Андрій Демчук

Я ніколи не ображався на долю. Навіть ніколи про таке не думав. У кожного з нас своя історія життя, яку ми самі втілюємо. Все, що відбувається, закономірно. Чим правильніше і щиріше я живу, тим краще завтра мене чекає. У мене з дитинства були мрії і була мотивація. Добре жити, мати сім'ю, народжувати дітей, робити так, щоб батьки тішились моїми досягненнями. Мабуть, це допомогло мені не замкнутися після операції, коли мені ампутували ногу. Чесно кажучи, я навіть не сприймав це як радикальну зміну, скоріше як нові обставини, до яких я мусив адаптуватися.

У підлітковому віці я захоплювався футболом. Вболівав за улюблені «Карпати» і, звичайно, сам мріяв стати футболістом. Але з моєю ногою це було нереально, тож я почав займатися баскетболом. Дуже любив цей спорт, займався ним два роки, але це тільки пришвидшило розвиток моєї проблеми. І врешті прийшов момент, коли стало зрозуміло, що найкращим виходом буде все-таки ампутувати ногу. Один лікар мені прямо і просто сказав: «Та викинь ти її! Нащо вона тобі? Ти ж із нею страждаєш». Це було для мене останнім сигналом: «Все, окей. Пішли».

Але ж я все життя хотів стати спортсменом. Знав, що є інвалідний спорт. Думаю: «Гаразд, треба шукати». Знайшов львівську організацію, прийшов, кажу: «От я такий класний хлопець, високий, спортивний. Хочу займатися спортом». Вони: «Ну, молодець. Маєш три види спорту, які тобі підходять: стрільба з лука, фехтування і настільний теніс». Я: «Стрільба з лука – надто спокійна, а я емоційний, вибуховий. Спробую, напевно, фехтування». Так і почав.

Фехтуванню неможливо навчитися швидко. Має пройти принаймні років десять, перш ніж досягаєш хорошого рівня. Не здатися раніше, ніж досягнеш певних висот, дуже важко. Перші півтора роки я дуже швидко ріс у фехтуванні. Їздив на змагання в Білорусь, Росію, Польщу. Хоча, звісно, в спортивному плані я на той момент був майже ніким. Хоча я і зараз можу сказати, що дуже мало чого досяг.

Але вже тоді мені почали надходити запрошення з Франції: «Ти перспективний і дуже молодий. Давай до нас. Тобі тут все організуємо – квартиру, навчання, проживання». Я просто сказав: «Жартуєте? Я українець, я представляю честь збірної України. Для мене прапор та герб за мною – це найголовніше. І я не знаю, що мене може змусити це змінити».

Коли повторюєш однакові рухи дуже багато разів, то бувають мікронадриви м'язів, які не заживають, бо тренування продовжуються. Плюс навантаження під час змагань. Є така хвороба ― «лікоть тенісиста». От у мене це хронічне захворювання на двох руках від багаторічних занять спортом.

Кілька разів я заходив у військовий госпіталь, де лежать поранені хлопці, які втратили кінцівку, і відкрито говорять: «Краще б мене вбили». Хотілося своїм прикладом показати бійцям, що треба піднімати голову і жити далі.

Колись я, як і ви, був студентом, а зараз сам викладаю у «Львівській політехніці».

Я захистив дисертацію на тему «Програмний комплекс адаптації відеоконтенту для осіб із вадами зору». Це такий продукт, який дає можливість у паузах, коли у фільмі ніхто не розмовляє, голосом описувати, що відбувається на екрані. Тобто ми не зупиняємо відео, а просто вставляємо опис сюжету. Моя програма шукає місця у фільмах, кліпах, анімації і дозволяє вписувати в ці місця коментарі.

У мене часто питають, у чому секрет мого успіху. Він дуже простий: рух – це життя, а бездумне сидіння на дивані – це злочин проти себе. Тож ніколи не зупиняйтесь. Щодня працюйте на себе і свою родину, місто, країну – і це принесе вам бонуси. В житті багато несправедливості, але є одне правило – добро завжди повертається.