Єврофінал

Трапляється й таке: серед літа раптом знаходиш часову шпарину тривалістю в тиждень і вирішуєш полетіти, наприклад, до Барселони. До того ж із таким розрахунком, щоб фінал Євро подивитися саме там – у товаристві народу-переможця, у нього вдома.

Втім, якби я знав, що буде аж 4:0, то навряд чи надавав би цьому перегляду такої ваги. Подібним фіналом Кубка Європи можна вважати хіба що той далекий, сорокалітньої давності розгром німцями збірної СРСР.

За цілковитої переваги дойчів тоді також відбулося те, що називається грою в одні ворота. Щоправда, рахунок був усього тільки 3:0. Але безпорадність переможених впадала в око настільки ж виразно. Однак це лише  принагідне відхилення, спогад із дитинства.

Зі Львова я вилітав за тиждень перед завершенням Євро. Це означає, що у Львові воно на той момент уже закінчилося – цирк, як то кажуть, поїхав. Три матчі – і досить, буде з вас, дорогі львів'яни та гості міста. Обережно, віконце в Європу зачиняється. Тепер живіть спогадами.

Новий, поки що з голочки аеропорт уже здавався мертвим. Кілька рейсів на день – і тому такий порожній незалюднений простір. Хіба не сумно? Дюжина прикордонників відверто нудьгують у своїх кабінах паспортного контролю. Кожен пасажир для них – ніби рідкісна здобич або знахідка.

Де вони, ті незліченні маси співвітчизників, що з нового аеропорту так і ринули до всіляких віднів і римів чи принаймні варшав і праг? Де скасування віз для них, так голосно обіцюване презом та його пацанами з МЗС?

Кажуть, що на цьому шляху нас уже обганяє Молдова. А вона така, що рідко в чому когось обганяє. Тобто наші діла і дійсно геть уже паскудні – раз уже й Молдова нас обганяє.

Не хочеться про таке й думати, але невже мають рацію злі язики, що пророкують уже в недалекому майбутньому перетворення нового львівського летовища на черговий торговельний комплекс?

Юля сидітиме, сидітиме Луц, і всі інші сидітимуть. Регіонали матимуть конституційну більшість у раді. Яник літатиме з офіційними візитами до Таджикистану й Вірменії. Країна буде надійно ізольованою і стабільною. Навіщо такій країні міжнародні аеропорти?

Отож варто літати, поки літається. Поки новий аеропорт не почав сипатися. Тому я і рвонув зненацька до Барселони.

Про те, що Європа у кризі, ви вже знаєте від багатьох наших оглядачів. Як і про те, що їй, Європі, скоро зовсім гаплик.

Ох, і посміємося ми з неї разом із братами-казахами! Вилітаючи до Барселони, я саме прочитав у всіх новинах про те, що в Іспанії ледь не дефолт і вона просить у ЄС якихось космічних грошей на порятунок. Цікаво, як у них виглядає таке стихійне лихо, думав я, гортаючи бортову пресу.

Тут, забігаючи дещо наперед, я скажу, що криза – якщо у них криза – виявилася цілком непомітною. Ніякі пенсіонери не давляться й не втрачають свідомість у кілометрових чергах до ощадкас чи, скажімо, за крупами, сірниками, сіллю та гасовими лампами.

Ніхто з політиків не намагається обдарувати вражених кризою виборців – ну, гаразд, не гречкою! – дармовим рисом. Якщо хто і створює тимчасову ажіотажну нервозність у крамницях та й загалом у публічному просторі, то це не вражені жодними кризами, але все одно знервовані і галасливі росіяни.

Їх десятки тисяч. Вони метушаться,  гучно перегукуються зі сходинок ескалаторів і весь час кричать на своїх дітей. На пляжах же активно обговорюють, у кого з них більше засмагла "жопа", а в кого "сиськи".

З усіх іноземних для Барселони мов – відсотків так із вісімдесят російської. От у кого вже справді – як це називається? – спрощений візовий режим!

"Останнім часом, – каже Жауме, мій барселонський друг і видавець, -- ми на кожному кроці чуємо російську мову. Як можна відрізнити тих, які з Росії, від тих, які з України, якщо одні і другі говорять російською?". "Якщо ви їх чуєте, то це ті, котрі з Росії, – відповідаю. – Ті, котрі з України, говорять настільки тихенько, що ви їх ні за що не почуєте".                   

Проте в цьому я дещо помилився. Минуло лише кілька днів – і я таки почув рідну українську, причому саме той західняцький варіант, що його відомий антинардеп увесь час намагається образити.

То були, звичайно, жіночки. І не де-небудь вони були, а на міському пляжі в Барселонеті. І було їх не менше п'ятнадцяти, і всі вони з'юрмилися тісним колом, і безперервно гомоніли про всяку всячину, відпускаючи всілякі шпильки з приводу навколишніх негрів та очевидних лесбійок.

Свої сумки та пакети з покупками вони також поскладали колом. Приблизно так, як розташовували свої вози, стаючи табором, козаки-запорожці. Гени є гени, нічого не вдієш.  

Зрештою, заробітчанки і є козаками наших днів. Саме козаками, а не козачками. Це ж вони сяк-так іще рятують свій беззахисний слабосильний народ від усіляких татар і турків. Перепрошую, я мав на увазі – від його теперішньої влади.