Перший та останній не пропонувати

Щойно справа йде до осені, як на вулицях, довкола корпусів та гуртожитків політехнічного, з'являється безліч маленьких папірців із оголошеннями про пошуки житла. Чи навпаки – з оголошеннями про житло, що пропонується.

Ще одна ознака осені – питання житлоплощі, потреба місця, де можна зупинитися, необхідність обжитися в цьому місті, яке тримає ще рештки тепла в під'їздах та підземних переходах, проте зрозуміло, що мине зовсім небагато часу, всього лише кілька тижнів, і будинки остигнуть, мов морське каміння, а парки наповняться вологою та безнадійними жовтневими протягами.

До міста повертаються студенти й починаються безкінечні пошуки місця для ночівлі, пошуки чергового тимчасового притулку, який хоча б на якийсь час дозволить зупинитись і перевести дихання.

Скільки людей на цих вулицях живуть у випадкових винайнятих помешканнях, скільки з них блукають роками з району в район, із однієї околиці на іншу, від однієї станції метро до наступної?

Скільки з них давно вже вважають це місто своїм, з усіма його норами та гніздами, підвалами та мансардами, з усіма його старими меблями, що пропахли чужими нещастями, з усіма його "євроремонтами", що нагадують не так про бажання йти назустріч клієнту, як про необхідність приховати сліди злочинів?

Кому з нас не випадало шукати помешкання, розмовляти з посередниками, виходити на господарів, оглядати жахливі охолоджені кімнати, закидати туди весь свій нехитрий скарб, обживатись, налагоджувати побут, звикати до нових сусідів, пояснювати друзям, як до тебе тепер можна прийти, звикати й призвичаюватись, бачити в нових помешканнях фантастичні кольорові сни, жити поміж чужих речей та запахів, розглядати чужі книги в шафах, вночі насторожено прокидатись, згадуючи, де знаходишся, зранку переконувати самого себе, що це всього лише така пригода, лише зупинка у веселій, сповненій несподіванок мандрівці, наприкінці якої на всіх нас чекають світло й спокій?

Так воно і є – всі наші кімнати, всі наші готельні номери, всі тимчасові адреси й місця прописки, всі місця зустрічей і прощань, коридори, яких ми тримались, балкони, з яких ми співали у відкриті небеса, сходи, на яких лишалась наша кров, підвіконня, на яких ми лишали свій одяг – все це лише зупинки на нашому шляху, короткі місця перепочинку, коротка змога зупинитися й набратися сил, примарна можливість відчути себе захищеним, відчути себе вдома.

Хай це лише ілюзія, хай це відчуття тимчасового дому є плинним і зникомим – навіть воно надає сил і впевненості, навіть воно дозволяє більш легко й просто переносити вечірній холод і ранкову самотність.

Всі ми потребуємо захищеності, у всіх нас закладена потреба власної території – хай тимчасової, хай необжитої, наповненої чужим минулим і чужим майбутнім. Кожному потрібне місце, за яке можна триматись, куди можна в разі чого повернутись, звідки можна в разі потреби рушити в чергову мандрівку.

Тому, Боже, борони королеву ріелторів, королеву агенцій із нерухомості та самотніх посередників, королеву старих трикімнатних квартир у рипучих будинках, з холодильниками, начиненими снігом і страхом, королеву прохідних кімнат із суворими господарями, королеву гуртожитків і сквотів, приватних будинків на передмісті й старих бараків на промзоні.

Бережи її, Боже, оскільки кому, як не їй дбати про наше перебування в цьому місті, про наш побут і наші статки, про нашу впевненість у майбутньому, про нашу залежність від минулого. Нам усім випало триматись цих теплих вікон, цих чорних дверей, цих застуджених кватирок. Місця вистачить всім. Тепла вистачить теж усім. А ось любов дістанеться лише найсильнішим.

Сергій Жадан