Нестору несторове

Один із таких щойно прилетів, а я навпаки – відлітаю. В нього викладацька робота в Лондоні, а в мене репетиції й концерт у Вроцлаві. Ми перетинаємось у кафе львівського летовища.

Мій лондонський земляк уже достатньо теплий. "Ти знаєш, яке сьогодні свято?" –запитує він із професійною вимогливістю. Мабуть, у Лондоні він із такою ж міною чіпляється до своїх студентів. Я навіть угадувати не намагаюся.

Врешті лондонець пояснює, що сьогодні ми відзначаємо день Нестора. "Нестора Махна?" – запитую з огляду на його дещо розбишацький настрій. "І його теж, – каже він. – Але передусім Нестора Літописця. Тобто сьогодні День української мови і писемності, твоє, до речі, професійне свято".

Він хоче мене присоромити оцим моїм невіглаством. Біля виходу з терміналу його замість митників зустріли наші журналісти з телекамерою.

Вони і ставили всім новоприбулим своє запитання про Нестора і його День. Мого лондонського приятеля це настільки розхвилювало, що він відразу кинувся святкувати до першого ж кафе. Таким чином і мені згадалося: справді – є таке свято. Є в календарі такий день.

Бюрократичні й часто безликі дати, які встигли, ніби сигнальні прапорці, повстановлювати ще за часів Кучми. Як їх усі запам'ятаєш? Але через півгодини, в очікуванні відльоту, я спілкуюся на цю ж святкову тему зі студентами авіаційного універу з Києва, які мають летіти тим самим рейсом і які (о диво!) говорять доволі хорошою українською.

"Це ви з нагоди Дня мови так сьогодні приколюєтеся?" – намагаюся провокувати. Однак вони відразу ж роззявляють роти, почувши незнайоме їм досі слово "летовище". В універі їм про нього не сказали. Авіатори без летовища, так би мовити.

А взагалі такого дня було б добре згідно з традицією:

а) покласти квіти до пам'ятника Несторові Літописцю (ну, це вже без мене – квіти, вінки: в нашій країні є діячі, в яких із усілякими покладаннями все куди краще виходить);

б) відзначити провідних популяризаторів українського слова (та можу хоч зараз відзначити, їхні ім'я завжди в моїй підкірці!);

в) заохотити видавництва, які випускають літературу українською мовою (було б корисно, тим паче, що такої літератури випускається дедалі менше);

г) провести фінал Міжнародного конкурсу знавців української мови імені Петра Яцика (і це незле, молодь потрібно стимулювати, особливо фінансово).

А далі Ґуґл видає мені ще багато різного бла-ба-бла: "…з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства…", "…з огляду на майбутнє наших дітей...". Ось так. За часів Кучми подібні висновки й ініціативи мали місце хоча б на папері.

Майбутнє наших дітей! Консолідація українського суспільства! Погодьтеся – мудрих мав Данілич радників. Ми в його часи, як і тепер, ненавиділи владу. Вони, як і тепер, були злодюгами. Зате діти складали українською іспити, починали (дуже поволі, але неухильно) спілкуватись українською у школах і садках.

До речі, про останні. Моя внучка Варвара однією з перших відчула на собі дію регіонального закону про мови: в її садочку (це, до речі, Київщина) нещодавно відбувся "Праздник Осени". "Не ежь меня, Лиса, – зверталася Варвара до подружки могутньою мовою великого Ківалова, – я к бабушке спешу на день рождения".

Російська активно увірвалася в її дитяче життя і відразу ж запретендувала в ньому на мову соціуму, мову колективу, мову дитсадківських друзів. Не "осінь" має бути насправді, а "осєнь". Не "свято", а "празднік". Учися, дитино, мови свого майбутнього.

Роби свій мовно-культурний вибір. Бо ми тебе все одно до нього змусимо: далі ж іще школа з її гопницькими законами та вчителями-пристосуванцями. І підручники з-під пера орлів Табачника.

Виходить з усього цього таке, що в нашій країні права україномовних не ґарантовано нічим, крім регіону проживання. Але не можуть же всі переселитися до Галичини! Якщо вже й "Москва не резиновая", то Галичина тим більше.

Та скільки вже й тій Галичині протриматися судилося? Два десятки років? Вона ж уже чи не вся поголівно на серіали й шансон, як на голку, підсіла – не відірвати.

Навіть і найстійкіші нині носії українського слова – африканські студенти Львівського університету – все частіше покидають предмет "українська як іноземна" і переходять на "російську як іноземну". Деякі з них пояснюють це доволі логічно: "З російською я й тут у Львові без особливих проблем проживу. А з українською поїдеш у Запоріжжя – а тебе відмовляються розуміти. Від мене так просто всі відверталися. Не досить, що негр, то ще й "на мове" варнякає!".

Друзі негри! Ви пробачте нам, що ми такі ідіоти. І заради Бога – не переходьте на російську. А позаяк розмножуєтеся ви куди краще за нас, то й буде в нашої мови велике майбутнє. Завдяки вам.

Юрій Андрухович