Кореспонденція

Якби я був серйозним письменником і трішки більше дбав про творчий спадок, я, безперечно, зберігав би власну кореспонденцію. Звісно, не всю, ясна річ, не в повному обсязі, але якісь важливі речі, котрими ділився зі світом, і котрими світ ділився зі мною – безперечно лишив би. Адже ніщо так не характеризує нас, як наше щоденне спілкування з невидимими співрозмовниками, ніщо нас так не освітлює зсередини, як стилістика наших відносин із численними – іноді важливими й визначальними, іноді випадковими й епізодичними – кореспондентами, ніщо так не пояснює наші вчинки й не затемнює наші думки, як оперативність відповідей та сухість викладу. Бо одна річ – приватні розмови, записи та інтерв'ю, і зовсім інша – наші листи, в яких ми оповідаємо про життя, даємо поради, ділимося сокровенним, не надто озираючись на численну аудиторію. Ну, так би мало бути – ідеальне листування не мало б передбачати подальшого широкого розголошення та детального прочитання холодними дослідниками. Ідеальне листування – це книга, що пишеться для себе, без розрахунку на подальшу публікацію. Хоча, досвід показує, що подібної ідеальності рідко доводиться дотриматись, особливо у випадку з літераторами. Оскільки літератори звикли писати, думаючи перш за все про літературу, а література не прощає стилістичної недбалості чи помилок у фактажі. Тому більшість письменницької кореспонденції й писалася традиційно передусім із огляду на вічність, котра, здавалося, мала якийсь стосунок до роботи поштових відділень.

Натомість, що сьогодні? Сьогодні майже ніхто не пише від руки, ніхто не відправляє паперові конверти, ніхто не зберігає поодинокі відповіді. Тож про яку епістолярну спадщину ідеться? Як можна зберігати, скажімо, мейли? Чи, скажімо, смс? Хто б переймався збереженням цієї частки творчої спадщини? Наше спілкування безнадійно втрачає вагу, фрагментується й розпорошується, наше листування не цікаве навіть нам самим. Ми зводимо написання літер до мінімуму, ми скорочуємо наші повідомлення, разом із тим – постійно й наполегливо розширюючи коло адресатів. Іноді я намагаюся згадати, що писав друзям пару років тому? Знаходжу ті листи за допомогою пошуковика, перечитую, жахаюсь – так, ніби нічого не змінилося, так, ніби час зупинився: той самий необов'язковий обмін нікому не потрібною інформацією, рваний стиль, рубані речення, мінімум почуттів, мінімум емоцій, максимум поспіху та зденервованості. Насправді я б і не хотів, аби мої імовірні читачі, років так через сто, прочитали моє листування й склали про мене невтішне (хоча й справедливе) враження, як про особу невротичну, неспокійну й сповнену незрозумілих бажань та потреб. Хай уже все лишається так як є, говорю я собі й час від часу винищую старі повідомлення.

Хоча, слід сказати, імовірні читачі могли б знайти для себе багато цікавого. Оскільки час від часу навіть я, з моїм набутим скепсисом щодо доцільності підтримання більшості дружніх чи просто ділових зв'язків, змушений завмирати від подивування, перечитуючи зранку пошту. Адже пишуть дуже різне. Ось, наприклад, пише один філолог. Говорить, що вигадав гуманітарну програму, яка все врятує. Лише ви, - пише мені, - з вашими зв'язками в світі шоу-бізнесу можете допомогти цій програмі реалізуватись. Я, - говорить, - вже випробовував її на локальному рівні – результат зриває башню. На що я відповідаю йому, що світ шоу-бізнесу може цього просто не пережити. Або, скажімо, пише час від часу давній знайомий. Я вже думав, він помер, виявилося – просто сидів. Пропонує різні варіанти фінансових проривів. Для початку пропонує відремонтувати його жигуля, далі обіцяє взяти все на себе, мені доведеться лише раз на місяць ходити на пошту за грошовими переказами. Або пишуть активісти, котрі борються з надмірною вагою. Говорять, наші інтереси багато в чому співпадають. Просять підтримати, надсилають номери рахунків. Пишуть педагоги та політики, пишуть ображені та байдужі, пишуть організатори фестивалів, які всі чомусь відбуваються вже завтра й на які терміново необхідно приїхати, пишуть незнайомі, діляться подробицями свого особистого життя, пишуть відлюдники, пишуть редактори, пишуть провокатори (зазвичай із помилками), пишуть проповідники (теж із помилками). Все це неймовірно цікаво читати, все це немає жодного сенсу тримати в пам'яті. Лише вона нічого не пише, вже десять років зовсім нічого не пише. Хоча я з того часу спеціально не міняв адресу.

Сергій Жадан