Пам'яті Івана Плюща

Фільм Бертолуччі "ХХ століття" починається епізодом, коли провінційний актор у маленькому містечку на півдні Італії, з розпачем розмазуючи сльози, говорить: "Великий Верді помер!" Смерть Верді символізувала завершення прекрасної і романтичної епохи. Попереду починалося жорстоке століття, у якому було не до музики і куртуазності.

"Плющ помер", - і ці слова сьогодні теж символізуватимуть смерть, відхід, занепад старої романтичної епохи в українській політиці. Настають інші – тривожні і жорстокі часи.

Іван Степанович Плющ був найбільш українським з усіх українських політиків. Він не намагався прикидатися. Не намагався демонструвати європейський лиск. Не намагався сподобатися Росії чи Вашингтону. Він був природним у своїй простоті. І водночас далеко не таким простим, як здавався.

Його любили – на відміну від інших політиків, якими або захоплюються, або ненавидять, він викликав щирі симпатії і любов. А ще здавалося, що у нього не було ворогів.

Хоча це далеко не так. Він вмів вибудовувати хитромудрі комбінації і вмів кидати виклик і Кравчукові, і Кучмі, вмів поставити на місце. Вмів змусити себе поважати. Був період, коли навіть така нарцистична особа як Віктор Ющенко був готовий бачити в Плющеві ледве не батька. У 1999 році, коли Народно-демократична партія готувалася перейти у опозицію до Кучми, саме Плющ зупинив цей процес.

Згодом саме Плющ вдруге став на чолі парламенту, очоливши "правий переворот" у січні 2000 року – той самий переворот, внаслідок якого було нівельовано комуністично-соціалістичну більшість у стінах Верховної Ради. Плющ міг дозволити собі не увійти у коаліцію з БЮТ – тоді, коли всі члени "Нашої України" по команді з Банкової написали заяви. Плющ міг утриматися (єдиний) при голосуванні за нового прем'єра. Він взагалі був надзвичайно вольовою людиною і демонстрував свій індивідуалізм.

Плющ не добирав слів у спілкуванні і міг присмачити розповідь добірною лайкою чи неполіткоректним анекдотом. Але у його вустах це звучало більш ніж органічно. Лайку йому пробачали не лише жінки, а й витончені естети. Проте Плющ любив порядок і вмів його встановлювати. Часи, коли Плющ керував парламентом, - це золотий час українського парламентаризму. Бійки, чвари, кнопкодавство, блокування трибуни прийдуть пізніше.

На зорі незалежності України Плющ пережив трагедію – втрату єдиного сина. Дружина не змогла жити з цим болем і пішла у монастир. Іван Степанович не лише проявив міцність духу – він зберіг любов до життя і працездатність, тверезість розуму і розважливість. Зміг створити нову сім'ю, виростити доньку.

Про Івана Степановича буде сказано чимало слів – здебільшого казенних, канцелярських, відточено-правильних. За кожним із цих слів – ціла драматургія. Мудрий політик – але з таким собі "хлопським розумом", селянською метикуватістю. Державний діяч – але насправді ляльковод, який умів вибудовувати схеми і з лукавою посмішкою та грубуватими жартами домагатись бажаного результату. Прагматик – але який розумів, що, висловлюючись його ж словами, "не можна впихнуть невпихуєме" і "не можна сунути, коли воно не лізе".

"Ситуація в Україні є бл*дською", - похмуро промовив Іван Степанович на зустрічі із представниками президента у далекому 1992-му році. З легкої руки Сашка Кривенка цю фразу винесли на першу шпальту газети "Пост-Поступ". Плющ образився... Тоді ще лайка була напівінтимним процесом – це потім вона стала нормою лексикону. Минуло 22 роки. Ситуація в Україні не змінилася. Слова Івана Степановича можуть стати епіграфом до всієї історії новітньої України. Чи – враховуючи події, які ми переживаємо, - епітафією?

Знаменитий суржик Івана Степановича став частиною нашої епохи. "Виключіть первий мікрохвон!" – "Депутатам у задньому проході слово не дамо!" – "Депутат Заєць, чого скачете по залу?" - "Депутат у піджаку! Не помню вашу хвамілію. Помню, шо з Западної України. Займіть своє місто!" Всі наші політики вийшли із "піджака" Івана Степановича – як свого часу всі російські (та й українські) письменники вийшли із гоголівської "Шинелі".

Депутати по-доброму потішалися над традиційною для центральної і північної України сільською вимовою Плюща. "Іване Степановичу, ви чітко вимовляєте слово "фіст". Чому ж ви говорите ""депутат Хвіленко"?" Плющ не ображався на жарти і з задоволенням сам сміявся над собою.

Колись, у далекому 2003-му, Іван Степанович прийшов у ефір "Громадського радіо", де я вів тоді програми. Коли мова зайшла про вибір зовнішньополітичних орієнтирів, мудрий Іван Степанович сказав: "Мені наші політики нагадують стюардесу з одного анекдоту. Значить, летить самольот. Пілот оголошує: "Ми летимо на такій-то висоті, температура за бортом така-то. А потім забув отключить мікрохвона і каже до напарника: "Ото вип'ємо по кохве і тойвово стюардесу". І то весь салон чує. Стюардеса почервоніла, біжить сказати, що мікрохвон включений, зачепилася, впала. Дєдушка такий старенький помагає їй піднятися і каже: "Дочко, не спіши, вони ще кохве не випили". То от і я кажу: чого нам спішить у ту Європу, якщо вони ще кохве не випили?".

Веселий був чоловік. Щирий, мудрий і добрий.

Таких більше немає. Не ті часи!

Земля Вам пухом, Іване Степановичу!