Олег «Фагот» Михайлюта

Я хочу розказати вам про мрію. Про те, що скільки б світ не випробовував вас, ніколи не відмовляйтесь від своєї мрії, бо втративши її – ви втратите самого себе.

На випадковому прослуховуванні у музичній школі мамі сказали, що у мене є слух. Як зараз бачу: я біжу сходами, а мама кричить: «Олежка, будешь на виолончели учиться?» Я – у відповідь: «Что это такое?» Вона: «Такая большая скрипка, ставишь ее между ног и по ней смычком». А я дивлюсь на вулицю через віконце: хлопці у футбол грають, і мені хочеться до них. Я такий: «Да-да-да» – і пострибав. Так у моєму житті несподівано з'явилася музика. У 91-му, коли розвалився Союз, я вже точно знав, що навколо неї будуватиметься все моє життя.

Тоді я розумів, що з одного боку у мене є велика мрія – моя музика, і я просто не маю права від неї відмовитися, з іншого – нам треба якось виживати. Отже, першого вересня я пішов на навчання одразу в два заклади – зранку у консерваторію, на клас фагота, ввечері – у казино – щоб стати круп'є. Уявіть собі це життя: протягом дня тебе оточують люди мистецтва, а вночі – «авторитети», бандити, повії. Я пам'ятаю і «маски-шоу», і хлопців з автоматами, багато «веселого».

Далі було ще веселіше.

І от настав час, коли нам потрібно було зняти кліп. Питання в тому, як зняти, коли грошей немає взагалі ні на що. Чомусь я придумав, що кліп треба робити в кімнаті, яка була б в помаранчевих і зелених тонах. Тоді ми поїхали на базар, купили там п'ять листів ДВП, дві банки фарби, знайшли дриль – і зробили собі кімнату.

Оператором виступив наш гармоніст, сценарій був геніальний – ми просто дуркували в кадрі. У підсумку собівартість кліпу склала 160 доларів, при цьому десь 110 з них пішли на коньяк і бутерброди. Далі трапляється несподіванка – відео невідомого нікому гурту з'являється на MTV. Навколо – кліпи за купу тисяч доларів, і ми – з імпровізацією, оператором-гармоністом і кімнатою з ДВП. Потім цей кліп крутили усюди, бо це було чимось новим, чимось прикольним. Може, ви його теж бачили: «Дибани мене» називається. Далі пішло-поїхало. Один альбом, другий.

2008-й – знову криза. Ви спитаєте, чи опускалися руки, чи не сумнівався я в тому, що роблю. Так, звичайно! І це нормально! Наприклад, зізнаюся вам, був момент, коли я вкладався у виробництво козинаків. В принципі, нормально склалося – нічого, звісно, не заробив, добре, що вийшов в нуль. А весь цей час моє серце підказувало: роби те, що тобі подобається, не відмовляйся від мрії, не відмовляйся від музики. Я повертався до неї завжди. Щоб не траплялося.

Коли я їхав до наших хлопців на лінію фронту, було страшно. Перша думка – в мене ж є син, а раптом щось... А друга – на фронт треба їхати саме тому, що я не хочу, щоб війна продовжувалася, коли він підросте. Тому що зараз кожного разу на вулиці Грушевського мій син констатує: «Тут була війна».

Я згадую своє дитинство. Четвертий-п'ятий келих мій тато завжди піднімав зі словами «За вільну Україну!». Я тільки зараз усвідомлюю, що це для нього означало, на яку небезпеку він себе наражав, адже в Радянському Союзі він був «вострєбований чєловєк». Викладав у Харківському авіаційному інституті, займався космічними технологіями. Вдома досі лежить книжка «Космонавтика із СРСР», де на трьох сторінках – його роботи. Розумієте? Така людина на початку 1980-х, коли за це саджали, все одно піднімала келих за вільну Україну. То чи маю я право не боротися за неї?!

Наостанок скажу вам: якщо у вас є мрія – йдіть до неї, робіть у житті тільки те, що вам подобається. Формуйте своє світосприйняття з того, що вам подобається. Колись я прочитав смс одного тата своєму сину, яке він написав з літака, що падав. Мені здається, що краще не сформулюєш: «Синку, люблю тебе, роби що хочеш і нічого не бійся».