Не можна недооцінювати зацікавленість росіян в Україні

Україна та Естонія багато в чому схожі: до двадцятого століття і Естонія, і Україна постійно знаходились під владою окупантів. Обидві потрапили в соцтабір. В обох країнах є досвід опору сучасним російським зазіханням. В обох державах є російськомовні регіони і осередки, в яких культивується ностальгія за радянським минулим. В Україні мільйони людей, які впевнені, держава має вирішувати всі їхні проблеми. В естонців ця цифра менша, але такі там були і досі вважаються потенційною загрозою. Тим не менш, попри однаковий за часом старт і схожі вихідні данні — ми потрапили в різні реальності. Естонія вже одинадцять років як член Євросоюзу і НАТО, у них — найнижчій рівень державного боргу серед Європейських країн і найвищий рівень довіри до армії і поліції. Естонія — найменш корумпована країна в Центральній та Східній Європі, відома своїми управлінськими та Інтернет ноу-хау.

Трівімі Велісте був не тільки активістом, але й натхненником революції. Пізніше брав участь у розбудові  нової незалежної Естонії на посаді міністра закордонних справ, посла в ООН, члена парламенту країни. Про шлях Естонії до Незалежності та про можливості України революціонер розповів кореспонденту ТСН Марині Макущенко.

- На вашу думку, у якому моменті наші країни розійшлися в різні боки? Чому нам досі не вдалося відірватись від Росії - вона в нас більше зацікавлена і тому не відпускає, чи є інші причини?

- Це комбінація багатьох факторів. У нас, справді, дуже багато спільного, але є принципова різниця в історії. Так, ми були частиною Радянського Союзу, але ми не визнавали себе радянською республікою. Ми були просто тимчасово окуповані нашим сусідом, хоча це "тимчасово" тривало півстоліття. Моя версія щодо ключової різниці: процеси стали безповоротними тоді, коли в Україні Петлюра зі Скоропадським розводили чвари, а Естонія виграла Війну за Незалежність. Червона Армія вже підходила до Таллінна, але її відбили і у 1920 році була підписана Тартуська Мирова Угода з Радянською Росією, в якій московський Кремль обіцяв завжди поважати нашу незалежність. Але треба враховувати - "завжди" в інтерпретації Москви означає "років зо двадцять". Тож, наш перший День Незалежності, 24 лютого — це з тих часів, ще у 1918 році ми вибороли собі незалежність.

І коли ми відновили незалежність 20 серпня 1991 року, було багато людей, які пам'ятали наш довоєнний статус самостійної держави. Чимало естонських лідерів втекли з країни у 1944-му, перед поверненням Червоної Армії. Але вони продовжували боротьбу за Естонію протягом холодної війни у Вашингтоні, Торонто, Стокгольмі та в інших містах світу. У 1991 році на батьківщину повернулися вони або їхні діти і саме ці люди допомагали перезавантажувати демократію та ринкову економіку тут. І ще таке, протягом 70-80 хх років естонці, що жили на півночі країни, щоночі мали доступ до фінського телебачення. Усі ці фактори разом вплинули на нашу ментальність.

Утім, не можна недооцінювати зацікавленість росіян в Україні. Україна набагато важливіша для Росії, ніж Естонія. Щодо проросійських людей в Естонії, то вони російськомовні, дивляться російське телебачення і деяким подобається Путін, але вони не хочуть війни в Естонії.

- Нинішнє відстоювання України своєї незалежності і свого суверенітету підтримується багатьма європейськими країнами, зокрема і Естонією. Чи будуть ефективні вже введені санкції і чи достатньо для Європи такого тиску, щоб гарантувати собі мир та спокій?

- Якщо санкції будуть продовжуватися, вони будуть ефективними. Радянський Союз міг жити в ізоляції, а сучасна Росія — не може собі такого дозволити. Найважливіше, щоб було об'єднання західних демократичних сил. Завжди існують індивідуальні інтереси, хтось зацікавлений у вигідному бізнес-партнерстві з Росією. Водночас, на заході зростає розуміння того, що таке Росія насправді. Усе більше і більше західних політиків усвідомлюють небезпеку.

- Українці довели, що рухаються в бік Європи. Але рух цей повільний, зміни впроваджуються у стані війни. Чи можемо ми розраховувати на більшу підтримку європейської спільноти в боротьбі з агресивним сусідом?

- Найважливіше, щоб ви самі вірили у те, що робите. Якщо ви вірите в Україну, Європа повірить у вас. Ви маєте домовитесь між собою, звичайно, ви можете розходитися у поглядах, але ви повинні завжди приходити до одностайного рішення і триматися його. Вам слід навчитися слухати одне одного. Україна дуже велика — якщо вона об'єднається, ніхто не переможе її.

- Наприкінці 80-х ви з однодумцями започаткували кампанію відродження національних цінностей, традицій, історії, мови. Ми пережили спалах патріотизму після Євромайдану, синьо-жовті прапори та тризуби були усюди. Використання національної символіки з часом набуло спекулятивного характеру. Чи символи грають таку важливу роль у виховуванні патріотизму?

- Я читав, що Адольф Гітлер любив пити просту, чисту джерельну воду. Чи цього достатньо, щоб відмовлятися від джерельної води? Символи здатні об'єднувати людей, і це не слід ігнорувати. І, зрештою, у людей, я думаю, достатньо розвинута інтуїція, щоб відрізнити фальш від щирості.

- Ваш шлях до членства в Євросоюзі тривав дев'ять років, якщо рахувати від року підписання Угоди. Це доволі тривалий період. Вам доводилось долати євроскептицизм серед естонців?

- На початку 90-х патріотичні почуття людей були дуже сильними. Настільки, що були думки: і треба було відкараскуватись від Радянського Союзу, щоб відразу потрапити в Європейський Союз!? Багато хто вірив, що обидва союзи — надто подібні. Але Радянський Союз не був "союзом". Він був імперією. Крок за кроком, все більше і більше естонців усвідомлювали, у чому полягає різниця і що таке Європейський Союз. ЄС важливий для нас також як фактор захисту на міжнародному рівні, так само як і НАТО.

- Чи була б можливою Співоча революція і відновлення суверенітету Естонії у такий безкровний спосіб нині? Я маю на увазі, за Путінської Росії.

- Для мене Співоча революція почалася як захисний рух культурного спадку. Крок за кроком ми йшли вперед, не говорячи про незалежність. Тоді, на початку, ми ходили на кладовища та у церкви. Але це стало можливим в умовах Горбачовської "перестройки" і в умовах гласності. Коли ми витягли свій заборонений синьо-чорно-білий національний прапор, стало зрозуміло, що назад ми вже не повернемося. Дійсно, Радянську владу часів "перестройки" не можна порівнювати з Брежнєвською, не говорячи вже про Сталінську. Протистояння Путіну потребувало б неабиякої сміливості. Але це було б можливо, все залежить від взаєморозуміння серед народу.

- Щоб ви, особисто, могли порадити українцям у нашій нинішній ситуації?

- Моя перша порада — це не втрачати надію, не здаватися, навіть, якщо все здається складним та, може інколи і марним. Потім, дуже важливо — вірити. Якщо українці вірять у свою країну, вони повинні зробити усе можливе, щоб бути єдиними в засадничих цілях, навіть якщо вони не знаходять згоди в деталях. Уникайте помилок днів Петлюри-Скоропадьского! Це легко — критикувати уряд, набагато складніше зробити щось конкретне і позитивне. Виявляйте ініціативу на місцевих рівнях, не очікуйте, що Київ сам все вирішить, без вас. Україна, дійсно, велика і саме тому, я повторюю: нема кому її перемогти, якщо вона єдина та сповнена доброї волі.

Як Естонія "одужувала" від Росії

11 вересня 1988 року на Співочому полі у Таллінні зібралася чверть тогочасного населення країни – 300 тисяч громадян. В цей день опозиціонери до радянської влади вперше зі сцени чітко визначили мету національно-патріотичного руху, який вже охопив естонців: повернути відібрану Незалежність. Спонтанна промова Трівімі Веліст надихнула на тривалу боротьбу за власну країну.

У 1992 році автор доленосної промови став Міністром закордонних справ країни, в якій все довелось будувати наново. І яку насправді не вітали в Європі. Естонія була завалена російськими рублями, пов'язана торговельними та виробничими зв'язками зі східними партнерами, населена росіянами та естонцями, які звикли жити і мислити по-радянськи: з інертним очікуванням, що держава вирішить за них їхню долю. Захід не мав наміру втручатись.

І держава вирішила за громадян: провела шокову терапію, кардинально змінила податкову систему і збудувала нову судову, заморозила виплати безробітним, ввела свою валюту, відмовилась від життєво необхідного для економіки партнерства з Росією. Вдалась до м'яко кажучи непопулярних реформ.

За два роки ці методи наблизили економіку країни до європейської моделі, збільшили кількість підприємств з кількох тисяч до 70000, змусили людей жити своїм розумом, а закони — працювати. А останній рік перебування Велісте на міністерській посаді ознаменувався важливою історичною подією: у 1994 р. Естонію остаточно очистили від російських військ. За рік після цього була подана заявка на вступ до ЄС і підписана Угода про Асоціацію. Прагнення сподобатись Європі змусило Естонію переродитись, і хоча це було ефективно, це було дуже болісно.

Велісте увійшов в історію країни як лідер руху за незалежність та засновник знаменитої фундації Товариство Естонського Спадку, яка зіграла визначну роль у пробудженні національної самосвідомості радянської Естонії та у політичних змінах. Колишній міністр, потім посол Естонії в ООН, з 1999 року він є членом естонського парламенту. Велісте продовжує захищати "естонскість" у всіх її проявах і не дає західній Європі приспати пильність стосовно Росії, яку він ще у тій своїй знаменитій першій промові, ризикуючи свободою і життям, привселюдно порівняв з "європейським ведмедем, який поглядає на захід у пошуках меду".

Їм було важко вирватися з-під російського впливу у 90-х і двадцять чотири роки по тому їхні рефлекси щодо Росії — не притупилися. Вони пам'ятають як це було.