Хто роздмухує вітер...

Звістка, що до польського Сейму внесли проект ухвали "Щодо геноциду, вчиненого ОУН-УПА проти поляків Східних кресів в роках 1939-47" викликала в Україні справедливе обурення. Бо уже в самій назві проекту, де фігурують саме "Східні креси", тобто околиці, лежить до деякої міри нахабний ляпас. Східними кресами у Польщі прийнято віддавна називати всю Західну Україну, Західну Білорусію і частину Литви разом із Вільнюсом чи то пак Вільном.

Усі колишні міста Польщі, які після війни опинилися поза її межами, не змінили своїх назв у польській граматиці: Львув, Станіславув, Тарнополь, Жолкєв і т. д. І тільки ми, українці, можливо, з толерантності, не називаємо ті міста, які опинилися в Польщі, по-нашому: пишемо Пшемисл замість Перемишль, Хелм замість Холм, Жешув замість Ряшів.

Наша толерантність сягає і значно ширших питань. Українці до поляків ставляться переважно прихильно. Ворожі висловлювання зустрічаються лише у представників вєлікого і могучєго, які залюбки компонують байки про неймовірний польський терор проти українців у міжвоєнний період.

Терор справді був, але не неймовірний. Бо не влаштували поляки нам ані Голодомору, ані винищення інтелектуальної еліти. На противагу сотням сталінських концтаборів у Польщі для політичних в'язнів існував лише один табір у Березі Картузькій в Білорусії. Та треба сказати, що хоч і були в тому таборі умови суворі, але нікого не замордували, не заморили голодом, а на початку війни усіх випустили. У той час, як совєти на початку війни винищили в'язнів усіх тюрем України, а це десятки тисяч невинних людей.

Тобто, якщо розглядати польський терор щодо українців, то у порівнянні зі сталінським він був куди скромнішим. А однак терор був. Були насильницькі захоплення церков і перетворення їх на римо-католицькі, було брутальне знущання зі священиків, яким палили бороди, сідлали і змушували себе возити. Священиків, які посміли при хрещенні записувати до метрики українську форму прізвища на –ський (бо мусило бути –скі) карали кількаденним ув'язненням і штрафом. Забороняли український університет. На відміну від Чехословаччини, яка дозволила українцям не тільки відкрити кілька вищих закладів, але навіть їх фінансувала і виплачувала студентам стипендії.

Була цензура. Але при тій цензурі виходило сотні різних видань. Зараз у всій Україні не видається стільки часописів українською мовою, скільки їх було під Польщею в 1930-тих роках.

Поляки не брали українців на державну службу. Ні в поліцію, ні на залізницю, ні в будь-який уряд. Виняток був лише для тих, хто змінив віросповідання на католицьке. Коли я працював в архіві, то зустрічав багато таких заяв з проханням зміни віросповідання. Правда, це був чистої води камуфляж, бо насправді ніхто з українців ревним католиком так і не став.

Можна ще багато чого розписувати про українську проблему в довоєнній Польщі, але неможливо не згадати пацифікації. Оце був таки геноцид чистої води. Хоч і без значних смертельних випадків. Під час пацифікації польська поліція восени 1930-го року скрупульозно і планово лупцювала українців. Без пред'явлення якихось звинувачень, без суду й арешту. Просто били кийками, нагаями, шомполами геть по усіх селах. Били так, що численні знімки посинілих сідниць вжахнули тоді Європу і змусили Польщу схаменутися.

Письменниця Іванна Блажкевич після такого "втихомирення" не могла два тижні сидіти. А окрім того поляки тоді ж таки з великим задоволенням палили читальні "Просвіти", книжки й часописи, виганяли дітей зі шкіл і зачиняли школи.

Роками поляки роздмухували той жар, який розгорівся під час війни. Останньою краплею стало те, що ветерани першої світової війни почали отримувати земельні наділи на Волині. Оскільки вільних наділів було мало, то забирали їх в українців.

При цьому дуже квапилися. Чому? Бо у 1940-му році планувався плебісцит. Народ мав голосувати: залишатися йому в межах Польщі чи проголосити незалежну ЗУНР. От і треба було набрати голосів за рахунок вдячних ветеранів.

І зараз вони квапляться. Поки при владі такі гарні люди, як Ківалов, Табачнік і компанія. Та й президент зі своїм польським корінням теж вигідний.

Жодною мірою не виправдовуючи участі українців у винищенні поляків на Волині, я б не квапився усе це приписувати ОУН і УПА. Бушувала стихія, така сама, як і за козаччини, гайдамаччини та під час першої світової. Жодної сили стлумити її чи опанувати нею не було. Сусіди вбивали сусідів часто не тільки тому, що сусід був іншої національності, а тому, що була війна за межу, за землю.

Ветеранів ненавиділи, бо вони захопили чужу землю. Але вбивства на Волині були не тільки ділом українських рук. Тепер маємо свідчення і самих поляків, і чекістів про те, що вони навмисне перевдягалися за упівців і вирізали цілі села. В результаті чекісти з поляками об'єдналися і створили загони, які мали боронити польські села, але при цьому нищили й українські.

Історик Володимир Трофимович навів таке цікаве зізнання совєтського розвідника Чхеїдзе: "Щоб загострити ще більше польсько-українську ворожнечу, наші партизанські відділи мали виконати під виглядом "бандерівців" кілька особливих акцій проти польського населення, щоб могти після того виступити у боротьбі того ж населення перед "бандерівським" терором і в такий спосіб ще більше зв'язати поляків з нами. Знаю, що такі акції були проведені одним нашим відділом з доручення Топкар-Сауре і мали повний успіх, хоч відділ цей переступив дозволені інструкціями методи і знищив поляків м. ін. у церкві"

Там же: командир польського партизанського загону імені Чапаєва Міколай Куніцкі зізнався, що його бійці, переодягнені в упівців, палили на Волині села й вбивали їхніх жителів (M. Kunicki, Pamiеtnik "Muchy", Warszawa, 1959, s.437).

А командир совєтського диверсійного загону Дмітрій Медведєв розповів, як один з його відділів під командуванням Боріса Крутікова видав себе на Волині за упівців (Д.Медведєв, Сильні духом, Львів, 1958, с.391).

Мій дід мав землю і хату під Кременцем. У 1944-му він разом із бабусею і моєю мамою ледве врятувалися живими, дивом довідавшись про те, що поляки збираються їх повбивати. Вони втекли уночі, прихопивши тільки найнеобхідніше, а вранці поляки розграбували усе майно і вивезли до Кременця.

Але трагедію Волині не можна розглядати окремо від трагедії Підляшшя і Лемківщини, де уже Армія Крайова різала українські села. А тим більше не можна забувати про акцію "Вісла". Бо якщо виселення кримських татар, чеченців, калмиків – це геноцид, то "Вісла" теж геноцид.

Для поляків Західна Україна це не тільки "креси". Це "польська земля". Принаймні так можна зрозуміти з того напису, який планується помістити на пам'ятнику "Жертвам злочинів ОУН-УПА, здійснених на південно-східних землях (!!!) Речі Посполитої в 1943-47 рр".

У Вроцлаві ще в 1999 році відкрили пам'ятник, проект якого взорувався на фальсифікованій фотографії з зображенням польських дітей, прикручених колючим дротом до стовпа. Кілька років тому з'ясувалося, що фотографія походить з підручника кримінології, і то були діти, яких убила їхня божевільна мати-циганка ще в 1923 році!!!

Але то нічого. Ця сама фотографія пишається на товстій книзі, присвяченій волинській трагедії. І досі її можна побачити на видному місці у всіх книгарнях.

Постає скромне питання: якщо є стільки дійсних свідчень, то навіщо вдаватися до фальсифікації? А що як і решта фотографій фікція? На трупах же не написано, що вони поляки.

Але фальсифікація фігурує уже й у самій назві згаданого проекту. Чому той геноцид починається з 1939 року? Ще не було УПА, і не було вбивств поляків. Може, це українці у 1939 напали на Польщу?

Чому бійці АК – герої, хоча теж убивали, а УПА – злочинці? Чому польська поліція на службі у німців – добре, а українська – погано?

Як вийшло так, що упродовж 1920-30-тих років не було зафіксовано жодного антисемітського виступу з боку українців, але вони у польських джерелах фігурують лише як антисеміти?

І як вийшло так, що упродовж цих років антисемітизм серед поляків набрав таких розмірів, аж до заклику виселити "жидув", а погром у Львові вчинили... українці?