Забуті ювілеї

95 років тому, 29 квітня 1918 року, до влади в Україні прийшов гетьман Павло Петрович Скоропадський – одна з найяскравіших та найконтраверсійніших постатей української історії.

Українська революція змінилася контрреволюційним правим переворотом, хоча всяка контрреволюція є реакцією на революцію, а отже – теж революцією, але продовженою іншими методами.

Українське державотворення першої чверті ХХ століття досягло своєї кульмінації. Ніхто з діячів Української революції 1917 – 1921 років не зробив для утвердження України більше, ніж Скоропадський – син великого землевласника, царський генерал, який лише на еміграції вивчив українську мову до такого рівня, аби мати можливість вільно писати і спілкуватися нею.

Ні Грушевський, ні Петлюра, ні Винниченко.

Натомість у нас Скоропадського сприймали і сприймають доволі оперетково – гетьман, спроби відновлення забутих традицій… Сучасники зробили все, аби дискредитувати Скоропадського.

Навіть розповсюдили чутку про те, що Тарас Шевченко свій відомий вірш "П.С." ("Оцей годований кабан, оце ледащо, щирий пан, нащадок гетьмана дурного ще й презавзятий патріот…") присвятив батькові гетьмана Скоропадського.

Сьогодні Скоропадського сприймають переважно через образ, створений Булгаковим – образ карикатурний і гротескний. Культ Булгакова іноді призводить до того, що ми на чималу кількість подій дивимося через погляд юного бунтаря і морфініста, який перебував по категорично іншу сторону барикад, аніж гетьманці.

Для Булгакова Скоропадський був ідейним ворогом, і він продовжував воювати з ним навіть у той час, коли гетьман перебував у еміграції, а Булгаков корчився від ниркової хвороби під пильним наглядом НКВС.

Скоропадський і Булгаков народилися у один день – 3 травня (15 травня за старим стилем). Щоправда, Булгаков – на 18 років пізніше за гетьмана.

Як більшості тельців, їм було доволі важко вжитися на одній території, в одному історичному проміжку, в одну епоху, в одному місті, в одній революції. Булгаков був нещадним до Скоропадського. У 1925 році Михайло Опанасович пише п'єсу "Дні Турбіних", де (вже не вперше в літературі) постає образ Скоропадського.

Ось, для прикладу, один із героїв дає волю емоціям:

"Я б вашего гетмана, - кричал старший Турбин, - за устройство этой миленькой Украины повесил бы первым! Хай живе вильна Украина вид Киева до Берлина! Полгода он издевался над русскими офицерами, издевался над всеми нами. Кто запретил формирование русской армии? Гетман. Кто терроризировал русское население этим гнусным языком, которого и на свете то не существует? Гетман. Кто развел эту мразь с хвостами на головах? Гетман".

У іншій частині показано сцену карикатурної українізації часів гетьманщини.

"Гетман.

Я давно уже хотел поставить на вид вам и другим адъютантам, что следует говорить по-украински. Это безобразие, в конце концов! Ни один мой офицер не говорит на языке страны,

а на украинские части это производит самое отрицательное впечатление. Прохаю ласково.

Шервинский.

Слухаю, ваша светлость. Дежурный адъютант корнет... князь... (В сторону.) Черт его знает, как "князь" по-украински!.. Черт! (Вслух.) Новожильцев, временно исполняющий обязанности... Я думаю... думАю... думоваю...

Гетман.

Говорите по-русски!".

Свого часу мені доводилося читати власноручно написані листи гетьмана Скоропадського. Він писав їх вже у 30-х роках – перебуваючи у Німеччині, на віллі Ваннзее. У цей час Скоропадський намагався творити Союз гетьманців-державників.

Він вже розсварився з В'ячеславом Липинським та частиною досі вірних соратників. Але при цьому не полишав надії на повернення в Україну в якості глави держави. З цією метою слав листи до великої кількості українських діячів, вів широку кореспонденцію.

Його донька дружила з маршалом Маннергеймом. Його син здійснював поїздки на Американський континент. Його зять вів переговори з керівництвом ОУН. Скоропадський не спішив здаватися. Він мислив себе легітимним монархом.

І легітимність йому давали ті справи, які він встиг зробити. І усвідомлення того, що він не зробив і чому не зробив.

"Якби бодай одна українська національна сила підтримала мене у 1918 році, я би ні за що не пішов на підписання Акту федерації з Росією", - писав гетьман на старості років.

Наскільки актуально звучить це сьогодні. Скільки національних сил підтримують Януковича у той час, коли він коливається між ЄС та Митним Союзом?

Складається враження, що так само, як Петлюра і Винниченко у 1918 році щиро бажали поразки гетьману, аби самим вийти у вирішальний момент – цілком у білому – і проголосити повалення попередньої влади, нинішні політики чекають, коли Янукович, загнаний у безвихідь, зробить помилку – і закликати до нового Майдану. Недалекоглядність діячів Директорії дорого коштувала Україні у 1919 році. Історія повторюється?

У оточенні Януковича (як і у оточенні Скоропадського) надто мало людей розмовляють українською.

Здається, лише Костянтин Грищенко (тут дуже доречними є аналогії з Дмитром Дорошенком та його роллю у оточенні Скоропадського) та Олександр Лавринович у побуті спілкуються українською – для всіх інших українська мова є мовою робочою, але не повсякденною.

При цьому Скоропадському та його урядам це не завадило розгорнути першу хвилю українізації, створивши українські гімназії, український університет, українські культурні установи.

До речі, Костянтин Грищенко, якого я порівняв із Дмитром Дорошенком, спершу відзначився як міністр закордонних справ, а далі – як гуманітарний віце-прем'єр (Дорошенко після свого перебування на дипломатичній службі став відомим істориком, а у Празі організував потужне культурно-наукове середовище українців, не втрачаючи до самої смерті зв'язку із гетьманським рухом).

Можна проводити чималу кількість паралелей та аналогій між 1918 і 2013-м роками. Проте зрозуміло одне: історія Української Держави часів Скоропадського – це можливість вивчити і не допустити ті помилки, які мали місце 95 років тому. Бо спокуса – надто велика.

Сьогоднішні політики здебільшого займають ту ж позицію, яку займали опозиціонери 1918 року – повалити владу, взяти її у свої руки, а далі – як Бог дасть. Плану на подальшу діяльність як не було тоді, так немає і тепер.

Сьогоднішня міжнародна ситуація дуже нагадує ситуацію 1918 року – потрібно обирати вектор, потрібно робити ставку, витримати тиск, не піддатися спокусам.

Сьогоднішня інтелігенція побідна за настроями до Михайла Булгакова – радикалізм, неприйняття влади, бунтарство, жага революції ради революції, висміювання шароварщини і псевдо традицій, пошук чогось нового і щире очікування поразки владної вертикалі.

Скоропадського не сприймали, бо він був царським генералом, "петербуржцем". Януковича не сприймають, бо він мав проблеми з законом і є "донецьким".

У обох випадках і Петербург, і Донецьк виступають географічним середовищем, який на різних історичних етапах виступав антитезою до Києва. У обох випадках і Янукович, і Скоропадський є виразниками контрреволюційної стихії, тих, хто втомився від революції і бажає з нею покінчити.

У обох випадках і Янукович, і Скоропадський намагалися покінчити з революційною стихією несиловими методами, при цьому намагаючись запровадити софт-авторитаризм, який водночас не мав би визволити з народних глибин енергію, яка згодом вилилася б у той чи інший різновид фашизму.

Зрештою, у економічному плані обидва політики проводили серйозний перерозподіл, який викликав невдоволення широких мас, а у зовнішньополітичному намагалися балансувати між різними факторами міжнародного життя.

Надто багато аналогій. Надто мало бажання виносити уроки з історії.

29 квітня – 95 років з дня гетьманського перевороту.

3 травня – 140 років з дня народження Павла Скоропадського.

І щось не бачу жодного бажання у наших сучасників згадати про ці дійсно достойні дати. У Швейцарії доживає вік наймолодша донька Павла Скоропадського, 94-річна Олена Отт-Скоропадська.

Чи часто згадують про неї наші сучасники? У пристрастях по Бандері та пам'ятниках Леніну забуваються справді вартісні сторінки історії.

Кость Бондаренко