Повернення й перетворення

Кернес завжди був амбівалентним у своїх заявах та діях, поєднуючи холодну логіку та прагматику з гарячою алогічністю. В його вчинках продуманість і виваженість щоразу межували з незбагненною химерністю та недоцільністю. Можливо, хтось чекав на зміни в його поведінці після здійсненого нападу, подальшого порятунку, реабілітації та повернення, можливо, хтось сподівався, що подібні речі просто змушують людину замислитись і переглянути власну систему цінностей. Втім, цілком даремно – є речі, які з нашої підсвідомості не годен вибити жоден снайпер. Мабуть, це свідчить про твердість характеру й цільність натури. Мабуть. Хоча про неподоланні комплекси та фобії це свідчить не меншою мірою.

Переконатись у чому можна було дослівно під час урочистої зустрічі харківського міського голови на рідній землі. Друзі й близькі, підлеглі, прихильники й просто "небайдужі" - очевидно, картинка з харківського аеропорту мала демонструвати незмінно високий рівень підтримки, загалом – незмінність як таку. Цілком зрозуміло, для чого він це зробив – на всі закиди та претензії, на всі вимоги та звинувачення завжди можна показати натовп вірних прихильників, більшість із яких, певен, справді переконані в незамінності "сонцеликого".

Крок, безперечно, популістський і через це максимально ефективний – нагнати бюджетників, мобілізувати партактив, розставити акценти, зупинити вагання: ніхто не повинен мати сумнівів, що до міста повернувся господар, ніхто не повинен мати ілюзій щодо методів виявлення та демонстрації народної любові. Найкращий мер найкращого міста має всенародну підтримку – кілька тисяч вдячного народонаселення з заготовленими плакатами є яскравим цьому підтвердженням.

Коли він обурюється на закиди з приводу застосування адмінресурсу, можу припустити, робить це цілком щиро. Можу припустити, що в його уяві, в його свідомості все виглядає логічно й гармонійно – так, це бюджетники, так, вони серед робочого дня приїхали спеціально наданим для цього транспортом, аби привітати свого улюбленця, так, їх, можливо, про це попросили. Але приїхали вони все одно добровільно! І люблять вони його по-справжньому! Ось саме тут десь, як на мене, й починається загальна химерність та недоцільність. Для чого він зганяє ці натовпи? Зрозуміло ж, як усе це виглядає збоку. Попри всю показову впевненість і гру м'язами – для чого він нині застосовує улюблені методи використання адмінресурсу?

Для чого йому тепер, за непевної політичної ситуації, знову вдаватись до старого-доброго виганяння на вулиці людей? Він же підставляється, хіба ні? Безперечно, підставляється. Безперечно, чітко й прозоро натякає, що для нього нічого не змінилось, що все буде як раніше – і методи, і риторика, і цілі. А все одно – не може зупинитись, не може відмовити собі в невеличких радощах, в маленьких слабкостях. Показна прихильність, нещира радість, штучна ейфорія, ненав'язливе шарлатанство. І за всім цим, як результат – відчуття влади, відчуття власної значущості, відчуття сили.

Він же розуміє, що їх сюди зігнали, а все одно щиро тішиться з оплесків та слів подяки. І квіти приймає з жіночих рук щиро. І про ворогів своїх говорить щиро. Він загалом виглядає щиро та органічно. Він органічний у своєму хамському ставленні до друзів та підлеглих (як він натурально викликав лікаря, аби той трішки розповів про лікування! І як органічно лікар проковтнув панський наказ взяти слово!). Він не змінився і не зміниться, гадаю, всі це розуміли й на жодні несподіванки не очікували.

Інша річ – а на що, власне, нам усім тепер очікувати? Чого від нього чекати? І чого, цікаво, чекає від нього центральна влада? Лояльності? Конструктивної співпраці? Роботи на загальне благо?

Надмірна довірливість та легковажність є куди небезпечнішими та шкідливішими за тверду недовіру та довгу пам'ять. І в ставленні до нього потрібно керуватись саме недовірою, постійно звертаючись до пам'яті. Не можна довіряти жодному його слову. Не можна забувати про жоден із його подвигів. Не можна погоджуватись із брехнею. Не можна вибачати злочинів.

З іншого боку – він і сам не дасть про себе забути.