На захист захисників

"Президент відвідав кадетів у ліцеї ім. Богуна", "Поголені голови – це лише початок", "Леґендарне чоловіче свято наближається". Таку щільну інформаційну атаку на наші мізки проводить лише "Кока-Кола". Та й вона лише перед Новим роком і Різдвом. Цього разу вона ні при чому. Тут працює якась інша корпорація. Але яка саме?

І що це за свято таке "чоловіче", і відколи воно леґендарне? Реклама наперебій закликає нас пити в цей день військову горілку, курити самокрутки з махоркою, намотувати улюблені портянки під кирзаки. Парфумний бізнес розсилає своїм клієнтам есемески про знижки на товар для чоловіків.

"Я взагалі не знаю, хто ті жінки, які могли б купувати своїм чоловікам подібні штуки", – дивується моя однокласниця. Вже й не пригадую, в якому саме класі – третьому чи четвертому – саме я випав їй на 23 лютого. Чи правильніше сказати – саме її подарунок випав мені. Щоб усе було по-чесному, наші однокласниці тягнули жереб.

Але це було так давно, ще в дитинстві. А нині вона каже: "У пенсіонерів, які ще й досі святкують радянські свята, немає грошей на парфуми. А молодші – та хіба ж їх усіма цими вигадками про один жіночий і один чоловічий день проб'єш? Хто ті люди, які святкують? Навіть ми не святкуємо".

Ми не святкували цих номенклатурних червоних днів календаря навіть тоді, коли вони стосувалися нас напряму – під час служби в армії. У тодішній "день захисника" ніхто не втюхував нам жодного дармового алкоголю, не було й усіх цих безконечних концертів за участю захисниць з університету ім. Поплавського. Радянський Союз ніби й був, але всього цього – ні, не було.

Усе, що могли запропонувати нам наші командири в цей день – ще брутальнішу лайку на плацу, ще більше погроз із перспективою відсидки. От я й досі пам'ятаю: наш полкач приперся на ранковий "развод", як завжди, не в настрої ("знову жінка не дала" - жартували солдати) і, почавши з нібито привітань ("поздравляю, товарищи бойцы!"), дуже швидко збився на куди звичніший для себе тон, та й пішло-поїхало: "буду наказывать", "буду карать", "лично посажу", "лично застрелю". Пам'ятаю ще, як наш Киргиз після розводу смачно його перекривлював: "Поздравляю – посажу, поздравляю – застрелю!". Ми не надто боялися ні полкача, ні його погроз. На другому році служби, за півроку до дембеля, вони вже не страшні.

А тепер от – сучасні піар-технології, радіо, телебачення, преса. І повсюди цей день захисника вітчизни, повсюди це намагання слуг режиму розкрутити якомога голосніше ще один неорадянський культ. Бо це ж і ще один привід засвітитися своїми "добрими ділами" і пограти показними м'язами: "Кожній дитині по автомату! Кожному полку – сина полка! Офіцерам – офіцерське! Владі – владське".

Чоловіки, які свого часу відслужили, переважно ведуться на свої армійські спогади. Є такі, що можуть про це говорити годинами – особливо якщо під алкоголь. Це легке психологічне відхилення загалом цілком зрозуміле: в дуже багатьох із них, крім армії, нічого більше в житті й не сталося. Йому було 20, коли він повернувся "справжнім мужчиною". Йому було 20 – і більше нічого в його житті не було. Ні, звичайно – одруження було, діти якісь, робота. Але говорити йому досі хочеться лише про армію. Чоловіки люблять називати себе старими солдатами. Їм здається, ніби вони й справді захищали якусь вітчизну. І цей самообман – найсумніша сторона так званого їхнього свята.

Хоч і веселі сторони в нього теж бували. Ще того ж самого дня, коли нас феєрично привітав погрозами командир, тему військового свята взявся розвинути в нашій присутності один із прапорщиків – огрядний такий, вайлуватий дядько з місцевих, подільських. На мій погляд, ідейна формула 23 лютого вдалась йому найкраще: "Я считаю так, шо если жена имеет своего мужа за настоящего мужика, то она ему в этот день поставит на стол чекушку водки, пожарит здоровенную свинную одбивную и хорошеееенько подмоется". І коли всі ми на це схвально загиготіли, задоволений із себе прапорщик додав: "Вот тогда это праздник!".

Треба вміти радіти з найменших дрібниць. Хто його знає, може скоро прийде такий час, коли й чекушка з відбивною нашим захисникам вітчизни будуть тільки снитися. Та й проблем із водопостачанням у нашій країні якось не зменшується.

Мені ж усе частіше перед очима той салабон, що вперше в житті був поставлений вартовим на посту. І він відстояв уже був три зміни, з них дві найважчі – вночі. А на четвертій зміні він чомусь вистрелив знизу собі в обличчя, у свою завелику голову, отвір дула був десь на висоті підборіддя. Йому спалило півобличчя і з продірявленого черепа вихлюпнуло мозок. Ніхто навіть і не здогадувався, про що він думав тією своєю завеликою головою і що хотів усім нам сказати.

Таке ось у мене зовсім не святкове видіння.