Вище голови

Я, звісно, не расист. Скоріше, навпаки. Але якщо говорити про футбол, щиро переконаний у тому, що вміння грати в нього залягає виключно на ментальному рівні й на генетичній основі.

Себто, є народи, які грають краще, а є, які гірше. І пояснити, чому саме так, немає жодної можливості. Так склалося. Скажімо, німці вміють грати, а австрійці – ні. Й жоден аншлюс тут не допоможе. Максимум – можна взяти срібло на гітлерівській олімпіаді 36-го року.

Українці грають краще за поляків. Чехи за словаків. Каталонці за іспанців. Змінити ці розклади не видається можливим. Можна, звісно, інвестувати значні кошти в дитячий спорт чи в запрошення іноземного спеціаліста, але, за великим рахунком, згадайте виступ російської збірної на минулорічному ЧЄ.

На щастя (на щастя?) футбол не цілком залежить від фінансів, і економічно не найрозвиненіші Бразилія з Аргентиною завжди будуть бити розжирілим і стабільних скандинавів. Є певні умови, з якими немає сенсу боротися, їх можна лише сприймати. Або, якщо не сприймаєш, переключитись на великий теніс – там усе трішки інакше.

До чого я веду? Звісно, я сподівався наступного літа полетіти до Бразилії. Звісно, вірив у те, що це можливо. Вірив не тому, що вірити потрібно (хоча потрібно, чого ж), а тому, що насправді ця команда давала підстави вірити в себе, вірити в те, що будь-кого можна навчити грати.

Ясна річ, жодної ейфорії після першої гри з французами не було – яка ейфорія може бути перед матчем із командою, де в запасі сидять не дублери "Шахтаря", а гравці основи "Ювентуса" чи "МЮ"? Але навіть це не особливо лякало, адже була команда й вона показувала, що може грати проти будь-кого, що немає нічого страшного в топ-суперниках, що не варто нікого боятись.

І ось усе закінчилось так, як закінчувалось завжди. Нам знову показали наше місце, теорія про футбольні народи вкотре потвердилась, до Бразилії можна летіти хіба на карнавал.

Співвітчизники реагують по-різному – хтось гнівно говорить про продажність і зраду національних інтересів, хтось зважується бути великодушнішим і висловлює сердечні подяки гравцям та тренеру за емоції та переживання. А я ось думаю – добре, коли ти дивишся лише матчі своєї збірної проти різних там Англій чи Францій, себто, двічі на рік.

Добре, коли ти не знаєш гравців своєї збірної в обличчя. Тоді тебе не надто дивує неочікувана перемога й не надто печалить передбачувана поразка. А ось що робити тим, хто слідкує за всіма матчами національної збірної? З року в рік. Від дев'яностих, себто, від початку. Хто вже вп'яте чекає на перемогу в "стикових" іграх.

Хто розуміє, що справжній рівень збірної визначається не ситуативною перемогою над топ-суперником, а присутністю (вірніше, в нашому випадку – неприсутністю) твоєї команди на чемпіонатах світу чи Європи. Ось що їм робити? Дякувати за емоції? Так наші емоції не змінюються останні п'ятнадцять років (ну, гаразд – осінь 2005-го, пам'ятаю).

І емоції наші доволі прості – нам не стрибнути вище голови, цього разу все сталося так, як і мало статися, є певна закономірність і вона полягає в тому, що ми не надто добре граємо в футбол.

І хто б не тренував цю команду, і яким би не був ліміт на легіонерів у клубах Прем'єр-ліги, і які б "гранди" не прицінювались до наших орлів: максимум, на що ми можемо сподіватись – це участь у "стикових" матчах, звідки нам немає виходу з незбагненних для нас причин.

Максимум, чого ми можемо просити в долі – це вдалого жереба: опинитись у групі з якими-небудь греками, чи турками, чи хай навіть росіянами.

Себто, з тими, хто так само, як і ми, зазвичай не стрибає вище голови. Головне – вдалий жереб, прихильність богів, а там навіть Греція може стати чемпіоном. Хоча грати від цього краще не стане.

Сергій Жадан