"І хто ж таку нам кучму дав?"

Ці рядки з "Енеїди" І. Котляревського згадалися мені, коли я зазирнув у свої старі записи про вибори 1999 року. І знайшов там чимало цікавого. Чимало такого, що нагадує мені події теперішні і може підказати, як розвернуться вибори у 2015 році.

Як пригадуєте, Кучма тоді йшов на другий термін і щоб завоювати прихильність Західної України оголосив себе оновленим. Ну, чисто як то буває з іконами, коли вони оновлюються.

З'явилися навіть плакати з тим оновленим Кучмою, де йому нафотошопили руду шевелюру, яка стирчала догори в панківському стилі, а напис впевнено апелював до молоді: "Все буде чьотко!"

Ну і створила влада тоді такий собі квартет, який назвали "канівською четвіркою". І цей квартет виступав у ролі опозиції. Соціаліст Мороз, комуняка Ткаченко, колишній кагебіст Марчук і... теперішній постійний торохтій на усі теми Олійник.

Перед тим спритненько прибрали Чорновола, і народ, який Кучму любив не дужче, ніж собака цибулю, вхопився за ту "четвірку". Ну, бо іншої опозиції ми тоді не мали.

"Опозиціонери", створені кучмонавтами, пошили усіх в дурні, обіцявши вибрати з-поміж себе когось одного, хто піде на президентські вибори. Завершилося фарсом: вони не вибрали нікого і пішли на вибори усім колгоспом.

Цікава аналогія з нинішніми опозиціонерами напрошується – чи не так?

Але рухаємося далі. Демократична преса, – її тоді ще було чимало на відміну від слабенького інтернету, – зосередила свої симпатії на Марчуку та на Морозі.

Про останнього стали писати, що він не такий уже страшний: інтелігент, щирий українець, цікавиться українською історією і постійно поповнює знання. А ще він має таке, чого нема, скажімо, в голови РУХу Удовенка, – ХАРИЗМУ! Ніхто тої харизми, щоправда, не мацав, але всі казали, що вона була. І то велика.

Правда, газета соціалістів "Вільна Україна" , яку надихав своєю харизмою Мороз, виглядала приблизно так, як виглядає зараз газета Сіманєнка. Там писалися зовсім дикі речі про нашу історію.

Тоді як сам Мороз визнавав голод 1932-33 років, окремі автори цієї газети в ньому сумнівалися: "Як мешканець Західної України, я не можу щось конкретне сказати про 1933-й рік, бо там не був. Але сумніваюсь, чи справді той голод мав такі масштаби, бо чомусь про нього більше кричать галицькі націонал-"патріоти", ніж люди у Східній Україні".

З "Маніфесту нового курсу України" О. Мороза мене полонила обіцянка: "проблему мови в Україні буде вирішено". Коротко і – неясно. Бо ж вирішити її можна по всякому. І ми навіть ще пам'ятаємо, як.

Та це не завадило колишньому репресованому поетові Миколі Горбалю задуматися: "А може, і справді Мороз - український Кваснєвський?".

Твердження було заманливе. Але малоймовірне. Різниця між Кваснєвським і Морозом була та, що перший ніколи не асигнував і не підтримував таких газет як "Товариш" та "Вільна Україна".

Мороз міг собі створювати імідж Кваснєвського скільки йому заманеться, але весь його електорат, вся його команда сповідувала злочинні комуністичні ідеї, молилася на дєдушку Лєніна, скиглила за Союзом і колискою трьох братніх народів. Так що про Мороза можна було сказати так, як казали колись мудрі дядьки: може ти, москалю, й добрий чоловік, та шинеля твоя – злодій.

Серед інших претендентів на крісло президента був, звичайно, Пєтя Сіманєнка і ще ціла купа різних гномів, що їх використала влада. Серед цих карликів виділявся такий собі Микола Габер, у програмі якого можна було натрапити на унікальні за відсутністю логіки конструкції:

"Перетворення держави у генеральну корпорацію з обслуговування її населення шляхом передачі їй вирішення не тільки суто управлінських, а й господарських функцій корпоративного регулювання".

Чи неправда, яка ясна й прозора, навіть бомжу зрозуміла програма?

Ще одним претендентом на посаду президента була Наташа Вітренко. На конференції у Верховній Раді солодка парочка Вітренко і Марченко втішили журналістів тим, що після виборів навчать їх правильно писати.

А хто вчитися не захоче, поїде на уранові рудні. Мадам Вітренко, виявляється, вже виступала перед робітниками уранової копальні у Жовтих Водах і пообіцяла, що після виборів до них приїдуть кілька ешелонів робочих рук.

Реклама Олександра Ткаченка вістила: "Ткаченко – народний президент!" Та й народ про нього відгукувався позитивно: "Він людина ділова. Що дума, те й говоре". Можна тільки уявити собі, що б така людина наговорила, поїхавши в якості президента за кордон.

Реклама Ржавського звучала так: "Александр Ржавский и "Єдина родина". ОНИ не ждут от вас ЕТОГО".

Хто ці таємничі "ОНИ" і чому вони не чекають "ЕТОГО" залишилось таємницею.

Та найцікавіша інтрига закрутилася довкола Марчука. Колишні дисиденти наввипередки помчали у його табір. Діялося щось неймовірне. Ті, кого ув'язнювала злочинна каґебістська система, кинулися в обійми представника цієї системи.

Їм підіграла провладна преса, весь свій критичний запал спрямувавши саме на Марчука. Виглядало, що це єдина альтернатива Кучмі. При чому Марчука ця преса заатакувала ще до того, як "четвірка", тримаючи інтригу, вперто не називала свого лідера. Марчука шкалювали з особливим запалом, незважаючи на те, що рейтинг його був нижчий ніж у Мороза, Вітренко чи Симоненка.

Колишні дисиденти пересварилися, незламні рухівці обізвали марчукістів сексотами і потрясали якимись таємничими документами з архіву Чорновола.

Серед прихильників Марчука виявився і Юрій Шухевич, якого пізніше ще не раз використовувала влада в своїх інтересах. Рухівець Ярослав Кендзьор звістив сенсацію: Шухевича ще в 1959 році завербувало КҐБ.

Дисидент Іван Гель заявив про Марчука: "Десь у "Литві, Чехії чи Німеччині, притягнули б до відповідальності за скоєне, а у нас з нього ліплять національного героя, "ідеального" кандидата у Президенти".

Щоб уже остаточно роздробити опозиційний електорат влада зробила усе можливе, аби кандидатами у президенти стали усі провідні рухівці: Удовенко, Костенко і Онопенко. Кожен з них вирішив іти до кінця, хоча шансів не було ні в кого. Всі вони твердо обіцяли перемогти. Та ледве чи вірили у свої обіцянки. Адже те саме казали і відверті коміки – Габер та Базилюк.

На кого всі вони працювали – зрозуміло. Вочевидь, не на Україну, а виконували конкретне завдання – відтягувати голоси.

А потім був театралізований замах на Вітренчиху. Гарант Конституції відразу зробив заяву ще до завершення розслідування, назвавши "неспростовним фактом" те , що до замаху на Вітренко "безпосередньо мають відношення люди з штабу О. Мороза".

А потім, коли у другий тур вийшли Кучма і Сіманєнка, українське телебачення почало демонструвати фільми й передачі спрямовані проти комуністів – про сталінські репресії, про Голодомор і т. д.

А уся демократична братія, яка стелилася перед Марчуком, опинилася тепер під ногами в Кучми. З літака навіть викинувся тодішній мер Львова Куйбіда. При повному розумі. Я думав, через нерозділене кохання, а виявляється, ні. Це була лише така акція на підтримку пана президента. З парашутом, звичайно.

Маразм продовжувався. На гуцульському фестивалі подарували Кучмі крисаню і обрали Почесним гуцулом. Ну, в принципі серед гуцулів трапляються й руді. Єдине, що мені дошкуляло, це те, що вибрали гуцулом його одного, без жінки. Бо як то виходить? Пан президент – гуцул. А жінка – москалька? Вівці можуть не зрозуміти. Коли життя його притисне і піде він на полонину їх пасти.

Ну, от така історія. Серед моїх знайомих було чимало хто з розпачу голосував за Сіманєнка. Коли я прийшов на дільницю за пів години до закриття, то виявилося, що я уже "проголосував". І не тільки я, а й мій покійний тато.

Я подумав, що обурюватися немає сенсу, бо в комісії сиділи самі наші і, якщо вже за когось кидали бюлетені, то таки точно не за Пєтю. Цвинтар був за яких сто метрів від дільниці, то чому б моєму покійному татові та й не виконати свій громадянський обов'язок?

Юрій Винничук