Роман Котляревський

член однієї з груп швидкого реагування Червоного хреста
"Страх був. Не боятися нерозумно. Страх це абсолютно природне почуття".
Менеджер з логістики Роман Котляревський майже щодня приходив на Майдан підтримати його, як сам каже, "своєю присутністю". Був тією самою "краплею в океані".

Одного разу зустрівши приятеля, який очолював загін швидкого реагування Червоного хреста, зрозумів, що хоче допомагати інакше. Так він став медиком Майдану. 20 лютого отримав вогнепальне поранення, в результаті якого ледь не позбувся ноги.
Я був у загоні швидкого реагування Червоного хреста. Ми чергували у ніч з 18 на 19 лютого. 19-го звільнилися, поїхали додому перепочити. 20 рано вранці нам подзвонили, сказали, що там відбуваються зовсім вже нехороші події. Викликали всіх, хто був на той момент вільний.

Ми приїхали туди близько 9 ранку. Вийшли з офісу Червоного хреста, розташованого на Пушкінській, 30. Коли йшли Хрещатиком, побачили, як кілька машин перевозять поранених з Майдану до КМДА.

Назустріч бігли люди, несучи поранених на щитах, а оскільки ми були у медичній уніформі (червоні куртки і білі каски з хрестами) всі вказували рукою у напрямку центру і кричали: "Йдіть швидше туди, там багато поранених і загиблих!".
Ми дісталися Майдану. Бачили, як виносили поранених. Стали підніматися Інститутською, шукаючи місце, де можна було б організувати пункт організації меддопомоги.
Нам сказали, що поранених зносять до холу готелю "Україна". Ми пішли туди і там розділилися. Двоє дівчат з нашої групи - професійні медики - залишилися надавати допомогу постраждалим, а ми вчотирьох повернулися на Інститутську. Стали звідти забирати поранених і зносити в хол. Ми встигли винести двох - одного з вогнепальним пораненням стегна, іншого - з наскрізним пораненням легенів. Потім почали просуватися далі в бік барикад, до метро Хрещатик.

Побачили лежачого на землі парубка. Як потім з'ясувалося, це був Устим Голоднюк [той самий19-річний хлопець зі Збаража у блакитній ООНівській касці, який у найнебезпечніші моменти простив побратимів кричати "Небо падає", бо піклувався про людей і не хотів їх лякати]. Ми підійшли, почали оглядати його на предмет наявності ознак життя, але на жаль, там вже не можна було нічого зробити. Вирішили, принаймні, винести його. Почали розставляти ноші, і тут поранило мене. Куля увійшла в праве стегно, розтрощила кістку і там залишилася. І на цих ношах вже винесли мене.
Коли мама приїхала в лікарню, вона підійшла до лікаря, він їй сказав, жити буде, але ногу ми навряд чи врятуємо. Потім, спасибі нашим хірургам, постаралися, все зробили. У Києві я провів 2 тижні, потім мене відправили до Австрії, там зробили 2 операції, я там провів ще місяць. Зараз невелика кульгавість є, але все це набагато краще, ніж могло б бути. Я ходжу, плаваю, поки бігати не можу, напевно, попереду ще.

Страх був. Не боятися нерозумно. Страх це абсолютно природне почуття, частина інстинкту самозбереження. Але коли ми прийшли на Інститутську, почали працювати, страх відійшов: треба зробити свою роботу. Вмикається автопілот: постраждалого підняти, якщо є кровотеча - зупинити, немає дихання, серцебиття - спробувати відновити. На якісь інші емоції не залишається ні часу, ні уваги, ні сил.

А от потім було буквально три дні, коли уночі кілька разів снилося, те, що відбувалося на Майдані, і в момент пострілу ніби відчував удар в ногу, і прокидався. Але це швидко минуло. Зараз повернувся до роботи. Продовжую діяльність у складі Червоного хреста. От був Марш миру, виходив у складі групи на патрулювання.