Американський пірат на службі козаків

Буквально кілька днів тому на Миколаївщині відзначалася 225 річниця Битви в Лимані – важливої сторінки в історії російсько-турецьких воєн, яка, зрештою, поставила крапку на пануванні Туреччини в Північному Причорномор'ї.

Традиційний курс української історії цю подію вперто не помічає – згідно з офіційною концепцією, ця битва і перемога у ній лежать у площині історії колонізації причорноморських земель Катериною ІІ, яка, як відомо, розглядається крізь призму концепції Тараса Шевченка і є однозначно негативним персонажем.

Отже, саме тому Битва в Лимані зацікавила вузьке коло осіб і не згадувалася на загальнодержавному рівні.

Між тим це битва, у якій брали участь насамперед козаки Чорноморського козацтва – під командуванням Антона Головатого і Сидора Білого. І саме козаки, які після зруйнування Запорозької Січі продовжували нести військову службу на Чорному морі, відіграли вирішальну роль у битві.

По-друге, це битва, у якій брав участь легендарний пірат та засновник військово-морського флоту США Джон Поль Джонс. Більше того: незадовго перед битвою його було урочисто прийнято в козацькі лави і нагороджено шароварами, люлькою, шаблею та новим іменем – Іван Павлинів.

Джон Поль народився у 1747 році в Шотландії. З 13 років ходив у морські походи. У віці 21 року Джон Поль стає капітаном, однак під час одного з інцидентів вбив морського офіцера (як він стверджував сам – обороняючись).

Тікаючи від правосуддя, опинився у Північній Америці, де саме починалася боротьба за незалежність північноамериканських штатів. В поступає на службу до бунтівних лідерів штатів і займається організацією флоту.

Спершу кораблі Джонса (як він почав самоіменуватися) нападали на британські кораблі і топили їх, попередньо грабуючи.

За тогочасними британськими документами Джонс вважався піратом і щодо нього поширювалося анти піратське законодавство. Згодом саме Джонс організував з таких же, як він, піратів флот – прообраз нинішніх ВМС США.

У вересні 1779 року він вступив у бій з британським конвоєм неподалік від Йоркширу. Головний британський корабель "Серапіс" мав на борту 50 гармат. Не зважаючи на це і на втрату власного флагмана, Джонс наказав йти на абордаж і захопив кораблі британців.

На цей час Джонс був одним із найуславленіших флотоводців. Французький король Людовік XVI надав йому лицарський титул (шевальє), у Сполучених Штатах його прийняли до масонської ложі.

Катерина ІІ шукала по всьому світу найкращі кадри, яких запрошувала у Росію, обіцяючи щедру винагороду за службу. У 80-х роках посол Росії у Франції Сімолін запропонував Джонсу переїхати в Росію.

У 1787 році Джонса представили Катерині ІІ. Під час аудієнції Джонс передав імператриці текст Конституції Сполучених Штатів Америки. У відповідь отримує звання контр-адмірала і направлення на Чорне море.

Вже 7 червня 1788 року моряки на чолі з Джонсом спалили три турецьких кораблі. 6 і 16 червня Джонс відвідує табір козаків і під час другого візиту був урочисто прийнятий в козацтво.

Подібна практика існувала на Січі і раніше – скажімо, у козаки було прийнято князя Потьомкіна, генерала Прозоровського і навіть німецького математика Леонарда Ейлера.

За тогочасними донесеннями, Джонса зустріли горілкою, він побратався з якимось козаком Іваном (прізвище якого до нас не дійшло), сіли на човен і під прикриттям густого туману наблизилися до флагмана турецького флоту. Джонс написав крейдою на борту корабля: "Спалити! Джонс".

Потім Поль Джонс неодноразово з'являвся у своєму запорозькому вбранні на палубі свого корабля "Святий Володимир".

Британські шпигуни доносили у Лондон, що бачили Джонса у широких шароварах, а тому, на їх думку, це свідчило про те, що "безбожний Джонс перейшов у мусульманську віру".

Під час Битви у Лимані неподалік від Очакова турки понесли значні втрати: три 64-гарматних корабля, два 40-гарматних і три 32-гарматних фрегати, оди 64-гарматний корабель було взято в полон.

Було вбито близько 6 тисяч турків, 1673 турки було взято в полон (в тому числі Колчак-паша, прапрадід майбутнього адмірала та Верховного правителя Росії Олександра Васильовича Колчака). З російської сторони втрати становили: 2 загиблих офіцерів і 16 нижніх чинів, поранених - 10 офіцерів і 57 нижніх чинів. Отримав смертельне поранення і невдовзі помер кошовий чорноморських козаків Сидір Білий.

Джонс міг святкувати перемогу. Якби не інтриги.

У Джонса склалися добрі стосунки з Олександром Суворовим. Однак зовсім не склалися із князем Григорієм Потьомкіним, який вимагав цілковитої покори від непокірного Джонса. Дійшло до конфліктів.

Потьомкін передавав у Петербург депеші, у яких всіляко применшував роль Джонса, виставляв його у непривабливому світлі. Одна з депеш містила доволі цікаві відомості: мовляв, контр-адмірал Поль (як його величали у Росії) відмовляється вчити російську мову, натомість вчить козацьке "нарєчіє" і вже непогано оволодів ним.

Імператриця відкликала Джонса в Петербург, попередньо обіцяючи призначити його командуючим Балтійським флотом. Натомість з призначенням зволікали. Він отримав орден святої Анни, але не пост. Більше того: невдовзі його звинуватили у розбещенні неповнолітньої і розпочали слідство.

Тим більше, він був пов'язаний із небезпечними – з точки зору Катерини – силами в Європі та Америці. У Франції розпочиналася революція. Масони починали становити загрозу для царизму і почали піддаватися гонінням. У 1790 році Джонс втік із Росії.

Він знову оселився у Франції, де написав мемуари, а також дізнався, що Конгрес США присвоїв йому звання адмірала. Так він став адміралом двох країн – Сполучених Штатів та Росії.

У 1792 році Джонса було призначено консулом США у Алжирі, але він не встиг вступити на пост, оскільки 18 липня 1792 року несподівано помер – через чотири дні після того, як Австрія та Росія уклали військову угоду проти Франції. На момент смерті на Джонсові був російський адміральський мундир.

Тіло Джонса помістили у герметичну труну, залиту спиртом. У 1905 році цю труну було перенесено і перепоховано з почестями у Вашингтоні. Віддати честь Джонсові – американському і російському адміралу, Чорноморському козакові – прибув президент Теодор Рузвельт.

Щоправда, існує й інша версія. Нещодавно дніпропетровська дослідниця Галина Семенча опублікувала цікаву розвідку, присвячену Джонсу. У своєму дослідженні автор висуває версію: насправді Джонс не помер у 1792 році, а повернувся у Росію.

Дослідниця звертає увагу на те, що у 1800 році на російській службі – вже в часи Павла Петровича – з'являється якийсь Іван Іванович Поль, щодо якого видається розпорядження: "По Высочайшему приказу, как оказался в живых в плену у французов, определен по-прежнему в полк 1800 декабря 24".

Як би там не було, але адмірал Поль Джонс має знайти місце в українській історії. Нехай для нього це був лише епізод в бойовій кар'єрі. Нехай він взяв участь лише у одній великій битві. Але він любив цю землю,і вона відповідала йому взаємністю. Тим більше, що битва, в якій брав участь Джонс, повернула Російській імперії (а згодом Україні) Причорномор'я.

Позитивні тенденції і зрушення вже з'явилися. У січні 2013 року віце-прем'єр з гуманітарних питань Костянтин Грищенко закликав формувати історію України за інтегральним принципом, включивши в цей процес як іноземців, які чимало зробили для України, так і українців, що прославилися далеко за межами рідної землі.

Як на мене, - єдино правильний і єдино прогресивний підхід. Якщо вдасться втілити і розвинути концепцію Грищенка, то не лише Джонс, а й десятки, сотні історичних постатей, тією чи іншою мірою пов'язаних з Україною, дістануть прописку на сторінках підручників нашої історії.

І тоді пам'ятники Джонсу стоятимуть не лише в Петербурзі чи Вашингтоні, а й в Україні.

Кость Бондаренко