Важливі речі

У мене під вікном стоїть чийсь доісторичний "москвич". Підозрюю, не на ходу. Але вигляд має все одно ефектний. Старі автомобілі взагалі виглядають ефектно. Можливо, це стосується не так механіки, як дистанції.

Ми можемо дозволити собі не звертати увагу на технічні характеристики, зачудовуючись деталями дизайну, взагалі – самим фактом присутності на вулицях цих уламків минулого. Мені загалом подобаються автівки, які я пам'ятаю з дитинства, себто продукція радянського автомобілебудування.

З часом стаєш все більш сентиментальним, все більш схильним убачати знаки та символи в речах буденних і звичних. Ось, скажімо, що доброго може бути в старому "жигулі"? В ньому й новому нічого доброго немає, а що вже говорити про агрегат, за плечима якого двадцять (а то й тридцять!) років пробігу вітчизняними дорогами.

Тим не менше, в мене ці потягані й побиті монстри завжди викликають розчулення та зачудування. Гадаю, це пов'язано з пам'яттю. Зрештою, все в цьому житті пов'язано з пам'яттю. Крім самої пам'яті.

Мій старий мав другу модель, червоного кольору. В ній я фактично й виріс. Лишати мене особливо не було на кого, всі займалися важливими справами, тож старий просто запускав мене на заднє сидіння й гнав у своїх власних справах.

Себто, не у власних, звісно – в суспільно-корисних. Міг ганяти цілими днями, від містечка до містечка, від заправки до заправки, від однієї автобази до наступної, в пошуках запчастин, в пошуках заліза, займаючись чимось серйозним, роблячи щось надзвичайно корисне.

Я сидів на задньому сидінні, розглядав ландшафти за вікном, розглядав нові міста, рахував стовпи, рахував перехожих, іноді засинав (тоді він їхав повільніше), іноді просився за кермо (тоді він звертав на бічну дорогу).

Іноді ми зупинялися біля кіоску з пресою, або біля бочки з пивом (він дозволяв мені спробувати своє пиво!), або біля придорожніх ставків, або біля залізничної колії.

З дитинства я запам'ятав, як гостро пахнуть шпали, як сухо обвіває вітер бетонні пам'ятники, яка тепла на дотик ранкова преса, яка холодна ставкова вода в червні. Я запам'ятав те дивовижне відчуття споглядання чужого побуту, яке ні до чого не зобов'язує, але яке так багато важить.

Ти просто дивишся зблизька, впритул, на чужі подвір'я, зазираєш до вечірніх освітлених вікон, відчуваєш теплий протяг випадкових під'їздів, розуміючи, скільки за всім цим стоїть чужого сміху, скільки чужих сліз, як щемко їм дивитися з вікон на життя, що минає, на автівки, що з'являються в літніх сутінках, протинають настояне густе повітря, назавжди зникаючи в мареві синього вечора, що огортається пилом, темінню й теплом.

Я запам'ятав, що найкраще буває в дорозі. Особливо, коли вона лише починається. Або закінчується.

Справа, звісно ж, не в "жигулі". Справа в кольорах, запахах і тінях. Ми стаємо такими, якими ми є, не лише завдяки батькам та вчителям, не лише завдяки перехожим, котрі нас супроводжують у нашому дорослішанні.

Не меншою мірою нас виховують речі та предмети, поміж яких ми ростемо. Присутність їхня, можливо, не така помітна, вага їхня нами, можливо, не завжди усвідомлюється, тіні їхні нами, можливо, не завжди зауважуються.

А проте спробуй згадати якісь важливі речі, котрі з тобою ставалися, спробуй відтворити свою радість чи розпач, спробуй повернутися туди, де тобі було невимовно добре, або відчайдушно погано, і ти їх усі побачиш – стільці, з яких будував палаци, шафи, в яких ховався від привидів, клітки, до яких цих привидів потім заганяв, посуд, в який падала дощова вода, радіоприймачі й телевізори, з якими вчився розмовляти, коли тебе лишали вдома самого, ванни, наповнені солоною морською водою, книжкові полиці, дотягаючись до яких, витягався вгору, вішаки з одягом, які пахли старістю, дзеркала на стінах, в яких можна було побачити своє майбутнє.

Речі, котрі так багато важили в нашому житті, й котрі лишилися десь там – у минулому, наповнюючи його собою, не маючи можливості з нього випасти. Все вірно, все пов'язано – ми є такими, якими нас зробило наше минуле, наше минуле є таким, яким ми хочемо його бачити. Наше життя складається зі спогадів та сподівань. Наша смерть буде складатися з пам'яті й любові.

Потім, пізніше, він розбив його так, що не лишилося жодної змоги бодай якось відремонтувати цю купу червоного металу. Просто здали на брухт. Шкода було, але що поробиш. "Час – найкращий лікар, але і він у більшості випадків заліковує до смерті".

Сергій Жадан