Чому Україна повинна відстояти Донбас

У війні на Донбасі, яка несе смерть та руйнування і заважає здійсненню справжніх змін в Україні, спостерігається мало поступу. Чи варто Україні продовжувати боротьбу за цей проблемний регіон? Моїми міркуваннями щодо цього питання нерідко цікавляться українські журналісти, і моя однозначна відповідь – "так, варто". І для цього є три наступні причини: незалежність Донбасу не є тим, чого хоче Путін, вона не є тим, чого хочуть українські патріоти, і не є тим, чого хочуть жителі Донбасу.

Перші два пояснення мають суто практичний вимір: Путіну потрібні не зруйновані заводи і шахти Донбасу, а подальша дестабілізація України з допомогою постійного конфлікту. Відмова від Донбасу не зупинить російське втручання в українські справи. Більше того, українські патріоти, принаймні деякі з них, навряд чи захочуть припиняти війну: не важко уявити, як вони сприймуть рішення Києва віддати те, за що померли їхні товариші – вони вважатимуть це зрадою. І так сам не важко уявити, як тоді будуть формуватися партизанські загони, що намагатимуться повернути частини території. Росіяни за такого розвитку подій можуть навіть таємно підтримувати партизан – використовуючи цю ситуацію у якості дешевого способу і надалі розпалювати конфлікт.

Третя причина має, швидше, моральний і політичний характер та, ймовірно, є найбільш ґрунтовною. У мене все більше складається враження, що в душі деякі українці визнали результати минулорічних сепаратистських референдумів "ДНР" та "ЛНР" 11 травня. Чому? Тоді українські медіа небезпідставно висвітлювали ці референдуми як незаконні та сміховинні. Але сьогодні все більше українців говорять про Донбас так, наче його жителі й справді голосували за відділення від України, звинувачуючи їх у підтримці сепаратистів.

Насправді ж сьогодні фактично неможливо дізнатися достеменну думку жителів Донбасу. З того часу, коли "ДНР/ЛНР" вщент зруйнували свободу слова у регіоні, ми можемо покладатися тільки на враження, які отримуємо від розмов з людьми. Такі враження дуже ненадійні у якості джерела, і це далеко не наукові соціологічні опитування. Останнє справді незалежне опитування громадської думки, проведене на всій території Донецької та Луганської областей, опублікували в квітні 2014 року. Згідно з його результатами, 18% донеччан та 24% луганчан підтримували дії "сепаратистів" на ранньому етапі. Близько 25% опитаних в обох областях тоді підтримали відділення від України та приєднання до Росії.

Дуже ймовірно, що із того часу кількість жителів Донбасу, які не бажають бачити регіон у складі України, збільшилася. Таке відчуття однозначно складається після спілкування із місцевими, особливо у зонах, сильно зруйнованих обстрілами української армії. Серйозно заплямували імідж Києва на Донбасі також обмеження Україною свободи пересування, корупція серед контролерів на блокпостах і пропускних пунктах та невиплата пенсій прописаним на окупованій території старим.

Можна стверджувати, що такі заходи виправдані безпековою ситуацією, отже, в цьому винна Росія, а не Україна. Але ж і їхній вплив на громадську думку – це наслідок війни, а, отже, не провина людей. Найважливішим є той факт, що перед війною три чверті мешканців Донбасу хотіли залишитися в Україні, і лише п'ята частина підтримувала сепаратистів. І як зручно це не було б, Україна не має права відхреститися від цих людей так само, як Велика Британія не мала права відхреститися від північно-ірландських уніоністів, які хотіли, щоб Північна Ірландія залишалася у складі Сполученого Королівства, навіть в той час, коли ІРА (Irish Republican Army) провадила насильницьку кампанію на підтримку приєднання регіону до Ірландської Республіки (за підтримки частини населення).

І як зручно це не було б, Україна не має права відхреститися від цих людей так само, як Велика Британія не мала права відхреститися від північно-ірландських уніоністів.

Більше того, ми не маємо статистики, яка дозволила би оцінити, наскільки жителі на територіях "ДНР/ЛНР" ненавидять Україну. Скоріш за все, менше, аніж ми думаємо: очевидно, ті, хто не підтримує сепаратистів, тримають язик за зубами (однак не всі, як свідчить відео, яке Vice News зняли в Широкиному).

Водночас західні ЗМІ поквапилися із висновками і вже звично вживають фрази на кшталт "жителі Донбасу, швидше за все, вже ніколи не захочуть жити в Україні". Я не вірю в це. Я особисто знаю деяких мешканців "ДНР", які однозначно відсвяткують повернення української влади в регіон. Я знаю багатьох інших, які просто хочуть миру і трохи грошей, кажучи: "Байдуже, як називається країна, де ми живемо – після всього, що ми пережили". Припускаю, якщо Росія зупинить свою підтримку, насильницький опір людей українській владі в "ДНР/ЛНР" буде незначним.

Скільки буде політичного опору, залежатиме від ставлення українців та українського уряду до жителів Донбасу. Тут у гру вступає недогідна правда із минулорічного квітневого опитування громадської думки. Тоді лише 10% населення регіону підтримали європейську інтеграцію України. Зростання цін на комунальні послуги та інші труднощі, пов'язані із цим геополітичним вибором, будуть важко сприйматися навіть людьми, які вірять у мрію. А нав'язати їх противникам цієї ідеї в цілому – ще складніше.

Російсько-американський романіст Кіт Ґессен у своїй проДНРівській статті минулого вересня написав, що ліберальні, проєвропейські українці зраділи можливості ліквідувати або налякати жителів Донбасу, які виступають проти європейської інтеграції – це ті люди, які несуть із собою старе, радянське світосприйняття, чий регіон є фінансовим тягарем для країни (що стане ще тяжчим тепер, зважаючи на те, як війна поруйнувала інфраструктуру). "Чому б не вбити їх усіх?" – таким був провокаційний заголовок Ґессена.

Мені не хочеться вірити, що це думка більшості людей у проєвропейській, демократичній Україні. Я хочу вірити, що така позиція властива лише нечисельній меншині, і що її роздуває і перебільшує російська пропаганда. Оскільки країна, яка займає подібну позицію, не матиме права позиціонувати себе як захисниця ліберальних західних цінностей та демократії.

Подобається це чи ні, проте будь-який український уряд зобов'язаний функціонувати для всіх своїх громадян, навіть тих, що помиляються найбільше. У тих регіонах, де значна більшість протестує проти центральної урядової політики (євроінтеграції), влада має вибір: переконати їх взяти участь в євроінтеграційному процесі або ж дати їм можливість відмовитися від цієї політики через федералізацію чи правдивий референдум про незалежність. Хоч в Україні має відбутися якась конституційна реформа, Києву не можна піддаватися на запровадження того різновиду федералізації, якого хоче Росія. Справжній референдум про незалежність видається ще менш здійсненним: умови, яких досягла Шотландія, в цьому випадку не спрацьовують (і, на відміну від Шотландії, регіон не має історичних чи культурних підвалин для незалежності). Будь-який подібний крок потопить цілий західний проект України, і водночас з'явиться загроза відділення таких економічно стратегічних регіонів, як Харків, Дніпропетровськ та Одеса.

Отже, переконання – єдиний метод, і його потрібно застосовувати вже зараз. Всі зусилля України мусять бути спрямовані на переконання у вигодах від європейської ліберальної демократії для жителів тієї частини Донбасу, яку Київ наразі контролює. Я нещодавно відвідав високотехнологічний італо-український завод кераміки у Слов'янську – промовистий приклад того, як європейські країни можуть допомогти промисловості Східної України у довгостроковій перспективі. Заохочення подібних проектів та рекламування їхніх переваг має бути пріорітетом комунікативної стратегії центральної влади у регіоні.

ЄС також мусить допомагати, починаючи від сьогодні. Кілька відновлених за європейські гроші доріг чи шкіл та великі знаки із європейським прапором на них, щоб люди точно знали, хто за це заплатив, можуть стати прикладом того, як незначна сума грошей відіграє велику роль із точки зору піару.

Найбільш важливо, напевно, є те, що українці мають пам'ятати, чому був обраний шлях боротьби із Росією і повороту до Європи: бо ви вірите, що це – найкращий спосіб забезпечити свободу, гідність та економічне процвітання своєї країни. Правильно? Так от, люди на Донбасі насправді хочуть цього ж. Європа, можливо, не є настільки очевидно привабливою для Донбасу, якою вона є для Галичини, але альтернативи, пропоновані Росією/проросійською стороною, беззаперечно гірші. Коли те, що ви обрали, очевидно правильне, хіба це настільки важко - переконати в цьому інших?