Все, що є, все, чого немає

Коли я був там востаннє? Кілька місяців тому. Щоразу важче знайти вільний час, аби вирватись хоча б на пару днів. Час, він як нафта – його стає все менше, і коштує він усе більше. Тож постійно говориш собі – нічого, поїду пізніше, куди поспішати.

Минулого літа, в останні серпневі дні, там було особливо сонячно й порожньо. Пісок шурхотів під колесами велосипедів, річкова вода ще не взялася першою остудою, річище зовсім обміліло, і діти в деяких місцях переходили ріку вбрід.

Діти як діти – такі ж галасливі й безтурботні, хоча в серпні в дитячих очах завжди з'являється тихий і ледь помітний смуток, жаль за легко змарнованими гарячими днями, передчуття сірих шкільних ранків, понурої науки та безкінечного навчального року.

Кожного разу, коли я сюди приїжджаю, мені здається, що будинки стають все нижчими, і перехожих на вулицях стає все менше. Хоча, насправді, менше їх не стає. Але й більше не стає так само.

В дитинстві це місто видавалось мені великим і загадковим. В ньому були книгарні й кінотеатри, атракціони в парку й справжній стадіон, на якому грали справжні футбольні команди. Пізніше, коли ми всі підросли, коли закінчували школу, ми теж грали на цьому стадіоні, і навіть перемагали, наскільки пам'ятаю.

З того часу багато чого змінилось, але я завжди згадую те дивовижне місто (ну добре – містечко), де в мене було стільки друзів і стільки пригод.

Можливо тому, що всі ми згадуємо свої 16-17 років тепло й ностальгійно, можливо, мені справді добре там велося, але так і є – нічого не можу з собою вдіяти, і коли говорю про це місто, говорю з захватом. Хоча, що там насправді було, в тому місті, крім атракціонів?

Навесні повітря було легке й наелектризоване, і всі мої друзі закохувались і страждали від цього, як можна страждати лише в сімнадцять – радісно й недовго.

Навесні від ріки тягло вогкістю й мороком, і береги, на яких сходив останній сніг, заливались крижаними хвилями. Влітку вулиці порожніли, й сосни нагрівались на сонці. На старих подвір'ях, у затінку, сиділи жінки, відчуваючи як болісно й невмолимо минає час, як прогріваються дахи, ніби жарівні, як травою скрадаються невидимі міські коти.

Восени дороги розкисали й розвалювались, наче намоклий хліб, місто перетворювалося на болото, але навіть це болото, ці мокрі піски й холодна трава були прекрасними й загадковими.

Тому що є речі, котрі завжди будуть прекрасними, і завжди будуть наповнені таємними знаками та натяками. Стосуються ці речі нашої радості й нашої безтурботності, нашого відчуття часу й розуміння життя, що лише починається, розгортаючись перед нами всіма своїми ландшафтами й повітряними шарами.

Ці речі стосуються вулиць та будинків, де ми колись мешкали, і де нам було особливо добре. Це солодке відчуття колишніх помешкань, де ти зупинявся, колишніх адрес, на які тобі приходили повідомлення.

Такий приємний життєвий вантаж, котрий завжди носиш при собі, знаючи, скільки всього цікавого та нез'ясованого вміщається в ці валізи, скільки там – у цих валізах із минулого – сонця й піску, голосів і телефонних розмов, скільки там прочитаних книг і забитих м'ячів, скільки дрібного криміналу й гіркого підліткового алкоголю, скільки жіночих зап'ясть і тривожних поглядів, освідчень, інтриг і розлучень, скільки терпкого дихання жінок і прокуреного дихання чоловіків.

Речі надзвичайно суб'єктивні й приватні, якими важко ділитись, і від яких так само важко відмовитись. Бо як ти можеш відмовитись від свого минулого? Як ти можеш відмовитись від кімнат і під'їздів, брам і парків, які робили тебе таким, яким ти тепер є?

Минуле – це як колекціонування метеликів: з нього немає жодної користі, але скільки в ньому задоволення! Можливо тому ми так і тримаємося за прочитані колись книги, за фіранки, лампи й крісла, якими колись користувались, за весь свій побут і всі свої фантазії, за людей, тварин та міста, які були нам близькими.

Там таке легке повітря, що тополиний пил кружляє над балконами, не маючи змоги осісти на потрісканий асфальт. Там такі сипкі піски, що будинки, побудовані на них, дрейфують, мов айсберги. Там так добре, що туди зовсім не хочеться повертатись.