За програмою вихідного дня

Як чудово закінчується рік!

Останньої неділі грудня збулася мрія багатьох тисяч українців: вони підійшли впритул до найвразливішого місця теперішньої поки що влади – її маєтків та резиденцій. Колективна інтуїція протестного народу, як завжди, не підвела. А ЄвроМайдан укотре знайшов для себе нові форми й, відповідно, сенси.

На такі акції варто приходити серед перших. Відчуття, що от якісь півгодини тому вас тут була тільки сотня-друга, а тепер раптово все більше й більше, піших, на великах і в автомобілях, і цьому морю прапорів уже краю не видно, – просто фантастичне. Даїшники, що блокували поворот на Межигір'я, вже, виявляється, розступилися, а помаранчевий (символічно!) "камаз", що перегороджував проїзд, уже відсунуто вбік. Шлях розчищено, а ще лиш годину тому доводилося просочуватися пішки, залишаючи машини на узбіччях неподалік того сакрального повороту, за яким усього тільки півтора кілометра до заповітного Яйця.

Дотягнутися до нього виявилось якось надзвичайно, до смішного просто. Вишикувані за щитами спецбійці, здавалося, готові розступитися так само легко, як і даїшники – слід було тільки попрохати спокійним урівноваженим голосом: "Розступіться, хлоп'ята". Чомусь ніхто із промовців-лідерів цього не зробив, воліючи повторювати перевірені й безвідмовні кричалки, тож залишилося відчуття недовиконаного завдання, а краще сказати – недогуляного вихідного. Ні колючого дроту я не побачив, ні – як там її? – хонки, ні страусів та кенгуру. А воно ж усе там на відстані простягнутої руки!

Гаразд, не все відразу. Якщо завтра нас прийде хоча б із півмільйона, то й прохати не доведеться – самі з радістю розступляться.

Чому цей тренувально-оздоровчий пробіг до Межигір'я був такий правильний і необхідний? Тому що в Майдану виник деякий застій, а застій досить швидко переходить у занепад. Розширення Майдану – це як розширення свідомості. Рух – категорія не тільки філософська, але й політична. Рух – це здоров'я. Нерухомий Майдан заскніє й засидиться, тому його слід регулярно водити в походи. Хіба цей народ просто так купував собі всі ті автомобілі? Переплачував за них усякі митні збори, терпів грабунки згаданих уже даїшників та іншу чиновничу наругу, вбивав дорогоцінні години життя в багатокілометрових заторах? От вони, автомобілі, й знадобилися нарешті з усіма їхніми моторами, кінськими силами, фарами, клаксонами й акустичними системами! Авто-мобіль як само-рухливість. Це ж насправді тачанки наших днів, і як тут не скористатися бойовою мобільністю прадідів?

Кажуть, ніби внутрішніх військ усієї країни кількісно не вистачить для того, щоб охопити периметр відомої резиденції. Тобто її тимчасовий власник нахапав собі таких територій, що спробуй тепер очепити їх живою озброєною масою. Хіба що з десяток китайських дивізій завести, але я не думаю, що й це допоможе. Що ж, хай почувається тим самим фраєром, якого губить жадібність. Уся надія в такому разі лише на паркан, хоча що з нього, з паркана, візьмеш? Як стоїть, так і завалиться. Тим більше, коли маєш до діла з оцим народом-винахідником, з таким собі колективним народним умільцем. Чи один паркан він підкошував, чи одну стіну завалив? "Manu facta, manu destruo", – казав латиною відомий авторитет Хмель. Рукою зроблене рукою зруйнується.

Тобто висновки в цілому абсолютно втішні. А недільна передноворічна прогулянка виявилася не тільки приємною та повчальною, але й не без моралі. Мораль же в ній така, що владу й далі слід піддавати зневазі. Вона, щоправда, встигла собі заробити й на дещо сильніші почуття. Але зневага – це той необхідний початок, після якого вона починає сипатись і виявляється, що Яйце вже ось тут, на долоні.

Ага, щоб не забути. Поки ми – на той час іще ріденькими групками – йшли оті півтора кілометра від блок-поста даїшників у напрямку до резиденції, нас обганяли десятки автобусів із бійцями. Їх оперативно, а може, й панічно перекидали нам навперейми – захищати від нас найважливіший вольєр країни. Вони рухалися паралельним курсом на досить безпечній (для них і для нас) відстані. Й один із них, Невідомий Солдат, дивлячись із вікна, привітав нас цілком приязним змахом руки. Я відповів йому тим же.

А що? Все як належить – привіталися. З Новим роком! Веселих Свят!