Про що не співав Магомаєв

Останнім часом звична пасторальність сільської прози виявляється неабияк розведеною або етнографічним глянцем з обов'язковим додатком магічного реалізму, або відвертим кітчем сільськогосподарського зразка. Таким чином, село - це або не люди, або навпаки піднесені на крутих оборудках типажі з оповідання "Син приїхав" українського класика-шістдесятника - ось яку маємо нині "народну" прозу. І лише роман "Суча дочка" Валентини Мастєрової подекуди врівноважує терези у цій рахманній темі нашого споконвіку красного письменства, якого роки радянських лихоліть все-таки не зробили "червоним".

З одного боку, герої цього роману ніби вимандрували з кращих зразків української літератури згаданого періоду, і лише свята переконаність авторки в тому, що справжні "сільські" стосунки - вони не такі, рятує його від потрапляння в обойму чергової стилізації під шістдесятницьку моду на "українське село". Як на гріх, цей самий згаданий період якнайкраще відображений у романі, коли з села до міста їхали не так охоче, як на чужу цілину, або на пізніший в часі, але не менш нерідний БАМ. Приїхавши додому, ставили платівку з піснями Магомаєва, у той час як в селі грала зовсім інша музика життя. І драми з трагедіями розігрувалися не гірші за міські чи пак шекспірівські.

Та й яка могла бути в селі музика, окрім жування за столом, що влучно ставало космосом у творах київської школи вже сучасного періоду? "У хаті всі познімали теплий одяг, поскладали на полику біля печі. Тит Феодосійович дістав із кишені куфайки пляшку "Столичної", а Параска Микитівна почала викладати з кошика домашні гостинці". Так само в "Сучій дочці" Валентини Мастєрової життя в селі - це насамперед ферма, ланка і байстрюки, які поповнюють лави радянської армії. І разом із цим - зморені працею батьки, баби-знахарки, чорнороті сусідки. Зокрема, батько зневаженої, упослідженої, святої героїні, який "тільки співати любив і то лише мелодію - не любив Микола слів".

Та й яка могла бути в селі музика, окрім жування за столом, що влучно ставало космосом у творах київської школи вже сучасного періоду?

А якщо малюють у цій прозі, як загалом у житті, то так само здебільшого чоловіки, яких через це, звісно, вважають неробами, бо коли малює жінка, то зазвичай або в хаті для краси, або на писанках, тобто хоч-не-хоч, а для їжі. "Діду твоєму аби нічого не робити. Він тільки б малював та на Десні ґав ловив", - підтверджують у романі.

У такий спосіб згадану "червону" силу перемагає в радянському селі хтонічна сила народного мистецтва - мовчання, музика без слів, нескінченна чорна праця, мов писання одного з героїв-сімдесятників, "який пише без початку і кінця", як охрестив його Павло Загребельний. Тепер ось тягне свою трагічну ноту чи то тихенько мугикає немудрящу сільську пісеньку-приповідку й авторка "Сучої дочки". Молодь в її романі або іде в колгоспні прийми, або вступає до інституту, тікаючи з села, але зовсім не поголовно, як бачимо. А цілком вибірково, якщо важити за суто людськими почуттями і тихою мораллю у вищезгаданному "космічному" застіллі.

Чи не в тому самому, спитаймося, де радять кохатися чорнобривим, та не з москалями? Утім, якимись особливими москалями в долі головної героїні в романі Мастєрової не дуже пахне, і мова наразі про своїх рідних селюків, хіба що відгонить гірким болем зайшла з чужого боку пам'ять про радянську владу, яка, власне, й насадила оцю немудрящу схему, за якою місто з селом обов'язково мали зійтися. А зійшовшись, обійнятися і перетворитися на одну спільноту з назвою радянський народ, який не дасть новонародженому байстрюку загубитися у враз зчуженілому світі. В якому, у свою чергу, він ніколи не приїде до рідної матері - лише до сурогатної неньки-батьківщини.

Здається, всі гадали, що образ Катерини давно перетворився на архаїчний штамп з репертуару етнографічної хроніки століть? Хай там як, але в романі Валентини Мастєрової він лише вкотре вбрався у строкаті шати міського контексту. Залишившись, по суті, таким самим вразливим, діткливим і щемким, наче сумнозвісна "песня на украинском языке" з доробку київського класика. У виконанні, на щастя, аж ніяк не Магомаєва.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook и стежте за оновленнями розділу!