Тягнибоківщина: серце вірить, а голова – не варить

Перемога "Свободи" на місцевих виборах у Західній Україні, а пізніше і парламентських – яскраве свідчення цього. Багато політично зашорених вважають, що тріумф тягнибоківщини – це свідчення попиту трудящих мас на націоналістичну ідею.

Проте в дійсності отой штучний, синтетичний націоналізм чужий для виборців Західної України. Електорат не готовий сповідувати Дмитра Донцова, бо Донцова Дар'я йому куди ближча. Якщо не вірите, то підсуньте цитату від Ірини Фаріон: "Органічна гіперболічна антитеза свій — чужий, себто українець – жид, німець, москаль стає засобом ствердження відповідної ідеологеми, що є вдалим і впливовим гостропубліцистичним прийомом.

Така антитеза має не лише політичний, морально-етичний, але й екзистенційний характер, позаяк протиставна структура "своє — чуже" (батьківщина — чужина) є одним із найглибинніших, притаманних родовій свідомості архетипів".

Цю глибину націоналістичної думки не зможуть осягнути відсотків 99% виборців цієї політичної сили. Навіть через просте ознайомлення з цією "інтегральною" цитатою в господарствах перестануть нестись кури та доїтись корови.

Не на цей книжно-архівний націоналізм спокусився галицький люд, швидше в електорату виник попит на ідеалізм, який демонстрували "безсрібники" зі "Свободи": беручи участь у декількох виборчих кампаніях, хлопці та дівчата - "тягнибоківці" створили собі імідж членів ордену єзуїтів, що, як відомо, давали обітницю бідності.

На тлі газо- та метало-, олігархічно зорієнтованих партійних проектів, юнаки зі "Свободи" виглядали борцями за свідомість, а не за матерію, і не лінувалися декларувати свою схильність безкорисно служити національній ідеї та іншим красивим ідеалам (які, нагадаю, дешифрувати людині невтаємниченій просто не до снаги).

І коли на чергових парламентських виборах зневіра виборців до традиційних "матеріальних" партій та блоків посилилася, тут і настав зоряний час "Свободи". Західноукраїнський виборець свій протест висловив голосуючи за "ідеалістів".

Звичайно, для "людей інтернету" заяви про ідеалізм тягнибоківців викликають неприховану іронічну посмішку, оскільки відомостей про джерела фінансування цієї політ сили не бракує – починаючи від точкових вливань із Кремля і завершуючи популярним політичним інвестором Дмитром Фірташем.

Але, по-перше, рівень покриття WWW серед виборців цієї партії і досі невисокий, по-друге, український виборець у більшості своїй схильний ретельно виплітати у своїй свідомості кокон, який фільтрує весь негатив щодо свого кумира.

Це своєрідна інформаційна недоторканність щодо свого ідола, яка межує із сектантством, коли серце вірить, а голова – не варить.

Свого часу на такий психологічний феномен перехворіла вся помаранчева частина України; спершу близько року всі "діти Майдану" відмовлялися сприймати будь-який негатив щодо свого кумира Віктора Ющенка, доки в один момент зачарованість не перетворилася на розчарування, наче карета у відомій казці на гарбуза.

"Секта синтетичного націоналізму" ще досі в захисному коконі, тому більшість звісток про олігархічну кров у політичних жилах "Свободи" не доходять до свідомості адресатів (тобто виборців).

Точніше, так було до того моменту, доки інформаційний кумир Галичини ("Експрес") не взявся розслідувати діяльність політичного галицького кумира ("Свободу"). Тут і дані про джерела фінансування, і зв'язок з криміналітетом, і інші яскраві факти, що розвіюють ущент красиві байочки про аскетизм цієї політичної сили.

Адже "Експрес" для "західника" - це істина в останній інстанції, як у Радянському Союзі – програма "Время". Якщо газета повідомить, що "Юлію Тимошенко канонізовано за життя", або "У Віктора Януковича три ноги", то через день про це знатиме весь регіон і ні грама не сумніватиметься, бо… "в "Експресі" писали".

Під час будь-якого мого "паломництва" до Західної України мені обов'язково хтось покаже чергове число з якоюсь сенсаційною новиною. І будь-які зауваження (наприклад, "цю новину запустили мої друзі-політтехнологи", або "насправді все було не так") одразу відкидаються черговим шанувальником газети: "Ну нє, не може бути, це ж "Експрес"…

Іншими словами, у шкалі довіри до інформації це видання навіть обігнало таке достовірне джерело як "сусідка сказала". Тому саме розслідування "Експресу" пробили той кокон недоторканності, що не вдавалося іншим: розчаровані прихильники синтетичного націоналізму тепер перебувають у розпачі і говорять, "що не знають, кому вже вірити".

Особливо після того, як на догоду "Газпрому" "Свобода" виступила проти добування сланцевого газу в Україні…

Але, зрештою, не про "тягнибоківщину" мова. Бо до того аналогічними ж інформаційними привілеями користувалося чимало кандидатів у президенти і самих президентів, лідерів політсил та самих партійних структур.

І після "Свободи" ще будуть… І не тільки на Заході, але й на Сході країни. Тому коли виборці не хочуть розчаровуватись, то не повинні зачаровуватись, а ухвалювати рішення тверезо.

Симптоми зачарування виявити просто: якщо якийсь "вуйко" вважає, що якась політсила вкладає свої особисті мільйони доларів, аби поліпшити його, "вуйка", життя, то він наш клієнт.

Так само примітивно вважати, що хтось з учасників виборчого процесу нашкребе виборчу скарбничку "по кишенях" соратників: зазвичай, мільйони дають дорослі дядьки, і, зазвичай, при цьому розраховують, що ставка спрацює з максимальним коефіцієнтом. А найбільший розвод з хорошим лідером (як правило, він "свій") та поганим ("чужим").

Тому люди мусять дорослішати і приходити до тями. У тверезому стані можна голосувати за ту ж саме "Свободу", але розуміти при цьому, що це просто заміни одних на інших, бо ті інші вже набридли.

Можна за Кличка проголосувати, але усвідомлюючи при цьому, що не заради нас з вами вливаються газові гроші в цей проект. Або навіть за "Батьківщину" та "регіоналів". Але робіть це при світлій пам'яті та ясному розумі. І придумайте чесну мотивацію, чому ви збираєтеся піти на це…

Орест Сохар