"Повстаньте, гнані і голодні"

"Вдалий путч, результативний мирний протест – це революція. Провалена революція – це путч", - давня мудрість останнім часом обростає багатьма подробицями, особливо зараз, після того, коли турецький прем'єр Таїп Ердоган хрестоматійно розжував для всього світу, як невеличке мирне зібрання влада своїми ж кийками спроможна перетворити на масовий антиурядовий рух.

Грамотно поводитися в таких ситуаціях шановний Таїп Батькович мав би вчитися у старших колег, наприклад Барака Обами та Володимира Путіна.

Згадаймо бодай протесну акцію на Волл-стріт 30 вересня 2012 року: 1000 демонстрантів руху "Захопи Волл-стріт" (що підтримується профспілками), пройшли мирним маршем біля штаб-квартири нью-йоркської поліції. З доброго дива поліцейські бризнули сльозогінним газом у чотирьох жінок, і цей епізод було знято на відео.

Відеоролик миттєво розійшовся Інтернетом, і демонстранти, отримавши громадську підтримку, вирішили стояти до останнього.

Так "мирна хода" спершу на перетворилася "мирне лежання в наметах", а потім – на "мирне сидіння" у тамошній ньо-йоркській "кутузці": 1 жовтня поліція заарештувала близько 700 демонстрантів під сміхотворним за нашими мірками приводом – за тимчасове перекриття проїжджої частини при переході Бруклінського мосту.

Якби американці урядовці поводили себе, як турецькі, то за місяць-два декілька мільйонів американців по усій країні вимагали б закрити біржі, банки і т.д.

Або російський досвід: путінська адміністрація розганяє усілякі там мітинги опозиції ще з більшою завзятістю, аніж російська церква виганяє нечисть з храму.

Марші та акції протесту на різних площах спершу трамбуються кийками та іншими підручними засобами демократії, а по тому самі учасники пакуються в автозаки. Чимало поважних людей "відмотали" свій термін.

Так, чемпіон світу з шахів Гаррі Каспаров відсидів 5 діб, колишній віце-прем'єр Борис Нємцов – 15 діб, і серед порядних людей вважається правилом хорошого тону посидіти добу-другу "при Путіні".

Вивчення стрічки новин дозволяє зробити нехитрі висновки: чим міцніше уряд стоїть на ногах, тим сильнішою рукою він розправляється з усілякими акціями протесту, і тут немає принципового значення, про Білорусь йдеться чи про Велику Британію, чи Італію, відмінність буде лише в у формі, зміст – той самий.

Я деякий час задавався питанням, навіщо тому ж Путіну було розганяти навіть ті демонстрації, які мало б хто помітив (адже застосування сили дарує не лише світовим агентствам розкішну картинку, а й підсилює роль цих мітингів). Істина виявилася простою:

- по-перше, будь-яка влада боїться неконтрольованого нею натовпу;

- по-друге, якщо ідея "маленького" протесту зрозуміла широким верствам населення та поділяється ними, то дії активістів спершу викликають співпереживання співвітчизників, а згодом – і підтримку.

Так було в Україні 2004-го року, коли спершу нечисельний протест на Мандані Незалежності переріс у національну акцію. Так само відбулося і в Туреччині, де мирна демонстрація в стамбульському паркові перетворилася на багатотисячні демонстрації в 11 великих населених пунктах.

Тільки вже зараз їх метою є не лише зберегти дерева від вирубки, а відправити уряд у відставку та провести дострокові вибори.

Будь-яка влада не хоче, аби отих 700 демонстрантів чи 30 тис. згенерували хвилю невдоволення по всій країні. Тому будь-які мітинги, що мають потенційну здатність обростати співчуваючими, завжди викликають велику увагу силових структур.

Тим паче, що у будь-якій країні можна знайти проблему, довкола якої не складно мобілізувати обурення нації. У США – це засилля банківського лоббі, у Росії та Білорусії – це правлячий режим, у Греції, наприклад, це прагнення бюджетників коштом ЄС зберегти собі право на сієсту та інші архаїзми традиційного укладу.

І влада кожної з країн обирає: або під будь-яким приводом одразу побороти випромінення масового невдоволення, або ж спробувати погратися у публічну демократію, переговори та досягнення громадського консенсусу.

Або, або.

Іронія долі в тому, що турецька влада спробувала одночасно всі інструменти, і в порядку, який гарантував зворотню ефективність. Якщо уряд Ердогана вважав нижче своєї гідності спілкуватися з стамбульською інтелігенцією, то мав би зачистити площу та перекрити її танками чи в крайньому випадку тролейбусами, як то любить робити харківський мер.

Протестантів ніби й розганяли, але, схоже, більше сподіваючись, що вони самі розійдуться; їх то називали екстремістами та злочинцями, але при цьому вибачалися за надмірну жорстокість, тим самим ніби визнаючи їх правоту.

У такий спосіб турецька влада своїми ж діями розігріла мирний "зелений" протест до рівня національного спротиву. Правда, ніяких хороших змін "Турецька весна" для країни не обіцяє.

Акції непокори розпочали представники ліберальної інтелігенції, тоді як більшість у країні складають проісламськи налаштовані турки, які трійко виборів постіль підтримують правлячу Партію справедливості та розвитку Ердогана.

Конфлікт лібералів та ердоганівської партії якщо і призведе до якихось змін, так це до появи в правлячих кабінетах значно радикальнішої мусульманської сили.

Коли мова заходить про політичні барикади, прийнято згадувати Леоніда Кучму, мовляв, молодець, не дав застосувати сили до Майдану. Воно то правда, втручання танкових підрозділів, або навіть декількох водометів та пожежних машин могло б повністю переломити ситуацію у ті холодні дні, але нелюбов Даниловича до застосування сили – це одна з нерозгаданих загадок.

Адже згадайте "Україну без Кучми": тоді місяцями демонстранти "водили хороводи" на Хрещатику, і ніхто їм не заважав. Були й інші бурхливі та чисельні акції проти його режиму, але тодішній президент використовував лише інформаційну зброю.

Про владу нинішню говорити не доводиться, бо немає такої сили, котра могла б організувати народ на протест. Акція опозиції "Вставай, Україно" після декількох тижнів "простою" перетворилася на традиційне "Розслабся, ненько!", і якби не згадані харківські тролейбуси, то й згадати було б нічого.

Але майбутні покоління протестантів повинні розуміти, що оксамитові революції – це швидше виняток, ніж правило, і сам факт їх проведення означає, що влада не прагне утримувати важелі управління будь-якою ціною.

Тоді як справжні протести дуже часто наражаються всю палітру інструментів "захисту конституційного ладу". І все ніби законно. Бо переможців не судять…

Орест Сохар