Девід Блер

Журналіст The Telegraph
"Одиночні постріли, висока точність попадання. Було абсолютно очевидно, що це – робота професійних снайперів".
Один з провідних журналістів відомого британського видання бачив Євромайдан різним: він приїжджав, коли на Грушевського було перемир'я, коли центрому носили тіла вбитих, коли на площі раділи втечі Януковича. День розстрілів він не забуде ніколи.

Щоб розібратися в тому, що відбувалося на "передовій", він брав коментарі у бійців, які зносили трупи під "Козацький". Вони йшли з дерев'яними щитами на смерть, пояснюючи це просто: "Там їх убивають. Як не вернутися? ".
Я прийшов на Майдан близько 9 ранку 20 лютого, перебував біля готелю "Козацький", куди на той час вже стали зносити загиблих. Їхні тіла складали в ряд, під навісом кафе, яке перетворили на центр надання першої медичної допомоги. Я був шокований, що бачу таке в центрі сучасної європейської столиці.

Навколо мене було небагато людей, близько дванадцяти. Деякі з них допомагали нести тіла Інші молилися над трупами. Постійно було чути постріли, але людей вони не лякали. Ніхто не намагався сховатися або втекти. Волонтери та медики без суєти виконували свою роботу. Вони вражали своєю хоробрістю і витримкою.

У всіх убитих, яких зносили до "Козацького", були кульові поранення в голову. Одиночні постріли, висока точність попадання. Було абсолютно очевидно: це - робота професійних снайперів. Попри небезпеку, люди продовжували прибувати на Майдан. Без захисту, без бронежилетів, без касок.
Коли ми зайшли всередину готелю, щоб відправити якісь матеріали в редакцію, побачили новину про поранену в шию дівчину-медика. Це трапилося в декількох метрах від місця, де ми щойно стояли. Стало зрозуміло, що небезпека загрожує всім. Тоді здавалося, що це кінець. Але наступного дня ми поїхали в лікарню до цієї дівчини. Вона вижила і навіть могла говорити.

Лікарі говорили, що це диво. Ще одне диво сталося наступного дня, коли Янукович покинув свою Адміністрацію. Я дивився на цих людей, котрі перемогли жорсткий режим і все запитував, чому вони не радіють. А потім ми спустилися на Хрещатик і там під музику несли і несли труни з тілами вбитих напередодні. Все стало зрозуміло. Перемога була дуже дорогою.