До зустрічі

Перша – показ робіт Валєри Бондара, який помер рік тому. Фактично, перша його посмертна виставка. Інша – серія фото Юрія Ворошилова "До зустрічі", де фотограф зібрав портрети харківських художників, поетів, журналістів, політиків, що пішли з життя останнім часом.

Дивним чином ці експозиції природно одна одну доповнюють – художник, який відійшов, залишивши по собі свої фарби й лінії, й фотограф, що намагається зафіксувати час, зупинити його смертельну розміреність, вихопити з нього, ніби з потягу, що рушає, знайомі йому риси, близькі йому обличчя.

Обидва вони так чи інакше говорять про пов'язаність життя зі смертю, про їхнє взаємоперетікання, взаємоперетин. Бондар завжди малював не так побачене, як відчуте, відчитане, за великим рахунком – згадане.

Він вибудовував свої стосунки з часом і простором, рішуче щось ігноруючи й так само рішуче та наполегливо щось натомість домислюючи. Загалом важко зрозуміти, що він мав увазі під часом, як він бачив довколишній ландшафт. Так чи інакше, можна все це відшифровувати тепер, за його роботами, за перепадом його фарб, за гостротою ліній.

Юрій Ворошилов натомість не просто фіксує час. Він персоніфікує його, нагадуючи: час - це, перш за все, обличчя, які ми запам'ятали, очі, в яких ми відбились, голоси, на які нам трапилось відповідати.

Тому його портрети поетів та художників, можливо, більш повно й глибоко свідчать про Харків кінця ХХ - початку ХХІ сторіччя, ніж усі побудовані за цей час офісні центри та елітні будинки. Час складається з нашої в ньому присутності, час наповнюється нашими любов'ю та ненавистю, час - це живі люди, це окремі біографії, це зморшки й сивина, усмішки й сльози.

Ворошилову вдається ловити ці ледь відчутні прикмети, за якими безпомилково можна буде згодом розпізнати саме наш час, саме нашу епоху, саме наших сучасників. Тих, із ким нам пощастило жити в одному місті, в одному просторі. Тих, у кого нам випало чомусь навчитись. Тих, хто, зрештою, залишив нас сам на сам із нашим часом.

Іноді мені здається, що знайомства з людьми, які стають для нас важливими та близькими, посилаються нам із тим, щоби ми нарешті припинили боятися, щоби ми дивилися на життя відкритими очима, не відвертаючись і не відходячи в бік.

Ми змушені так чи інакше час від часу втрачати друзів та близьких, ми приречені час від часу стикатися зі смертю, ніби з трамвайним контролером – жорстким до всім, але й справедливим теж до всіх.

І цих втрат жодним чином не оминеш, в жоден спосіб не позбудешся. Кожного разу відхід кожного з них, вибиває тобі з-під ніг грунт, позбавляє тебе впевненості й почуття виправданості всього, що діється, наповнює твоє піднебіння присмаком крові та глини, забирає тобі з голови спокій і затишок. Ти стоїш і думаєш – як же так? Чому саме тепер?

Як бути далі, як усе перебудувати? Як навчитись розмовляти, знаючи, що ніколи не почуєш у відповідь ці голоси, на які завжди обертався, на які завжди відгукувався.

Але справедливість і полягає в тому, що ти позбавлений впливу, позбавлений вибору. Замість вибору тобі дається любов і пам'ять. Цього, звісно, недостатньо. Але й без цього неможливо.

Сергій Жадан