З особливим цинізмом

Прикритий респектабельним словом "демонтаж" акт вандалізму щодо пам'ятної дошки професорові Юрію Шевельову в Харкові насправді не дивує.

Так, обурює, але вже не дивує. Особисто в мене здатність дивуватися діям влади взагалі відмерла десь із понад три роки тому – приблизно відразу ж після приходу "теперішніх", тобто, як слушно про них відгукуються, "позавчорашніх".

У випадку зі згаданим "демонтажем" до притаманного цій владі від природи антиукраїнського запалу і свербіння (донищувати недонищене) додалась і типова, якась ледь чи не класова, ненависть представників кримінально-блатного світу до всілякого роду "очкариків", "учоних", "сільно умних", до всієї тієї "інтілігенції в маминих кофтах", якої, щиро кажучи, вже й немає давно.

Тобто вона, ось ця ненависть, її повсякденна систематична практика, була успішною – і "сільно умних" фактично винищили. От тільки пам'ятні дошки де-не-де й полишалися. Тож геть їх, пам'ятні дошки, щоб не нагадували!

Кримінально-блатні натомість не просто перемогли. Вони перемогли, сказати б, з особливим цинізмом. Обидва персонажі, які сьогодні правлять у Харкові й на сумлінні яких відтепер ще й горезвісний "демонтаж", – цілком наочний цьому приклад.

Їхня ненависть до професора Шевельова природна і зрозуміла до тієї ж міри, що й ненависть відомого персонажа російської літератури Шарікова до іншого професора. Особливий же цинізм тут полягає в тому, що на озброєння вкотре береться виготовлений спеціально для таких випадків фальшак "антифашизму".

Який до справжнього антифашизму має стосунок приблизно такий же, як будь-яка дешева підробка до шляхетного оригіналу – тобто прямо протилежний і відверто компрометаційний. Великі антифашисти минулого – Томас Манн, Джордж Орвелл, Бенедетто Кроче та інші – перевертаються в могилах.

З подачі теперішньої нашої позавчорашньої влади "антифашистами" в нас нині називають переважно бандюків і гопників. "Антифашисти" в нас або ґвалтують, або грабують. Вони ходять у спортивному одязі й дуже коротко стрижуться. Тобто про наших "антифашистів" прийнято казати, що вони "характерної зовнішності".

Її, як і штани, ще називають "спортивною". "Антифашисти" – діти високопоставлених "антифашистів", себто "антифашисти"-мажори, вчиняють на своїх дорогих машинах ДТП з численними кривавими наслідками.

Ще вони вбивають мирне населення на полюваннях і просто так. Їм за це як правило нічого не буває. Ну й так далі – ви все про них знаєте. Уся президентська рать, так би мовити. Головний козир на виборах 2015-го.

Можна підсумувати, що за три з половиною роки в нашій країні успішно збудовано "антифашистський" злочинний режим. Доля країни вирішується на високих "антифашистських" сходняках.

"Антифашистом" номер один є, судячи з усього, сам Глава Сім'ї. Сила "антифашистського" режиму в його тупій брутальності. Він як та кувалда, що нею розбито пам'ятну дошку професору Шевельову.

Тобто насправді все логічно. Режим намагається цілковито зачистити публічний простір від будь-яких проявів усього, що органічно йому чуже й вороже.

Професор Юрій Шевельов з його рафінованістю, освіченістю, честю, працелюбністю, талантом, розумом і – не в останню чергу – іронічністю й самоіронічністю цьому режимові справді і ворожий, і чужий. Тваринна чуйка підказує режимові формулу "фашистський поплічник". Усе з точністю до навпаки. Відомо ж – "держи вора!" найголосніше кричить саме злодій.

Феномен Шевельова в тому, що він, крім блискучих і абсолютно неперевершених книжок та статтей з літератури й мовознавства, залишив нам у спадок ще й певний поведінковий зразок людини відкритої до світу, легкого в безпосередньому спілкуванні фантастичного оповідача й дотепного мудреця, наскрізь вільного від догматизму та старечого чванливого повчальництва.

Він узагалі був наскрізь вільний, цей великий український космополіт. Будь-яку тоталітарну структуру – чи то нацистську, а чи більшовицьку – він не сприймав усією своєю душею. Гітлер і Сталін були для нього злочинцями однакового калібру: "кто более матери-истории ценен?" Хто схиляється перед одним, неминуче потягнеться й до другого.

Дивно, але нині, року 2013-го, про цю аксіому знову доводиться сперечатися. Кримінальне, тоталітарне, радянське дочекалося своїх часів у Харкові й нанесло свій удар – як йому здається, нищівний.

За великим рахунком розбита кувалдою пам'ятна дошка є не більше, ніж дошкою. Справжній Шевельов не в ній. Він жодним чином недосяжний для владного криміналітету з усіма його зачистками. Тому й посміхається зі своєї вічної висоти над метушнею двох злодійкуватих відеороликових персонажів.

Юрій Андрухович