Ті ж самі валянки… лише в профіль

Останніми днями модно ходити на бунтівний Майдан, бодай - аби викласти фото в соціальних мережах. Це – в тренді. Таке вже було 2004-го, коли значна частина українців відстояла на морозі, вигукуючи "Ющенко". Правда тоді популярними були SMS-ки та youtube, а не соцмережі. Пізніше помаранчеві "прочани" скажуть, що мерзли за свободу, а не Ющенка, а ще декілька років по тому частина майданівців зречуться своєї участі у революції "американських валянків та обколотих апельсинів" і вигадуватимуть усілякі політичні алібі на той період.

І ось історія повторюється, тільки вже у вигляді іронії. Іронія полягає в тому, що на сцені нинішнього Євромайдану-2013 стоять здебільшого ті ж самі політики, яких ми пам'ятаємо ще з "Так, Ющенко-Майдану-2004". Вони тоді подарували країні велику надію на зміни, на санацію влади від корупції, шанс на проведення реформ економіки та євроінтеграцію. Як казав Тарас Бульба, "я тебе породив, я тебе – й уб'ю".

Спершу трибуни Майдану прикінчили антикорупційні надії, по тому реформаторські, і приправили всю цю депресію повним зривом євроінтеграції. За це їм не влаштовували майданів, ніхто їх не наштрикнув на вила, і навіть навпаки – після поверхневого партійного ребрендингу партійці і далі стригли купони народної довіри. Навіть після того, як прем'єр-міністр революції нахабно зафрендила Володимира Путіна по самий "Газпром", і ціни на газ зросли удвічі, народ, зітхнув: "Вона – працює".

Так ось, іронія в тому, що саме ті вожді та лідери, котрі змарнували всі шанси та розтоптали надії, знову зібралися в центрі Києва, аби змусити своїх опонентів виконати одну з ключових обіцянок помаранчевого Майдану. І, як в 2004-му, люди йдуть за надіями (геть візи), партократи – за владою (геть Януковича).

Але цей текст не про Януковича чи опозицію. Він – про технології. Питання таке: чому марнування шансів, переоцінені газові угоди чи дворазова інфляція гривні попередньою владою не мобілізувала жодного серйозного протесту, а несподівана відмова нинішньої влади від русофілії та "віроломний" перехід "на світлу сторону" євроінтеграції з наступним її замороженням зібрала понад 100 тисяч осіб?

Відповідь тут проста, і починається вона з анекдоту про пацюка та хом'ячка: на одного полюють, іншого пестять і годують. Чому так, усі знають, - пацюку треба змінювати піарника. Команді синьо-білих набагато простіше скупити всі рейтингові телеканали, ніж навчитися спілкуватися з нацією. Навіть будучи в опозиції, регіонали не вміють тризвонити про діяльність "злочинної влади", тому у них за плечима немає жодного майдану. Натомість опозиція, яка пожаліла грошей на створення медіа-імперії, вимушена весь час проривати інформаційну байдужість медій і звертатися напряму до людей. Особливо складно їм в останній рік-два, коли з арени зійшла харизматична Юлія Тимошенко. Так народилися реаліті-шоу "блокування трибуни", "захоплення Київради" та "взяття Харківської бастилії", адже бійки, штурми та протести завжди привертають увагу людей. Також були ремейки акцій "Постань, Україно-2002", але люди не піднялися, повстання довелося згорнути.

Тут ми підходимо до найцікавішого: яких таких особливих дров нарубала влада, що цього разу повстанське реаліті "Євромайдан" стало настільки популярним? Як на мене, то вся справа в базовій аудиторії. Попередні акції були розраховані на старшу публіку, дуже інертну, і людям пропонувалося протестувати під розмитий набір гасел: звільнити одразу і Віктора Януковича (з посади) і Юлію Тимошенко (з Качанівської колонії), і оголосити вибори до Київради, і скасувати низку реформ (у тому числі медичну та пенсійну) і т.д. А цього разу заклики були вузькими, і вони спрацювали на дуже активну аудиторію віком до 30-ти, а також на інтелігенцію. Саме студенти, молодь є тією соціальною групою, яка найпростіше реагує протестами на порушення прав та виходить на вулиці. Таких прикладів у історії чимало: тут можна згадати українську класику "Голодування на граніті" 1990-го року, яке увійшло в історію як "Студентська революція", і завершуючи свіжим зразком – загальним страйком паризьких студентів, котрі стали на захист двох депортованих з Франції колег. Саме тому 24 листопада можна назвати бенефісом Віталія Кличка, оскільки туди прийшла його базова аудиторія. Прихильники інших політичних сил помітно старші, особливо "Батьківщини".

Тепер питання з протилежної площини: чи був у Януковича шанс уникнути вибуху "політичної матриці"? На мою думку, був. Президент зробив дві помилки, які, власне, і призвели до такої реакції:

- по-перше, декілька місяців тому він подав євроінтеграцію як абсолютне благо. Звісно, з точки зору цивілізаційних цінностей навіть асоціація з Європою принесе нації багато плюсів. Проте з економічної – в країні на певний період наступить економічна депресія. Якщо промоніторити наших західних сусідів, ту ж саму Польщу, Чехію, то легко знайдемо там потужні групи євроскептиків, які економічно доказували і доказують шкідливість євроінтеграції, особливо для національного бізнесу. Тому владі варто було б розв'язати таку дискусію і в Україні. Принаймні, це достатньо інформативно для значної частини українців, а крім того, сьогодні пояснення про "економічні складності" були б почуті;

- по-друге, підписання асоціації подано практично як доконаний факт. У результаті Кабмін "не призупинив", він вирвав оту євроінтеграцію з рук кожного, бо ми вже фактично намацали її, і готові були обміняти на практичні цивілізаційні блага.

Якщо ж "на Вільнюс" дивитися системніше, то проблема будь-якої "злочинної влади", чи-то помаранчевої, чи то синьо-білої, - в тому, що їй бракує бажання спілкуватися з країною. Я маю на увазі не бажання "напарювати" псевдоздобутки чи бігати по виборцях перед черговою кампанією, а саме пояснювати свої кроки, говорити про складнощі, демонструвати ті економічні чи політичні моделі, між якими відбувається вибір. Українська публічна політика відбувається за завішеними лаштунками, і лише наприкінці спектаклю до публіки виходить конферансьє і звітує, що Отело таки "замочив" Дездемону, чим скоїв злочин, передбачений статтею такою-то Кримінального кодексу, ведеться слідство. З'являється генеральний прокурор і запевняє про свою повну неупередженість, а конвоїри тим часом виводять із залу декількох підозрюваних. Там розберуться. Ось такий от театр абсурду… А режисер ще й ображається, що ми не співпереживаємо, адже така чудова гра акторів...

Якби у постановників було б бажання привідкрити лаштунки, то 21 листопада Кабмін мав би звернутися до нації і запитати, наприклад, чи згідні українці на ухвалення асоціації в обмін на замороження соціальних виплат, замороження росту заробітних плат при збільшення цін на газ… що означає скорочення доходів більшості українських сімей при зростанні затрат, особливо враховуючи очікуваний ріст цін та інфляцію гривні. Але ухвалюючи рішення за інших, - будь готовим до того, що ті "інші" виявляться незадоволеними, навіть якби вони самостійно дійшли б такого ж висновку.

Так що вигідніше для нації? Тимчасове збереження статус-кво чи підписання угоди про Асоціацію з ЄС? На сьогодні це економічне питання, бо йдеться насамперед про відкриття українських кордонів для європейського бізнесу. Але воно настільки політизоване, що навряд чи існує однозначно вірна відповідь. Це перший мій висновок з Євромайдану.

Другий теж не вельми популярний: Росія батогом і пряником поборолася за те, щоб не випустити Україну зі своєї орбіти. Натомість Брюссель поводився по-менторськи прохолодно і офіціозно. Звісно, організатори саміту у Вільнюсі були більше ніж зацікавлені, аби Київ підписав угоду про асоціацію, але загалом євроспільнота пальцем об палець не вдарила, аби якось підтримати Україну в час економічної облоги з боку РФ. Лише після 21 листопада єврочинивники сказали Путіну обережне "ай-яй-яй" і несміливо попросили не тиснути на нашу країну. Про якісь економічні преференції навіть не йдеться. А контрольований Вашингтоном МВФ відверто грає на боці російської влади, виставляючи нереальні умови під виділення чергового фінансування.

І третій, останній висновок. Національним символом країни має бути не Шевченко, а таки Тарас Бульба. І не тільки тому, що вбив свого сина за євроінтеграційний вибір. Ми дуже часто руйнуємо те, що породжуємо, особливо мрії, плани та очікування. І виборами цей синдром чомусь не лікується.

Орест Сохар