не приймає назад ці родини, необхідно навесні дійсно провести енергійну акцію переселення цих людей окремим родинами до цих земель, де вони швидко асимілюються,

- йшлося у звіті заступника начальника Генерального штабу Стефана Моссора міністрові національної оборони Польщі Міхалу Ролі-Жимерському.

Стефан Моссор
Ще під час Другої світової війни комуністична влада Польщі одразу розпочала масштабні репресії із метою упокорення населення. Одним з інструментів стали масові депортації.

Виселення українців зі своїх етнічних земель почалося 1944 року. Тоді між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення було підписано угоду про "взаємний обмін населенням": українського – з території Польщі до УРСР і польського – з території України до Польщі.

За два роки протягом дії угоди із Польщі було переміщено понад 480 тисяч етнічних українців. Ще близько 150 тисяч радянська влада відмовилася приймати. Тоді виник задум переселяти українців углиб Польщі на малозаселені західні та північні землі, з яких перед цим до Німеччини депортували німців.

Так, у 1947 році почалася операція "Вісла" – масова депортація українського населення з південно-східних регіонів країни – Лемківщини, Холмщини, Надсяння й Підляшшя – на її північно-західні землі, які до завершення Другої світової належали Німеччині.
КАЗУС БЕЛІ
28 березня 1947 року українські повстанці із лісової засідки вбили віце-міністра оборони Польщі Кароля Свєрчевського. Ця подія була використана як привід для початку депортації.

Наступного дня зібралося Політбюро Центрального комітету Польської робітничої партії, під час якого було ухвалено рішення про проведення акції.

"Переселення українців є наслідком вбивства популярного генерала сотнею "Хріна" і здійснюється в ім'я боротьби з українськими збройними силами…", – зазначалося в рішенні про негайне переселення "української людности" на західні та північні землі Польщі.
Комуністична влада намагалася виправдати проведення акції "Вісла", представляючи її винятково як антиповстанську операцію. Насправді ж головною метою було цілковите виселення українського населення, а не лише ліквідація відділів УПА.

По-перше, на той момент до українського підпілля входило близько 2 тисяч осіб, що в 10 разів менше за кількість військових ОГ "Вісла". По-друге, війська оперативної групи прив'язувалися саме до населених пунктів, а не до повстанських відділів, тож головною мішенню операції було саме цивільне населення.
Спочатку план називався "спеціальною операцією "Схід" і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА.

План спецоперації був укладений двома силовими міністерствами Польщі у вигляді документа з грифом "Цілком таємно" від 16 квітня 1947 року. Головним завданням у документі визначалося "остаточне вирішення української проблеми у Польщі".

Згодом план було перейменовано на "Вісла". Для практичної реалізації створили спеціальну оперативну групу "Вісла", до складу якої входило близько 21 тисячі військових.

24 квітня 1947 року Президія Ради міністрів Польщі запустила операцію "Вісла".
Спочатку план називався "спеціальною операцією "Схід" і включав одночасне проведення депортації та бойових дій проти УПА.

План спецоперації був укладений двома силовими міністерствами Польщі у вигляді документа з грифом "Цілком таємно" від 16 квітня 1947 року. Головним завданням у документі визначалося "остаточне вирішення української проблеми у Польщі".

Згодом план було перейменовано на "Вісла". Для практичної реалізації створили спеціальну оперативну групу "Вісла", до складу якої входило близько 21 тисячі військових.

24 квітня 1947 року Президія Ради міністрів Польщі запустила операцію "Вісла".
СХЕМА ДЕПОРТАЦІЇ
О 4-й годині 28 квітня оперативна група "Вісла" розпочала виконання спецоперації.

Діяли за такою схемою: на світанку військові щільним кільцем оточували села і наказували мешканцям "зі списку" готуватися в дорогу. Тим часом солдати проводили обшуки в хатах, господарських приміщеннях і дворах, а то й підпалювали помешкання і обійстя.

На те, щоб спакувати майно, давалося дві години (інколи 15–20 хвилин). Забирати дозволяли особисті речі, харчі, худобу, запаси збіжжя та картоплі. Нерідко встановлювали обмеження щодо ваги багажу – до 25 кілограмів на особу.

Щоб не повторити помилок депортацій 1944–1946 років, коли українці через чехословацький кордон поверталися додому, до урядів СРСР і Чехословаччини були надіслані ноти з проханням закрити на період акції кордони з Польщею.
Після завантаження майна колона людей під збройним наглядом вирушала до збірного пункту. Такі "марші" подекуди тривали понад 20 годин. На одному пункті збиралися люди із кількох місцевостей і очікували на перевезення до завантажувальної залізничної станції. Інколи переселенцям вдавалося втекти звідти і повернутись до своїх домівок.

На завантажувальних станціях, що охоронялися військовими, українців розміщували у товарняках. За нормами, в одному вагоні мали перевозити дві родини. Однак реалії були іншими. Наприклад, в Сяноці в 31 вагоні розмістили, крім 897 людей, ще 24 коня, 120 корів, 45 кіз, 7 телят і 2 лошат.

Поїзди прямували до пунктів переадресації – в Катовіце, Освенцимі й Любліні, а звідти вже до розподільних пунктів у Щецині, Ольштині, Вроцлаві та Познані. Цю відстань долали в середньому за тиждень, іноді – протягом 20–30 днів через часті зупинки, плутанину зі списками або великі затори на станціях.
На "нових" місцях переселенцям діставалися залишені, часто понівечені колишніми власниками-німцями господарства. Українців було позбавлено церкви, школи й інших можливостей розвивати власне суспільно-культурне життя.

Польська влада переслідувала навіть найменші вияви побутового культивування українських національно-культурних традицій.

Акція нерідко супроводжувалася насиллям: українські домівки спалювали, старовинні церкви руйнували, представників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні ОУН та УПА ув'язнювали у концтаборі в Явожно Краківського воєводства, колишньому філіалі гітлерівського концтабору "Аушвіц – Біркенау"

БОРОТЬБА З ОУН та УПА

Одночасно з масовою депортацією українців польські військові проводили потужні операції з ліквідації повстанців.

Загалом від квітня до липня 1947 року оперативна група "Вісла" провела 357 бойових акцій, під час яких було вбито 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

З тих часів збереглися протоколи допитів, зокрема надрайонної провідниці УПА Ірини Тимочко, поручника УПА Володимира Щигельського та інших бійців ОУН-УПА.

Документи у фотогалереї нижче можна збільшити, клікнувши по них.
Одночасно з масовою депортацією українців польські військові проводили потужні операції з ліквідації повстанців.

Загалом від квітня до липня 1947 року оперативна група "Вісла" провела 357 бойових акцій, під час яких було вбито 1509 повстанців, знищено 1178 бункерів і криївок, заарештовано майже 2800 осіб із цивільної мережі ОУН і УПА у Закерзонні.

З тих часів збереглися протоколи допитів, зокрема надрайонної провідниці УПА Ірини Тимочко, поручника УПА Володимира Щигельського та інших бійців ОУН-УПА.

Документи у фотогалереї нижче можна збільшити, клікнувши по них.
Документи, що стосуються операції "Вісла" та підтверджують депортацію українців з південно-східних регіонів Польщі, опубліковані ТСН.ua спільно з Центром досліджень визвольного руху і Архівом СБУ у проекті Електронний архів визвольного руху.
Операція "Вісла"
Опубліковано ексклюзивні документи про масову депортацію українців комуністами Польщі

СПОГАДИ ОЧЕВИДЦІВ

По моїм селі Ляхаві залишився тільки спомин
Згадує Йосифа Зарічна-Жаркіх, уродженка села Ляхави Сяніцького повіту:

"Ляхаву виселяли першу на всю околицю. Завезли нас на польське село Ліщавка, де тримали цілий тиждень під сторожею війська… А поляки мали час арештувати підозрілих, між іншим і мене.

У паперах вписали нам співпрацю з УПА, щоб знали ті, що нас везуть, що з нами далі робити. Заладували нас усіх по п'ять родин на одну військову машину й завезли на станцію до Залужа… Вранці 2 травня заладували нас у худоб'ячі вагони… До вагонів підбігали поляки, кричали до жовнірів, щоб вивезли нас у якусь пропасть раз назавжди, кидали каміння…

Тільки трохи мужчин з нашого села отримало господарства, але в таких місцях, звідки далеко було до людей і до поїзду. Я з родиною попала до села Б'ялий Здруй, до так званої земельної нерухомості… Крім нас, були там ще три наші родини, а решта – німці, яких поляки примушували до невільничої праці.

По моїм селі Ляхаві залишився тільки спомин. Минуло кілька літ від виселення й поляки засадили на наших полях ліс, щоб не залишилося ні сліду від "бандеровскєй століци". Наші люди їздять до свого села-лісу й шукають старих стежок та каменів по рідних хатах".
ПО МОЇМ СЕЛІ ЛЯХАВІ ЗАЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ СПОМИН

Згадує Йосифа Зарічна-Жаркіх, уродженка села Ляхави Сяніцького повіту:

"Ляхаву виселяли першу на всю околицю. Завезли нас на польське село Ліщавка, де тримали цілий тиждень під сторожею війська… А поляки мали час арештувати підозрілих, між іншим і мене.

У паперах вписали нам співпрацю з УПА, щоб знали ті, що нас везуть, що з нами далі робити. Заладували нас усіх по п'ять родин на одну військову машину й завезли на станцію до Залужа… Вранці 2 травня заладували нас у худоб'ячі вагони… До вагонів підбігали поляки, кричали до жовнірів, щоб вивезли нас у якусь пропасть раз назавжди, кидали каміння…

Тільки трохи мужчин з нашого села отримало господарства, але в таких місцях, звідки далеко було до людей і до поїзду. Я з родиною попала до села Б'ялий Здруй, до так званої земельної нерухомості… Крім нас, були там ще три наші родини, а решта – німці, яких поляки примушували до невільничої праці.

По моїм селі Ляхаві залишився тільки спомин. Минуло кілька літ від виселення й поляки засадили на наших полях ліс, щоб не залишилося ні сліду від "бандеровскєй століци". Наші люди їздять до свого села-лісу й шукають старих стежок та каменів по рідних хатах".
БАТЬКО УСЕ РОБИВ МОВЧКИ. ВІН БУВ БІЛИЙ, ЯК СТІНА

Спогади Євгенії Іваник, уродженки села Гонятина Грубешівського повіту:

"17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село…

Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози…

Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса…

Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?..

І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри... "
Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна
Спогади Євгенії Іваник, уродженки села Гонятина Грубешівського повіту:

"17-го червня злощасного 1947 до нас приїхало польське військо. І наказали, щоб у кілька годин усі були спаковані й покинули село…

Ніхто не знав куди і на зустріч якій долі. Батько усе робив мовчки. Він був білий, як стіна. По маминім обличчі весь час текли сльози…

Наш збірний пункт був у гміні Довгобичів. Звідти нас забрали возами та військовими автами до залізничної станції Вербковичі. Біля цієї станції було десь півморга загородженого дротом поля. І туди нас скидали. Плач стояв над полем під небеса…

Після кількох важких та довгих днів побуту під голим небом нас почали вантажити до товарних брудних вагонів. Наше невеличке село поділено на два воєводства – Ольштинське і Щецінське. Дорога була довга й неймовірно важка – без їжі, без води, у спеці й тривозі, що нас там жде?..

І так у брудних вагонах, разом з худобою, їхали нещасні жінки, старці і діти. Бо чоловіків у середньому віці майже не було. Ними були забиті тюрми Любліна і Ряшева, Явожно, сибірські лаґри... "
Усі були нервові, огороджені колючим дротом
Розповідає пан Нісевич, уродженець села Добра Ярославського повіту:

"Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею... Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці.

Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги.

Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара. Весь санітаріят – наш Сян, до його берегу був доступ".
УСІ БУЛИ НЕРВОВІ, ОГОРОДЖЕНІ КОЛЮЧИМ ДРОТОМ

Розповідає пан Нісевич, уродженець села Добра Ярославського повіту:

"Пізно ввечері дійшли ми до Лішави. Сиділи там на луках два тижні під військовою сторожею... Нарешті вивезено всіх до Залужа, куди звозили вже людей з цілої околиці.

Зробилося там страшне людське муравлище, кожен старався якось здобути харчі, не втратити корови, уникнути арешту, утриматися цілою родиною. Усі були нервові і непевні, не мали де скритися, були під голим небом, огороджені колючим дротом. На хворих і старих не звертали вже уваги.

Не можна запалити вогню, щоб зварити їсти, не вільно вийти за огорожу, нема де справити потреби, ні одного лікаря чи санітара. Весь санітаріят – наш Сян, до його берегу був доступ".
УТЕКТИ БУЛО НЕМОЖЛИВО. ЛИШАЛАСЯ ВТЕЧА ДО НЕБА

"Було нас 75 людей. Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке там було биття, коли ми з неї виходили – страх! По дорозі до бараку також били… В Явожні (місто на півдні Польщі, де був розташований концтабір, - ред.) просто мстилися над нами. Принижували національну гідність…

Наприклад, о четвертій вранці робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах…

Були ми порозділювані. Учителі, священики, лікарі, узагалі інтелігенція – окремо, а прості люди – окремо. Контактувати з бараками, де сиділи інтелігенти – не можна.

Утекти з табору ніхто не пробував. Це, зрештою, було не можливе. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, не можна. Залишалася втеча до неба… Нічого за муром ми не бачили. Табір був віддалений від самого Явожна".
Утекти БУЛО НЕМОЖЛИВО. Лишалася втеча до неба
Спогад Ярослава Війтіва ("Корчака"):

"Було нас 75 людей. Після розпізнання декого взяли набік, а решту – до лазні. Там ми мліли, бо раз давали холодну, а потім гарячу воду. Яке там було биття, коли ми з неї виходили – страх! По дорозі до бараку також били… В Явожні (місто на півдні Польщі, де був розташований концтабір, - ред.) просто мстилися над нами. Принижували національну гідність…

Наприклад, о четвертій вранці робили вставання. А підлога була чорна від вугілля. Як наказали знову лягти, підходили і питали, чому підошви чорні. Тоді був наказ лягти на черево, а вони били по 20 разів нагаями по ногах…

Були ми порозділювані. Учителі, священики, лікарі, узагалі інтелігенція – окремо, а прості люди – окремо. Контактувати з бараками, де сиділи інтелігенти – не можна.

Утекти з табору ніхто не пробував. Це, зрештою, було не можливе. Утекти, не торкнувшись електричних дротів, не можна. Залишалася втеча до неба… Нічого за муром ми не бачили. Табір був віддалений від самого Явожна".
НАСЛІДКИ ЕТНІЧНОЇ ЧИСТКИ
29 липня 1947 року оперативна група "Вісла" завершила свою діяльність, передавши повноваження оперативній групі Краківської округи. Депортаційна акція тривала три місяці.

Унаслідок цих подій польська комуністична влада за три місяці позбулася українського населення у південно-східних воєводствах країни, розселивши у західній і північній частинах Польщі 140 575 українців і поляків, які були у шлюбі з українцями (близько 14 тисяч), а до грудня виселили ще 10 тисяч.

Щоб повністю унеможливити повернення українців на рідні землі, їм заборонили змінювати місце проживання. 27 серпня 1949 року переселенців позбавили прав на колишні господарства та залишене майно.

У середині 1950-х років Польща на політичному рівні вперше висловили негативне ставлення до методів проведення акції, але не до самої операції. 1956 року переселенці отримали можливість за попереднім дозволом змінювати місце проживання.
ПРАВОВА ОЦІНКА
Від 1990 року в Польщі та Україні відбулося кілька спроб надання політичної оцінки подіям польсько-українського конфлікту в ХХ столітті. Результатами стали кілька спільних заяв президентів та парламентів обох держав із засудженням трагедії, проте у жодній з них операції "Вісла" не було надано чіткої правової кваліфікації.

Згідно з Римським статутом Міжнародного кримінального суду, операція "Вісла" не може бути кваліфікована як геноцид або як злочин агресії. Фахівці Українського інституту пам'яті, проаналізувавши ті події, стверджують, що операцію "Вісла" можна кваліфікувати як злочин проти людяності, воєнний злочин, а також як етнічну чистку.

Проте на державному рівні запитання "Як називати акцію "Вісла"?" - етнічною чисткою, воєнним злочином або злочином проти людяності - досі є відкритим.
ПОГЛЯД ІСТОРИКІВ
В історії польсько-українських відносин у роки Другої світової війни найчастіше зустрічається слово - "різня". Різня у Сагрині, різня у Горайці, різня на Волині... Етнічні чистки змінювали одна одну - поляки знищували нас, ми знищували поляків, і так далі - по нескінченному кривавому колу.

З тієї ж опери - й операція "Вісла". Та ж етнічна чистка, тільки масштаб більший і результати помітніші. Таке собі "остаточне вирішення українського питання", тільки в більш м'якій, ніж у німців, формі: немає українців - немає проблем.

План польського комуністичного уряду цілком спрацював. Більше того: депортація українців призвела до того, що загони УПА перебиралися в місця проведення операції "Вісла" і відчайдушно атакували польські війська, намагаючись перешкодити їм виселяти, ґвалтувати і грабувати українських селян. Більшість з українських бійців під час цих атак загинули або потрапили до полону. Операція "Вісла" була доведена до кінця. ОУН і УПА на польських землях, по суті, настав кінець.

Я міг би довго перераховувати жорстокість, з якою поляки проводили операцію, нагадувати, що для комуністів геноцид і депортація - це один з найбільш звичних способів вирішення проблем. Але це не має особливого значення, тому що поляки все знають самі. 1990-го року польський парламент, а 2007-го року президент Польської республіки Лех Качиньський засудили операцію "Вісла".

Визнавати свої помилки непросто, особливо для гонористих поляків. І ми, українці, можемо їх пробачити. Але забувати не маємо права.

Юрій Гудименко
Український історик
За моїм відчуттям, тема акції "Вісла" – не радикальна для поляків і українців. Ось якраз тут багато поляків і українців погоджуються, що це була репресивна акція сталінської держави.

Значна частина польського суспільства - і наукового світу, і політиків, і в тому числі багато політиків з правлячої коаліції - переконані, що це була комуністична репресивна акція і немає жодних причин це пояснювати чи доводити.

Деякі публіцисти у Польщі так говорять, що це була помста за Волинь, але ця теза не знаходить підтвердження в джерелах. Скоріше це була відповідь на діяльність УПА – застосування колективної відповідальності до всіх, незважаючи на те, чи симпатизували вони українському підпіллю, чи ні.

Влада дуже широко застосовувала методи боротьби з підпіллям, щоби просто заспокоїти ті території. Для комуністів не мало значення, що сталося кілька років тому на Волині. Інша справа, що пізніше це так представляли, щоб пояснити свої дії польському суспільству, у що багато людей вірило, на жаль.

Гжегож Мотика
Польський історик
Для правової кваліфікації операції "Вісла" слід застосувати чинні на сьогодні норми міжнародного права. Зокрема, положення Римського статуту Міжнародного кримінального суду (надалі – Римський статут) у частині найбільш серйозних злочинів, які належать до юрисдикції цього суду, а також інші міжнародно-правові акти, які стосуються таких злочинів.

Метою операції "Вісла" було примусове переміщення українців із південно-східних прикордонних територій Польщі на інші території. Україні жили на цих землях давно й законно. Ані теперішніми нормами міжнародного права, ані чинними 1947 року міжнародно-правовими актами таке примусове переміщення не визначалося як законне та припустиме.

Тому операція "Вісла" може бути визначена як "депортація або примусове переміщення населення".

До того ж, відбувалася так звана "селекція" мешканців Закерзоння на предмет співпраці із українським підпіллям. Запідозрених у ній, а також осіб, які самовільно поверталися додому, висилали до "транзитного табору" в Явожно. Там співробітники органів держбезпеки проводили їхні допити і "під час допитів катували в'язнів. Тортури полягали в побитті, кóпанні, ураженні електричним струмом, обливанні холодною водою, вливанні її до рота й носа, встромлянні шпильок у тіло, сажданні на ніжку перевернутого стільця".
Тому ці дії в межах операції "Вісла" можуть бути визначені як катування.

Під час операції "Вісла" примусово переміщеним українцям було заборонено самовільно повертатися на території, звідки їх виселили. Стаття 13 Загальної декларації прав людини гарантує кожній людині право "вільно пересуватися та обирати собі місце проживання у межах кожної держави". Тому це обмеження є позбавленням українців одного з основних прав людини, гарантованих міжнародним законодавством.

Загалом операція "Вісла" може бути кваліфікована як злочин проти людяності.
Підпункт VIII пункту "е" статті 8 Римського статуту визначає воєнним злочином у межах так званого внутрішнього збройного конфлікту, серед іншого, "віддання розпоряджень про переміщення цивільного населення з причин, пов'язаних з конфліктом, якщо тільки цього не вимагають міркування безпеки відповідного цивільного населення або нагальна потреба воєнного характеру".

Немає документів, які б підтверджували необхідність примусового переміщення українців задля їхньої безпеки. Так само, з огляду на згортання взимку та навесні 1947 року активних дій Організації українських націоналістів та Української повстанської армії на Закерзонні, переміщення не могло бути викликано нагальною потребою воєнного характеру. А тому рішення про переміщення українців у межах операції "Вісла" було пов'язане з конфліктом між польським урядом та структурами українського підпілля, і саме з метою вирішення "національних" протиріч й утворення моноетнічної Польської держави.

Отже, операція "Вісла" може бути кваліфікована як воєнний злочин.

Резолюція № 780 Ради безпеки ООН та складений на її виконання звіт Комісії експертів визначають етнічні чистки як "використання сили або погроз для вигнання осіб, які належать до тих чи тих груп, з будь-якого району з метою перетворення його на етнічно однорідний", а також як "цілеспрямовану політику, розроблену однією етнічною або релігійною групою для усунення примусовими та такими, що призводять до терору, методами, цивільного населення іншої етнічної або релігійної групи з певних географічних районів".

Етнічною чисткою є діяння, яке містить або може містити елементи злочинів проти людяності, воєнних злочинів або злочину геноциду, чи поєднувати у собі елементи усіх або деяких з цих злочинів. Метою такої чистки завжди є примусове вигнання етнічної чи релігійної групи з визначеного району для перетворення його на етнічно однорідний.

Метою проведення операції "Вісла" було примусове переселення українців із чітко визначених територій на південно-східному прикордонні Польщі із забороною самовільного повернення на рідні землі. Замість депортованих українців на цю територію було переселено близько 14 тисяч поляків, що фактично перетворило її на етнічно однорідну.

Отже, операція "Вісла" може бути кваліфікована як етнічна чистка.

Сергій Рябенко
Юрист Українського інституту національної пам'яті
Автор тексту: Ярина Ясиневич, керівниця програм Центру досліджень визвольного руху

Реалізація: Ольга Скичко
Дизайнер: Віталій Фоков
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ
УКРАЇНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА
КОНФЛІКТ НА ВОЛИНІ В ІСТОРІЯХ СВІДКІВ