Негода

На горбах у Боднарові ми таки застрягли. 18 кілометрів до Франика починають здаватися неподоланною відстанню. Наш рейсовий автобус Львів – Богородчани досі непогано боровся зі стихією, проте на боднарівському підйомі впираємось у багатокілометровий затор. Зустрічні їдуть, а ми стоїмо. Десята вечора. Мабуть, уже тут і заночуємо.

Як завжди, все через фури. Вони загрузають на підйомах, не даючи проїхати всім іншим. Ніхто нічого не регулює. Тому зустрічні їдуть, а ми ні. Там, де чергову фуру ще можна сяк-так об'їхати, її водії блокують дорогу власними тілами. Мовляв, не їдемо ми – то й інші не поїдуть. Наш народ, як завжди у скрутну хвилину, виявляє подиву гідну солідарність: усі проти всіх. Усі всім заважають і блокують одні одних. А проти нас усіх – погода. Ну і, звичайно, влада. Але в цьому нічого нового: вона завжди проти нас. Краще вже сподіватися на зміну погоди, ніж її.

Саме в ці хвилини десь у Черкасах (дізнаюся з смс-а) хурделиця зірвала з фасаду обласного музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка здоровенний банер з моєю здивованою фізіономією, на яку хоче налізти маска Шекспіра. Це – головний рекламний засіб. Наступного вечора заплановано прем'єру "Дванадцятої ночі" в моєму перекладі. Але банер відносить кудись у заметіль, у снігопад, у небеса. Директор театру висловлюється влучніше за інших: "Деньги на ветер".

Наш водій кричить із кабіни, що в нього рейсовий, що люди в салоні позамерзають. Водії фур повертаються задницями і блокують нам проїзд. Мені стає цікаво: от якби я мав при собі пістолет, чи мене б що-небудь стримало? Якісь вищі гуманістичні міркування? Заповідь "Не убий!"? Невже ми стріляємо одні в одних ще відносно нечасто тільки тому, що зброя не на руках?

А міліція? Вони щось узагалі можуть?

Заспокоює думка про те, що вони в ці хвилини десь просто дивляться футбол. Після першого тайму Україна виграє 3:1. Їх, міліціонерів, можна зрозуміти.

Нам добре, ми принаймні в автобусі. А хтось же в полях. У степах, у лісах або високо в горах. Скільки народу пропадає безвісти в ці хвилини? Ось той удрабан п'яний хлопчина, що петляє по коліна у снігу між машинами – чи дійде він нині додому? Чи так і засне в заметах?

На думку спадає "Віхола" Бруно Шульца: "Ми згадали, що зранку не бачили батька. Рано-вранці, як ми припускали, він, мабуть, вийшов до крамниці, де його заскочила віхола, відітнувши шлях назад." І трохи далі: "Він увесь день нічого не їв", – бідкалася мати. Старший продавець Теодор зголосився вирушити в ніч і віхолу, щоб занести йому харчі. Мій брат приєднався до виправи. Закутані у важкі ведмежі хутра, вони понабивали до кишень прасок і товкачів – баласту, що мав би втримати їх при землі під час поривів."

У "Віхолі", щоправда, жодним словом не згадується про сніг. Там головним випробуванням є вітер, страшний ураганний вітрюган: "Обережно відчинено двері, що вели в ніч. Щойно продавець і брат у наповнених вітром пальтах зробили перший крок у темряву, як їх ще на порозі будинку проковтнула пітьма. Вихор умить позмивав їхні сліди. З вікна не було видно навіть ліхтарика, якого вони мали із собою."

У нашому ж випадку це все-таки сніг. Він – наше випробування. І ми в ньому буксуємо. Наш водій закушує стремено і пре просто на дебілів, що блокують шлях. Дуже хочеться, щоб котрогось він таки задавив. Але вони в останню мить ухиляються, мов від бика на кориді. Наш водій переміг у грі нервів. Дорогу відкрито. Поки що.

Ще одна відмінність: з нами ситуація поки що неясна, а в Шульца тієї ночі всі щасливо повертаються додому. Всі, крім батька. Бо той, як відомо, перетворився на птаха. Десь тут, поруч, поближче до замерзлих водойм, по всій цій білій і збожеволілій землі намагаються протриматися лелеки. Я з дитинства пам'ятаю, що вони повертаються обов'язково 19 березня. Тобто вони вже тут. Знали б, що тут отаке – сиділи б і перечікували б собі спокійно в тій Африці чи Туреччині. Але вони як справжні, а не вдавані патріоти повертаються хоч там що. Лелека – наш український тотем, як і молдавський та білоруський. У росіян це ведмідь, а в нас лелека, птах-сніговик із червоним носом. Згодом я прочитаю, що в наших околицях їх таки успішно рятують. І товчену картоплю в мундирах їм носять цілими відрами. Вони все розуміють: молодці люди!

І взагалі.

До міста наш рейсовий тієї ночі таки пробився – буксуючи і весь час ковзаючи між засипаними снігом узбіччями, але все ж.

І збірна таки виграла у поляків – навіть, як кажуть, у непоганому стилі.

І навіть прем'єра у Черкасах таки відбулася, кажуть, цілком успішно, не дивлячись на зірваний та віднесений кудись у снігові небеса банер з моєю здивованою фізіономією та маскою великого класика.